Вона не виходить на паркет і не розробляє тактичні схеми на макеті, але точно знає: головні перемоги здобуваються не на тренувальних майданчиках, а в головах спортсменів. Бо працює з тим, що зазвичай залишається невидимим для вболівальників — емоціями, вірою в себе та психологічною стійкістю команд. Про особливості професії та як залишатись ефектною жінкою навіть у спортивній рутині розповідає спортивна психологиня чоловічої збірної України з баскетболу U-16 Ілона МУРЗОВА.
Спортивний психолог — це тренер мізків чи «рятувальний жилет»?
Два в одному! Спортивний психолог — це безпечний і конфіденційний «контейнер», куди можна принести свої думки, емоції, страхи чи сумніви без осуду та оцінювання. Я можу бути поруч, коли «штормить», але моя головна мета — навчити спортсмена бути опорою самому собі й керувати своїм станом так, щоб стабільно реалізовувати свій потенціал у найважливіший момент.
Доводилось чути: «Навіщо нам психолог, треба просто більше тренуватися»?
Так (сміється). Я не сприймаю спортивного психолога як конкурента тренеру — ми працюємо на одну ціль. Хороший тренер і сам психолог, але моє завдання — системно працювати саме з тим, що відбувається в голові: увагою, впевненістю, відновленням після помилок. Сучасний спорт веде до того, що психолог у штабі — це така ж природна частина команди, як тренер чи лікар, а не «додаткова опція».
У команді Ви — друг для гравців чи союзник головного тренера?
Я союзник і для гравців, і для тренера, адже кожен зі свого боку працює на спільну перемогу.
Як завоювати авторитет у молодих гравців та досвідчених тренерів?
Я б замінила слово «завоювати» — воно ніби змушує щось доводити чи боротися. Мені ближче бути джерелом. Коли твій намір — не просто показати знання, а реально допомогти спортсмену й команді досягти мети. У психології є правило: без запиту не лікуємо. У спорті важливо допомогти спортсмену сформувати цей запит, щоб він усвідомив, що саме хоче змінити, і взяв за це відповідальність. Тоді авторитет формується сам — через довіру та користь.
Робота зі збірною — це планові консультації чи «гасіння пожеж» у головах?
Основа — це планова робота, але «вогнегасник» завжди напоготові (сміється). У збірній багато стресових факторів, висока відповідальність і постійна командна взаємодія. Тому важливо не лише працювати на випередження, а й бути готовою швидко включитися в кризовий момент.
Головний ворог перед стартом: страх поразки чи надмірне хвилювання?
Страх поразки може бути навіть мотивуючим, а от надмірне хвилювання точно заважає. Воно завжди має причину, яку важливо знайти, пропрацювати й перевести спортсмена в ресурсний стан.
Чи маєте «секретний трюк», як швидко зняти «мандраж» у спортсмена?
Є техніки, які спрацьовують моментально. Але я люблю грати в довгу — не просто знімати «мандраж», а формувати стійкий стан переможця. Впевненість у собі та «гаряче серце» допомагають утримувати цей стан протягом усієї гри, незалежно від рахунку на табло. Обирати свій стан — це навичка, яку можна натренувати.
Що все-таки важливіше для перемоги: дисципліна чи мотивація?
Мотивація запалює, а дисципліна доводить до результату. Тому я — за дисципліну. Мотивація мінлива: сьогодні вона є, завтра — немає. А дисципліна — це коли ти робиш те, що потрібно, навіть коли не хочеться. Найкраще, коли вони працюють разом: перша — дає напрямок, друга — допомагає пройти шлях до перемоги.
А що складніше: налаштувати на перемогу чи реанімувати після нищівної поразки?
На перемогу налаштовує тренер, підхоплює капітан. Моє завдання перед грою — перевірити віру в себе та допомогти увійти в потрібний стан. А от головна робота — «реанімація» після поразки, щоб команда не застрягала в минулому. Мені подобається метафора з екстремального водіння. Коли машину заносить, інструктори вчать: весь фокус уваги має бути на тому місці, куди ти хочеш вирулити. Ти робиш усе необхідне, щоб опинитися там. Дивитися в прірву заборонено, бо куди дивишся, туди й направляєш «машину».
Ваша головна суперсила: знання психології чи досвід виховання п’ятьох дітей?
Моя суперсила — можливість бачити людину одночасно як психолог і як мама. Коли Далілі та Домініці було десь по два рочки, ми з чоловіком пройшли курс «Радість виховання» і зрозуміли, що робимо багато помилок. Сьогодні я використовую ці знання і у своїй роботі й навіть хочу створити аналогічну програму для тренерів, бо багато принципів виховання чудово працюють у спорті. Головне — вчасно помічати власні помилки та постійно вчитися.
Коли Ваші діти на майданчику, Ви реагуєте емоційно як мама чи аналітично як профі?
Звісно, я можу перевести себе в стан «спостерігача» й аналізувати, що відбувається на майданчику, але коли грають твої діти, ти передусім мама. Ми вболіваємо всією родиною так емоційно, що рідні іноді жартують: «Головне, щоб у новинах завтра не написали: «Спортивна психологиня після матчу напала на суперницю». Тому я себе контролюю. Професійно (усміхається). А якщо серйозно, то в такі моменти я дозволяю собі просто бути мамою: кричати з трибун і проживати гру без жодної діагностики. Психологам теж корисно просто вболівати за своїх дітей!
П’ятеро дітей, робота зі збірною, власні проєкти. Де Ви берете ресурс, коли «батарейка на нулі»?
Цього року я отримала звання «Мати-героїня» — це справді особлива відзнака для мене! А мій ресурс – це друзі, книжки, фільми та вода. Намагаюсь вчасно «заряджати себе» (усміхається).
Велика родина та успішна кар’єра — це чіткий тайм-менеджмент чи контрольований хаос?
Контрольований хаос (усміхається). Я люблю планувати, у мене є календар, списки, дедлайни, домовленості… Але з п’ятьма дітьми та роботою у збірній неможливо розписати життя похвилинно. Тому це про вміння планувати, але залишатися гнучкою. Коли план ламається, важливо не нервувати, а швидко перебудувати його. Я навчилася не прагнути ідеального порядку, а створювати систему, в якій комфортно жити. Коли намагаєшся встигнути все — не встигаєш нічого, тому я вчуся обирати, що важливо саме сьогодні.
Як Ви перемикаєтеся з режиму «своя на майданчику» у режим «ефектна жінка на мільйон»?
Та ніяк (сміється). Кросівки та спортивний костюм — це моя робоча реальність: тренування, збірна, постійний рух. Мені в цьому зручно. А сукня та підбори — про жіночність і можливість погратися з образoм. Для мене «жінка на мільйон» — це не про макіяж чи складність зачіски, а про внутрішній стан: коли ти знаєш собі ціну й відчуваєш себе на своєму місці. Тому я просто залишаюся собою. Я все ще шукаю свій стиль, він тільки формується. Але червона помада в ньому вже стабільна — вона зі мною і у спорті, і на світському заході (усміхається).
Робота зі збірною України U-16 — це пік кар’єри чи лише розминка перед чимось масштабнішим?
Точно не пік, а важлива сходинка. У 46 років я фактично опанувала нову професію і зайшла в зовсім нову для себе професійну площину. І це неймовірно надихає! Я багато вчуся, виходжу із зони комфорту й розумію, наскільки багато ще хочу зробити у спортивній психології. Мені хочеться масштабу: розвиватися, працювати з командами різного рівня, створювати власні проєкти, ділитися досвідом. І якщо моя історія когось надихне не боятися починати щось нове у 40, 50 чи 60, — буду дуже рада. Бо ніколи не пізно спробувати себе в тому, про що мрієш.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
