Затишна, оповита особливим теплом майстерня на верхньому поверсі, з вікон якої відкривається неймовірний вигляд на середмістя. Востаннє я була тут, мабуть, десять років тому. З того часу життя перевернулося з ніг на голову, але дещо залишилось незмінним — у цих кімнатах досі пахне домом, натхненням і олійними фарбами. Про коріння, втрати й силу творити попри усе в інтерв’ю журналу LIKE розповідає яскравий та самобутній франківський художник Богдан БРИНСЬКИЙ.
Яким є сьогодні Ваш художній світ?
Ой… таке питання… Час зараз такий — сумбурний, тяжкий. Неспокійний. З одного боку, той світ ніби й той самий, що й був колись, але вже не з тією енергією, що чверть століття тому. Хоча був період дуже цікавий для мене, коли почали відкриватися нові речі. Я ж колись працював більше в україністиці, козацькій темі, малював пейзажі. А потім, після відвідування майстерні Опанаса Заливахи, ніби щось в мені перевернулося. Коли дуже хочеш і шукаєш — воно приходить. Навіть те, про що раніше і не думав.
Війна змінила всіх. Як вона вплинула на Вас?
Був час, коли я взагалі не малював. Після загибелі сина… (Остап Бринський загинув 19 серпня 2023 р. під час виконання бойового завдання під Бахмутом. — Ред.). Та й після 2014-го теж не міг. Але тоді мене витягнули. Кажуть: давай, збирай хлопців, робимо пленер. І ми почали. Це був березень, ще холодно, сніг. Але зробили. Потім ще, ще… Ми для армії працювали — збирали кошти для війська, бронежилети купували. І якось це стало частиною життя. Війна вже не була лише новиною, вона стала фоном, в якому ти живеш і працюєш. У мене тоді з’явилися роботи інші. Важкі. «Стигми», «Рани», «Розпука»,.. в яких читається той біль.
Чи може мистецтво стати способом прожити те, що словами неможливо сказати?
Деколи може. Але це не те, що спеціально малюєш. Якщо на душі є, — воно вилітає саме. Весь час працювати над такою тематикою неможливо нікому. Людина не витримає. Тому хочеться і чогось іншого. Легшого. Хоча те, з чим ти живеш щоденно, десь та й проявиться.
Рід Бринських — козацький, з глибоким корінням. Це більше про родову пам’ять чи про сьогоднішній час?
Про родову пам’ять. У нас по батьковій лінії — всі воїни й митці. Історії були, розповіді, книжки, архіви… Воно все десь відкладається. Мама в мене швачка, дуже артистична, співала арії, грала у виставах в селі, їй навіть пророкували сцену. А по татові — дід, прадіди — всі через війну пройшли. Михайло Бринський — чотар УГА, Василь Бринський — полковник УПА. Діда я навіть не пам’ятаю — 13 років таборів. Тато теж сидів, за церкву, яку не дав знести. Двоє синів моїх, Тарас і Остап, коли йшли боронити країну, казали: «Тату, ти нас так виховав…».
Не так давно Ви з Нікітою Тітовим відкрили виставку «Великий Луг — козацький дух». Чому вирішили долучитися?
Бо це моє. З Нікітою знайомий давно і він знає, що я зі скорописом — козацьким письмом — працюю, то для мене таке рідне щось. Ще в армії почалося. Потім бачив факсиміле листів, Хмельницького, архіви й воно мене зачепило. Ці вензелі, ці лінії — вони живі, мають характер. І мені це дуже близьке. Як і вся козацька тема.
У Ваших роботах відчутний дуже впізнаваний почерк — ці широкі, сміливі мазки, майже на межі з абстракцією. Це інтуїція чи роки пошуку себе?
Та не знаю, як це пояснити. Комусь ближче щось ніжніше, комусь — інше, а в мене — так. Напевне, з роками прийшло, але в цьому я. От ти кажеш, що вгадується почерк, значить так воно і є.
Ви працюєте з олійними фарбами — за що їх любите найбільше?
О, це гарна історія, ще з дитинства. Коли закінчували будувати хату в селі, у нас там ще окремий вихід є, в одній з кімнаток квартирували вожаті дві. І як вже їхали з групою, забули олійні фарби. Такі малесенькі тюбики, найменші. А я малий був, відкрив один. Ті фарби натуральні колись були, не те що тепер, і той запах… такий мені рідний! Якось зрозумів зразу — моє. Взяв віконну раму зі стодоли замість підрамника, відрізав кусок простирадла замість полотна, кнопками прибив і малюю. Воно все наскрізь пройшло, бо ж навіть поняття тоді не мав, як і що робити. Але досі цей момент згадую.
Майстерня для Вас — це місце роботи чи радше простір сили?
Тут усе — і робота, і люди, і розмови, і пам’ять. Тут я вдома, у своїх санях, у своїй сорочці. Одухотворив цей простір. Це моє життя. Бо хата — це ж заночував, щось по господарці зробив, а тут стільки всього, що деколи вже навіть забагато.
Якби ці стіни могли говорити, що б вони розповіли про Вас?
Ой, напевно, й не варто, щоб говорили (сміється). Тут було все — і зустрічі, і дискусії, і ночі до ранку. І Андрухович, і Шпук, і Покальчук, і Римарук, і… всіх і не перерахувати, цілий творчий десант. Говорили, сперечалися, творили, сиділи допізна. А написи на цих стінах… ще з часів Революції, дещо вже й затерлося. Це місце пам’ятає дуже багато.
Що сьогодні дає Вам відчуття опори, коли зовнішній світ стає нестабільним?
Складно відповісти. Страшне питання. От бачиш, які мої хлопці-орли, а внуки… Тільки надія тримає. І віра, що ми мусимо перемогти, інакше України не буде. Працюю, то якісь ящики, гільзи малюю, картини на аукціони, щоб гроші військовим зібрати. Оце і тримає.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
