Він смішно пише про котів, кабачки і про посадку картоплі, жартує про геополітику, а поміж тим цілком серйозно радить якісні українські книги та глибоко аналізує історичний контекст. Його дописи у ф ейсбуці збирають тисячі лайків і дотепних коментарів, і єдине, чого немає у тих постах, — це негативу. Віталій Чепинога — блогер, письменник, політтехнолог, у минулому — народний депутат. Багатьом читачам його тексти допомагають підтримувати оптимізм, незважаючи на те, що сьогодні принесла стрічка новин. Про літературу, гумор та українське село — в ексклюзивному інтерв’ю для журналу Like.
«Срав пес, перділи гуси», оповідання у різдвяній антології про бабу, яка збирається померти, — Ваші твори в останні роки вийшли у збірках. Чи плануєте окреме видання суто з Вашими текстами?
Ну, я там пишу іноді дещо, але не знаю, що з того буде. В мене немає мети — написати книгу. На мій погляд, в Україні сьогодні дуже багато письменників і трохи замало читачів. Звісно, це скоріше добре, а не погано. Тарас Прохасько колись сказав, що в літературі якість народжується з кількості. Така собі діалектика літературного процесу. Треба написати якісь мільярди нецікавих слів, аби зрештою з тої маси вийшло щось путнє й цікаве. І саме ці процеси у нас відбуваються. Я вже шостий рік член журі конкурсу Книга року BBC і з «службових обов’язків» маю читати дуже багато текстів. Переважно — це шлак. Але кожного року ми бачимо по кілька майже шедеврів, які потім читають в Україні, видаються за кордоном і презентують новітню літературну Україну світові.
Чи випустите все ж колись книжку про закулісся української політики?
Отут якраз можливо. Політика все ще цікавить українців більше, ніж література, бо «врем’я таке». Політика на нас впливає, хочеться нам того чи ні. Закулісся людей завжди цікавить особливо. Розкажу про таку метафору. Після Помаранчевої революції Юлія Тимошенко стала прем’єр-міністром, я був її прессекретарем, і журналісти з-за кордону приїхали до неї на інтерв’ю. Це був відомий жіночий «глянець». Вони привезли з собою сукню Louis Vuitton для фотосесії. А оскільки підбирали сукню «на око», вона виявилася більшою на два-три розміри. Довелося щось швидко видумувати. Скріплювали ту сукню булавками, в’язали мотузками, защіплювали прищіпками і т.д. Тому на тій найвідомішій фотографії, де Юля в «Луї Віттоні» й облетіла свого часу весь світ, ззаду вона вся в прищепках, скрепках і мотузках. Це — сутність політичного закулісся. Ми бачимо фасад, парад. Ми не бачимо тих мотузок і скрепок. А скрепки завжди більш цікаві, ніж те, що нам хочуть показати. Ми хочемо знати правду. Така людська природа.
Поміж дотепними дописами у фейсбуці Ви радите багато книг. Який Ваш улюблений жанр?
У мене немає улюбленого жанру, як такого. Моя літературна освіта дуже хаотична. В школі я не читав нічого, окрім радянської фантастики, Жюля Верна і якихось тупуватих політичних детективів з НДР чи соціалістичної Румунії. Все, що треба прочитати притомній інтелігентній людині, я прочитав уже в достатньо зрілому віці. Є базовий світовий мінімум: Джойс, Платон, Кафка, Пруст, Борхес, Кальвіно, Акутагава, Бодлер і мінімум український — від Всеволода Нестайка до Анатоля Свидницького, який ти мусиш знати. А у всьому іншому критерій один — тобі має бути цікаво. Не читайте літературу, якщо вона вам не йде. Не подобається вам Кортасар, — ну й хрін з ним. Не «зайшов» Конрад — давай, досвідання. Читайте Кокотюху! Це нормально.
Хто для Вас король гумору в українській літературі?
Все ж таки Остап Вишня. Сьогодні він нам може видаватися банальним, бо у нас є TikTok і стендапери. Але Остап Вишня — це недосяжний геній. Його тричі водили на розстріл, він сидів у найжахливіших тюрмах, він сповна пізнав усе те, що називається горе людське. І при тому зберіг талант і здатність дивитися на світ з гумором і сміхом. Це взагалі особливість української культури й історії. Сміх допомагав нам вижити в найтяжчих умовах.
Ваш «стоп-список» тем, на які Ви ніколи не будете жартувати?
Немає стоп-списку, жартувати можна про все. Інша справа — аудиторія, з якою ви жартуєте. В своєму приватному колі немає ніяких табу. Можна жартувати в найчорніших тонах на будь-які теми. Але я ніколи не буду говорити дечого на загал. Особливо, все, що стосується війни, ТПО і т.д. У людей різне почуття гумору і різний особистий досвід. Треба знати якусь міру в публічних жартах. Так працює соціум.
Коментарі під Вашими дописами часом — як різножанрове кіно. Які реакції любите найбільше: коли люди дотепно відповідають чи коли «ведуться» на провокацію?
Так, я люблю «свої» коментарі. Іноді вони дотепніші, ніж сам допис. Я люблю якісний гумор, і в мене немає мети спровокувати людину. В нашому житті провокацій і так вистачає з головою. Моя місія, даруйте за пафос, — відволікання. Ми живемо в такі часи, коли люди в постійній напрузі, в постійному стресі, і якось треба давати їм нагоду розслабитися бодай на мить.
В інтерв’ю з Євгенією Кузнєцовою запитувала, як вона ставиться до того, що окремі люди у соцмережах вирішили, буцімто вона Ваша дочка. Цікава і Ваша думка.
Дітей Жені звати Лукаш і Соломія. Моїх онуків звати Лука й Соломія. Звідси й виникла певна плутанина. Але ми не проти. Я іноді телефоную Жені та кажу: «Здрастуй дочко, як воно нічого?». А Женя іноді комусь в коментах пише: «Я ось батькові розкажу». В сенсі — мені.
Яким одним словом можна охарактеризувати український сегмент фейсбука?
Одним словом — то буде непристойно. Він дуже різний, цей фейсбук. Ми бачимо лише своїх підписників та коментаторів, і у нас складається ілюзія, що це фейсбук і є. Але насправді він значно ширший, як саме суспільство. Хтось постить котиків і світлини з пляжів, хтось збирає на дрони і плете камуфляжні сітки. Сегмент фейсбуку — це як сегмент суспільства. Є таке, а є інакше.
Чи плануєте активізуватися у Threads?
Я, чесно кажучи, не знаю, що воно таке. Тому, мабуть, не планую ))
Ще до повномасштабної війни багато людей, особливо на заході, говорили, що українське село вмирає. Чи поділяєте таку думку? Бо у Ваших дописах життя в селі вирує.
Село не вмирає. Село живе. Село великою мірою тягне війну на своїх плечах. Село відіслало на захист нашої волі й свободи своїх кращих синів і дочок. Село віється державними прапорами на кожних гробках. Звісно, є різні села. У моєму Ірклієві 500 учнів у школі, 20 магазинів і три «Нові пошти». Це — велике село. Але довкола багато маленьких, невідомих, непримітних, про які ніхто ніколи не чув і нічого про них не знає. Але й там є якесь життя, і тягнуться проводи інтернету через кущі хмелю. Українське село жиє!
Ви багато пишете про спорт і здорове харчування. Як знайшли оптимальну формулу для себе?
Як казав Марк Твен, здається, мені не потрібне здоров’я заради самого здоров’я. Тому формула така: трохи йоги, трохи вина. Без фанатизму.
Здоровий гедонізм — це…?
Здоровий гедонізм — це оптимальна формула існування для притомної людини. На жаль, нині гедонізм нам недоступний. У наш час гедонізм — це прокинутися живим і щоб шахедом вікна не повибивало. А якщо є світло і гаряча вода, — то вже гіпергедонізм.
Чи сумуєте за далекими подорожами?
Треба навчитися отримувати свої дози дофаміну з того, що є. Я немало поїздив світом і всіма континентами до війни. Зараз такої можливості немає. Але я ніколи з того не бідую. От, мовляв, зараз я мав би бути на Гаваях. Я поїду в Придніпровське, там є пляж на Дніпрі, який називається «Джулайка». Це не Гаваї, але дуже близько. У Мельниках є пляж на колишньому піщаному кар’єрі і навіть якийсь біч-клаб. Подорожі — це не географія, а те, що відбувається в тебе в голові. Головою подорожувати значно цікавіше, незалежно від того, де саме зараз ти локалізований.
Які топ 3 місця радили би відвідати в Україні?
Я б радив відвідати Крим, зокрема Коктебель. І я абсолютно вірю, що доживу до того часу, коли це буде можливо. Я абсолютно закоханий у всі без винятку Українські Карпати. Ще є моя улюблена унікальна Одеса. Але не хочу нікого образити. Кожен регіон України, якщо взятися його вивчати, — це цілий окремий світ. Ми ще не відкрили для себе Україну, я в тім числі.
Багато людей зберігають оптимізм завдяки, зокрема, Вашим дописам. А що допомагає Вам створювати такий настрій, підтримуючи інших?
Не знаю. Як не дивно, це не таке просте питання. Настрій буває різний. Те, що ти пишеш у фейсбуці, воно не завжди відповідає твоєму актуальному настрою. Я часто буваю злий, роздратований, незадоволений. Але яке людям діло до того, нащо воно їм треба. В них є своя злість і своя роздратованість, з них стане. Тому треба продукувати оптимізм назовні. Бо треба якось жити!
Розмовляла Ольга Рега
