Є тексти і музика як ковдра, в яку хочеться загорнутись. Такі відчуття в мене, коли слухаю Tember Blanche. Про «теплу тривожність», чи вдається розділяти роботу й особисте та чому осінній тур починається саме з Франківська, поговорили з солісткою гурту Tember Blanche Сашею Ганапольською.
Тексти і музика Tember Blanche дуже комфортні, лампові. Як Вам вдається писати так, щоб було затишно й чесно водночас?
Я загалом почала писати пісні якраз таки через своє бажання щось розповісти. Я завжди чесно кажу про те, що я відчуваю, і, можливо, тому пісні Tember Blanche можуть видаватися особливо відвертими, інколи може навіть надто особистими, але для мене в цьому вся суть — поділитися досвідом, зробити цей процес терапевтичним для себе і, можливо, для слухачів, які відчувають щось подібне.
Ваші тексти завжди про Вас?
Ні, не завжди. І коли я не те, що би вичерпала свої теми, а коли я почала забувати, що є теми, які я ще можу розповісти, наприклад, через те, що це відбувалося і проживалося давно, я створила ліричну героїню і почала говорити від її імені. Це відкрило мені дуже багато нових можливостей.
Чи був період, коли не писалося зовсім?
Я не звикла змушувати себе до чогось. Бувають моменти, коли емоції яскравіші й відповідно пісні пишуться більш легше. Я ніколи не ставлю перед собою потребу щось зробити. Я або хочу і пишу, або я не хочу і проявляюсь якимось іншим способом.
У пісні «Кліше» є рядки: «Чому тоді мені аж так важливо вам подобатись?».
Раніше мені було важливо подобатися майже всім навколо. Мені хотілося завоювати оцю увагу, якесь локальне визнання. Зараз я прийняла те, що неможливо подобатися всім і є люди, які поділяють зі мною певні цінності: слухачі, читачі, і мені важливо бути на одній хвилі з ними. З тими, хто в чомусь бачить світ так, як я, а не подобатися всім одразу. Я тримаюся своїх людей не з бажанням догодити, а з бажанням знайти однодумців.
У 2024 році Ви з Владом Лагодою оголосили, що Tember Blanche більше не буде дуетом. Чому для Вас було важливо змінити це позиціонування?
У першу чергу ось ця зміна й акцент на тому що Tember Blanche — це проєкт зі мною як солісткою, а не дует, був важливий для нас самих. Тому що Влад (продюсер Tember Blanche, чоловік Саші. — Ред.) в якийсь момент зрозумів, що більше люди метчаться зі мною через те, що вони чують в основному мої тексти, мої ідеї. Коли ми це змінили, людям стало зрозуміліше, з ким вони мають справу.
Чи вдається розділяти роботу й особисте вдома?
Вдома не вдається розділяти роботу й особисте. Тому в нас є студія, на якій переважно працює Влад, зводячи музику, або я приїжджаю записати в основному вокал. А я працюю здебільшого вдома, і ми розділили це таким чином. Але очевидно, що загалом у стосунках дуже важко не говорити після 19-ї вечора умовно про роботу. Тому що ця робота, цей проєкт — це і є наше життя, зокрема сімейне життя.
Ви написали книгу «Тепер доведеться думати». Це частково автобіографічна історія. У чому головна героїня Ганна Польська схожа з Вами, а чим відрізняється?
Ми обидві проживали розлад харчової поведінки і знаємо, що він не проходить до кінця, а треба вчитися з ним жити. Так само, як і я, закохувалась, маючи партнера поруч. Але я не отримувала пропозиції вчитись за кордоном, тому що й ніколи і не подавалась. Очевидно, що думки Ганни — це думки авторки, так і є. Але атмосфера, в якій опинилася Ганна, саме в гуртожитку і в такій вечірці, де зібрався її гурт, де всі грають в «бутилочк» і вирішують якісь «інтріжкі», — я ніколи не мала такої атмосфери в житті. Я не жила в гуртожитку. Я не те, що би мала якесь повноцінне студентське життя. Всього півтора року провчилась офлайн, а далі це було онлайн-навчання з причини ковіду, а потім — і війни. У мене не було таких «тусовок». Тому, коли я сіла писати книжку, я собі так подумала: «Чого б мені не прожити це в книжці?”. Якщо я можу це зробити так, то я це хочу зробити і дати той день Ганні, якого мені не вистачило у свої 19 років.
На Goodreads мене зачепив один відгук: «Якби можна було описати книжку однією фразою, — це була б тепла тривожність». Чи Вам близький такий опис?
Мені подобається. Загалом я на таких контрастах тримаю своє життя, свої історії і я люблю контрасти. Я люблю, коли пісня звучить весело, але насправді вона про сумне. Коли весело, хочеться послухати якусь конкретну пісню, і коли сумно, вона ніби теж підтримує тебе або додасть суму ще більше. Це прекрасно, коли речі мають не одне призначення, а декілька.
На одній з презентацій Ви сказали, що «ще не договорили». Чи плануєте написати ще одну книгу? І якщо так, то чи буде це продовженням історії, чи щось зовсім інше?
Коли ми їздили в тур з презентацією, я ще була впевнена, що писатиму продовження. Більше того, я писала його, починала його переписувати три рази. А потім в якийсь момент я відчула, що я себе радше силкую, ніж я цього хочу. Мені треба дати час собі подумати, що я хочу від цієї історії, чи хочу я давати їй повноцінне продовження. Чи можливо, оскільки я вже колись пообіцяла, що розставлю крапки над «і», напишу якийсь фанфік на пару сторінок і «залию» своїм відданим слухачам і читачам. Поки що нічого не обіцяю, але впевнена, що бажання писати буде триматися ще більше, але, можливо, еволюціонувати ще в інші форми.
У книзі є така фраза: «Земля вперше відчувалася ґрунтом, здатним втримати наші амбіції». Що для Вас є ґрунтом?
Це моя сімʼя, а саме: мій чоловік, мої батьки, моя собака. І мої друзі. Це основний ґрунт — це те, що для мене тотожно слову «дім». Усе тримається на взаємодії з ними. На спогадах хороших, про все, що було, і віри в те, що щось ще буде.
Чи дозволяєте Ви собі зараз будувати довгострокові плани?
Звісно, будувати довгострокові плани важко і майже неможливо. Тому що ніколи не знаєш, що буде далі. Але війна навчила, що єдине незмінне, що є в нашому житті, — це зміни. І що треба швидко вчитись адаптуватися під ситуації, приймати якісь рішення. І ми вчимося цього зараз.
Восени у Вас розпочинається тур. Кожне місто матиме свою особливу програму: Франківськ — відкриває тур, Львів — «Щоденник для своїх», Дніпро — «Правда чи дія», а фінал — у Києві, місті, з якого все починалося. Як створювалася ця концепція?
Коли ми зрозуміли, що не хочемо обмежуватися тільки Києвом, Львовом, а додати ще, то ми звернулися до наших хороших колег Kontrabas. Концепцію ми придумували всі разом. У нас була основа — це, власне, моя книжка і альбом однойменний — «Тепер доведеться думати». Звідти вже переробляли назву на «Тепер доведеться грати» — це загальна назва туру й київського концерту. Так, у кожного міста своя назва, співзвучна з розділами моєї книжки, і всюди будуть свої сюрпризи.
Чому починаєте саме з Франківська?
Щоб сильно тут не «брехунькать», це було логістично нам розумно зробити. І я дуже сильно люблю Франківськ — це, мабуть, моє друге улюблене після Києва місто в Україні. Я дуже рада, що Франківськ першим почує цю програму і дуже буду чекати всіх охочих не тільки послухати новий альбом, але й «кайфанути» під усі старі пісні, які вже полюбилися. І обіймемся!
Хороша музика —
це та, яка підтримає в потрібний момент. Якщо треба розділити щастя, — вона своїми мелодіями, звучаннями додає, що все ще краще, ніж здається. Або ж коли хочеться трошки порефлексувати, вона допомагає зануритися в потрібний стан, і коли це одна й та сама музика — це для мене ознака топ, люкс.
Хороша книжка —
це та, яка допомагає подивитися на речі по-новому.
Відпочинок — це
ой, а це сложно (сміється). Це явище, яке можливе тільки тоді, коли навчилась відпочивати твоя голова. Це може бути навіть три хвилини, коли голова ні про що не думає, але навчитися проживати ці хвилини без навали думок — це робота. Тому вміння відпочивати — це по-своєму теж результат великої роботи.
