Рудоволоса, дуже харизматична і з тією рідкісною красою, яка тримається на внутрішньому світлі. Її добре знають як зірку фільму «Я, «Побєда» і Берлін» та серіалів «Будиночок на щастя» і «Сім’я по неділях». А ще — за виставами у Франківському драмтеатрі. Здається, що їй усе дається легко: ролі приходять, сцена приймає, а глядачі одразу запам’ятовують. Але ж у житті не буває так просто. Про те, чому мріє зіграти антагоністку, з ким на знімальному майданчику у неї склався ідеальний метч та власні «тіньові» сторони, журналу LIKE розповідає українська акторка Марія СТОПНИК.
«Маруся Чурай» — безумовно, сенсація франківського театру, квитки на неї продано вже й на вересень. У чому секрет такого ажіотажу?
По-перше, це суперкруте поєднання: Держипільський, Вакарчук і Ліна Костенко. Ще з нами працював Олесь Санін. І вже тільки через це такий великий інтерес. Плюс це ж Маруся Чурай. Пісні для українців — щось дуже базове, найпотужніший спадок від наших пращурів, те, що тримає і дає сили рухатися далі, навіть коли дуже складно. А ще ця історія дуже резонує з тим, що відбувається зараз. Там війна — і в нас війна. І якось так стається, що такі речі з’являються саме тоді, коли вони потрібні. Мені здається, люди це відчувають. Тому й такий ажіотаж.
Що у втіленні образу легендарної співачки було для Вас найскладнішим?
Маруся Чурай — це міф, у хорошому сенсі цього слова, з якого завжди може відроджуватися українська культура. У цьому образі є все — сила нашої душі, любов до свободи, своєї землі, до роду, до пісні, до мови, певна гордість, честь та гідність. І, мабуть, найскладніше було пропустити це через себе і дати вийти йому назовні. Але так, щоб це не виглядало пафосно, а було природним і живим. Бо вона — дуже щира, світла, відкрита, має свої ідеали і любов, яка вища понад усе.
Фото: Богдан Савлюк
Вам потрібен час увійти в роль чи можете зануритися в неї одразу?
У мене це, напевно, більше історія «одразу». Чим довше я думаю, тим потім складніше. Звісно, спочатку є довга підготовка, ти щось проробляєш, але вже сам вихід на сцену — от тут, якщо починаю занадто готуватися, прокручувати все у себе в голові, — тим стає важче. У цьому сенсі мій розум і час — інколи мої вороги.
Ви більше про стабільність у професії чи про ризик і авантюри?
Мені здається, що наша професія, в принципі, — про ризик і авантюри. Тому це таки, напевно, другий варіант.
Якого образу «боїтесь», а кого б, навпаки, хотілось зіграти?
Я, мабуть, втомилась від образу таких «блакитних» героїнь. Часто через те, що зовнішність доволі мила, мені пропонують саме такі ролі. Але всередині я, напевно, сильніша. Можливо, навіть десь жорсткіша. Мені дуже хочеться зіграти антагоністку. Я вже не раз казала, що є роль, яка мене переслідує, — це Леді Макбет. І мені здається, що колись — рано чи пізно — я мушу її зіграти. А щоб прямо боятися якогось образу — не знаю… немає такого в мене.
Бувало так, що роль сама Вас знаходила?
Роль завжди знаходить тебе сама. Ти ж не можеш її обрати. Вона приходить через режисера, через обставини. І, як на мене, завжди в той момент, коли ти до неї готовий.
Ви працювали і в серіалах, і в короткому метрі, і в повнометражному кіно. Робота в яких проєктах Вам найбільш до душі?
Ну, звісно, «Я, «Побєда» і Берлін», тому що це був такий перший повний метр із великою роллю. До того були повнометражні проєкти, але там більше епізоди. Ще — серіал «Дрімтім», який, на жаль, не вийшов, але це був дуже крутий досвід великого телепроєкту з класною командою. Ну і, звісно, теж фільм, який, на жаль, ми так і не зняли, але ми відзняли тизер — це «Серафима» Марисі Нікітюк, який, в принципі, став для мене певними дверима в кіносвіт.
Чи були проєкти або пропозиції, яким Ви свідомо сказали «ні» і не пошкодували про це?
Звісно, були. Тому що ти, коли читаєш сценарій, розумієш, що ти або хочеш бути в цьому продукті, або ні. Такі ситуації трапляються доволі часто. З театром у мене такого не було… Хоча ні, брешу. Мені пропонували нещодавно одну постановку, від якої відмовилась. Вона була про війну, але в такій формі, що от «все пропало». І я розуміла, що не бачу себе в цьому, воно мені не резонує. У мене абсолютно інше бачення того, що відбувається зараз.
Тема війни на сцені й в кіно сьогодні дуже тонка…
Звісно. Неправильно її уникати, але мені дуже подобається думка мого литовського викладача: коли ти в лісі — ти не говориш про ліс. Тобто коли ти у війні — ти не говоритимеш про неї напряму. Вона і так просочуватиметься через переживання, через те, як ти граєш, через сюжети. Але умисне ставити на цьому акцент — дуже хитка тема. Тут потрібне тонке чуття режисури. Я більше схиляюся до того, що зараз більшу вагу має документалістика. А ігровим кіно на цю тему треба бути дуже обережними.
Ви працюєте з багатьма популярними акторами. З ким складається особливо тепла, «своя» хімія на майданчику, а хто надто зірковий?
Ми не будемо називати імена, хто там був занадто «зірковий» (усміхається). Але є люди, з якими один досвід — і розумієш, що більше не хочеш з ними працювати. А є ті, з ким навпаки — дуже круто. Для мене це Сашко Рудинський. Це просто мій «брат», ми з ним постійно граємо брата і сестру. І всі знімання з ним — це неймовірний метч.
Що Вас сьогодні більше дратує в українському кіно, ніж надихає?
Надихає кількість нових облич, нових акторів, які попри складну ситуацію в країні залишаються тут і намагаються знайти своє місце у вітчизняному кіно чи театрі. А також те, що попри велику кількість якихось проєктів, яких хотілося краще щоб не було, все одно знаходяться кінематографісти, які просто пробивають цю стіну і роблять щось дійсно хороше та якісне. Вони не втрачають надії й це не може не надихати. А дратує — спекуляція на темі війни. Коли не дають «відболіти», а одразу починають знімати «по гарячому». І ще те, що мало хто хоче працювати «в довгу». Хотілося б, щоб більше вкладалися в майбутнє, щоб через п’ять—десять років у нас була суперпотужна українська кінобаза і щоб наш глядач хотів дивитися своє.
У Вас була вже кар’єра в Києві й раптом — Франківськ. Як дався цей поворот і чи не шкодували про цей вибір?
Насправді я досі будую кар’єру в Києві, але там кіно, а тут — театр. Ніхто не знає, як воно буде через декілька років. Можливо, я і повернуся до столиці. Життя покаже. Але сам переїзд до Франківська якось збігся з поверненням в Україну після навчання в Литві, зйомок тоді не було, а тут і наречений звідси, і конкурс в театрі. І воно якось дуже природно відбулося. Звісно, я сумую за Києвом. Звісно, мені було непросто адаптуватися — менше місто, немає друзів, інше середовище. І цей процес адаптації, якщо чесно, він досі триває. Але я стараюся. Мене підтримують у театрі, мене там люблять, з’являються свої люди і з цим набагато легше.
Франківський драмтеатр — це Ваш перший такий глибокий театральний досвід. Як Вас прийняла сцена?
Та прийняла, та й слава Богу (усміхається). У мене якось дуже плавно це все відбулося. Я одразу потрапила в робочий процес, почали з’являтися ролі, прем’єри. Тобто без діла не сиділа і мені було добре. До цього, ще в Литві, ми теж грали вистави, їздили на гастролі, у нас був свій маленький театр «Amantes», який ми потім перевезли до Києва, і він досі працює. Але саме велика сцена — це вже Франківський драмтеатр. І, чесно, мені було комфортно.
Тут Вам вдалося зіграти головну роль у виставі найтоповішого нині режисера Івана Уривського — що дав цей досвід?
Так, у мене навіть колись був список бажань, і одне з них — зіграти в театрі Франка в Івана Уривського. Правда, я не уточнила, в якому саме, то вийшло в Івано-Франківському (сміється). Але, бачите, як воно — все складається так, як має бути. Це був дуже потужний перший буст, напевно. І велика відповідальність. Ти розумієш, що на цю виставу будуть їхати люди з різних міст, що це ім’я відомого режисера. Не скажу, що було складно, просто це інший досвід великої сцени. Але почати з головної ролі в Івана Уривського — це, звісно, офігенний старт.
Знімання, театр, постійні переїзди… Складається враження, що Ви буквально живете в дорозі. Як часто вдається просто побути вдома?
От цей ранок, наприклад, був вдома і це вже щастя (усміхається). Просто вихоплюєш такі маленькі миті, щоб передихнути. Намагаюся між репетиціями завжди піти в парк, посидіти в тиші або почитати. Якщо є вільна година, — подивитися щось, пограти музику. Великих відпусток у мене давно не було. Здається, ще позаминулого літа. Хоча цього року я їздила на день народження у Відень на тиждень. А взагалі — десь тут, десь там, вітаміни, магній… потяги (сміється). До речі, в потягах я прекрасно сплю. Вже навіть жартую, що зараз це єдине місце, де можна нормально виспатися, не думаючи про тривоги.
Ви разом з Іваном Бліндаром уже багато років разом. У чому секрет тривалих стосунків?
Розуміння. І, напевно, те, що ми в першу чергу прекрасні друзі. Звісно, є любов, але без дружби та підтримки воно не працює. Можливо, нам допомагає й те, що ми не постійно разом. Буває таке, що треба трохи відпочити одне від одного — і якраз у цей момент починаються зйомки, робота. І ми навіть встигаємо скучити.
Фото: Юлія Верста
Чи є у Вас «тіньова сторона» — щось дуже особисте, що не видно глядачу?
Не знаю, якою саме мене бачить глядач (усміхається). Мабуть, коли кажуть, що легка й яскрава, одразу апелюю, що насправді я overthinker. Дуже багато думаю, люблю «грузитися». У мене буває багато темних думок. І це, звісно, впливає. Просто на людях це одне, а коли ти залишаєшся сам на сам із собою — геть інше. Але ми це все сублімуємо в сцену. Дякую, що є така професія.
Діліться зірковими б’юті-секретами: як виглядає Ваша ранкова рутина?
Зараз? Прокинутися за пів години до репетиції, почистити зуби й з мокрою головою поїхати в театр (сміється). Але насправді дуже люблю повільні ранки, коли можна нікуди не поспішати. Можна спокійно масочку собі зробити, укладку, приготувати кавуську, вийти на балкон, а там сонце, все таке свіже. Все дуже просто, як, напевно, у всіх людей.
Що знаходиться по другий бік популярності?
Для мене це складне питання, бо я не можу сказати, що відчуваю себе прямо популярною. Але якщо говорити загалом, то це відповідальність. Бо є люди, які на тебе рівняються. І просто бути відомим — це пів справи. А от працювати над собою, розвиватися, ставати кращим, щоб гідно стояти перед цими людьми, — це вже інша історія й титанічна робота. Не для того, щоб відповідати чиїмось очікуванням, а для себе. Якщо ти вже став, грубо кажучи, лідером думок, — мусиш усвідомлювати, що це прекрасний майданчик для того, щоб спробувати зробити цей світ хоч трохи кращим. Щоб перед собою самим соромно не було.
І наостанок: є думка про себе, яку Ви з часом кардинально змінили?
Завжди думала, що я екстраверт. А потім зрозуміла, що насправді мені суперкомфортно з собою. Іноді навіть краще, ніж з кимось.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
