Що ви відчуваєте, коли берете до рук звичайну «річкову траву»? Чи уявляєте собі, на яку дивовижу вона може перетворитись, якщо мати до неї особливе чуття? Унікальні люстри, дідухи й автентичні півники майстрині Наталії БАКОВСЬКОЇ з Чернігівщини захоплюють з першого погляду. Бо у плетінні з рогози є щось дуже давнє й українське. А сама майстриня зізнається: усе її життя — це шлях повернення до родинних джерел, який розпочався ще в дитинстві.
Фото: Оля Репка
Поклик коріння
«Чесно, мені здається, що я займаюся цим усе життя, — усміхається майстриня. — Коли я вже дорослою задумалась, як у моє життя прийшли флористика та декор, то зрозуміла: усе йде змалечку. Скільки себе пам’ятаю, в селі у бабусі ми завжди збирали якісь листочки, квіточки. Втикали їх у тин, створюючи цілі живі полотна. Будували якісь халабуди, прикрашали їх тим, що росло під ногами. Ми жили незаможно, тому доводилося постійно щось вигадувати, перешивати, удосконалювати. Оця потреба створювати з нічого щось красиве дуже стимулювала уяву. Нас на все літо віддавали в село, без телевізорів, без інтернету. Були тільки ми — діти і природа. Оце все, що треба для того, щоб почати творити».
Наталія — флористка з досвідом. До весни 2020-го в Києві працювала її власна дизайнерська студія доволі успішно, аж поки пандемія не поставила світ на паузу. Замовлень не було, тож майстерню довелося закрити. І аби не збожеволіти в тій невідомості, жінка повернулася до батьків у Ніжин та вирішила творити для себе. Тоді пригадала: колись давно мріяла взятися за плетіння.
«Мій дідусь колись професійно займався рогозою, робив із неї спеціальні щітки для побілки, — розповідає Наталія. — Сам зрізав її на болотах, привозив, сушив, вичісував, а потім возив продавати до Києва. Мабуть, вираз «усьому свій час» — це чиста правда. Спершу я просто попросила тата: «Привези мені рогози з болота, спробую трохи попрацювати». Згадала дідусеві уроки, щось покрутила, зробила кілька пробних речей — і на тому все знову затихло. А потім мені приснився дивовижний сон: так наче дідусь прийшов, щоб дати мені благословення на роботу з цим матеріалом. Це дуже важко пояснити логічно, але це був переломний момент — я вже не просто експериментувала, а чітко малювала в голові майбутні вироби. Моєю великою мрією стало сплести величезну люстру».
Матеріал сам підказує нюанси
Але робота з дикорослими травами — це не лише про романтику творчості, а й про нелегку фізичну працю. Найріднішим і найбільш «вайбовим» матеріалом для Наталії є рогіз. Але щоб він став слухняним у руках, його потрібно правильно підготувати. Головним помічником у цій справі є тато майстрині — саме на його плечах здебільшого пошук трави на болотах та її заготівля. Коли сировину нарешті привозять до майстерні, починаються перегони з часом.
«Уявіть: тато з помічником привозять мені, наприклад, двісті свіжих стебел, — пояснює Наталія. — І ми повинні всього за день-два їх розділити й ретельно розчесати. Якщо на вулиці шалена спека, — матеріал моментально всихає. Мине три-чотири дні — і він просто пересохне, стане непридатним. Тільки після того, як усе вичесано й підготовлено, можна починати крутити й виплітати сам виріб».
Навіть за наявності чіткого замовлення та попереднього ескізу, яким буде фінальний виріб майстриня й сама чітко не знає. Каже, матеріал завжди диктує власні правила і веде за собою:
«Якщо не знаєш що робити, то просто візьми його в руки, торкнися — і він сам тобі все розкаже, підкаже нюанси. Це може звучати, як якесь розмите, занадто філософське пояснення, але так це працює. І найважливіше — справжній витвір не належить тобі. Він приходить від Бога, від Всесвіту — називайте це як завгодно. Ти й твої руки — це всього лише інструмент, який матеріалізує те, що диктується зверху. Бувають дні, коли я раптом відчуваю імпульс зробити щось абсолютно незаплановане. Просто відкладаю все, довіряюся внутрішньому голосу й починаю плести».
Егрегор жіночої сили
Попри те, що сам процес вимагає неабияких зусиль, майстриня щиро недолюблює слово «терпіння». І у роботі його не використовує:
«Для мене терпіти — це закриватися від усього світу, ховати в собі біль і дискомфорт. А все в природі дано нам для того, щоб ми вчилися розуміти й приймати. Тому терпіння в моєму ремеслі немає, — наголошує майстриня. — Коли я сідаю за роботу, це такий шалений «кайф»! Якщо ставитися до цього просто як до монотонної праці, — нічого не вийде. А я заходжу в якусь неймовірну внутрішню глибину, де час зникає абсолютно. Такий медитативний процес, пізнання себе і взагалі всього. Коли починаю новий виріб, завжди хоча б раз читаю молитву або можу годинами безперервно монотонно промовляти її подумки. І в цей момент ти відчуваєш, як змінюється твій внутрішній стан. Це важко передати словами».
Сьогодні Наталія неймовірно тішиться тому, що прадавнє українське ремесло переживає справжнє відродження. А її улюблений рогіз стає модним і перетворюється в сучасний декор — як-от півники, або дідухи, або та ж люстра, яку майстриня таки сплела, коли настав її час.
«У мене так душа радіє, коли я бачу, як сучасні жінки вичісують цей рогіз, щось крутять, створюють. Мене часто питають: «Як ти працюєш без рукавичок?». Так, руки трохи грубіють. Колись я навіть порізала шкіру рогозом так, що кров пішла. Але хіба це може зрівнятися з тим, що ти відчуваєш, коли торкаєшся живої рослини? Ну серйозно, як можна вдягнути рукавички? Ти ж тоді заблокуєш усе на світі, що дає тобі природа! А цей зв’язок — це чиста благодать, — переконує Наталія. — Це ж підіймається такий потужний егрегор! Егрегор любові, автентичної творчості, жіночності, сили й всього позитивного, що нам усім зараз катастрофічно потрібно. Коли я приходжу в майстерню — це повністю моя територія, мій особистий всесвіт. Місце, де ти цілком відключаєшся від турбот і поринаєш у світ, який тебе і годує, і насичує, і робить по-справжньому щасливою».
Наталія ЛОЗОВИК
