Ззовні він здається суворим антагоністом. Але у житті — щиро любить комедії, грає в падел та цінує смачне сало. Зустріч на «Тисячовесні» з народним артистом України, актором та режисером Олександром Кобзарем — це для мене дарунок долі. Бо коли не просто бачиш наживо одного з улюблених акторів, але й маєш можливість відчути його справжнього — це залишає особливий теплий слід у серці та на сторінках нашого журналу.
Як Вам вайб Франківська?
Взагалі місто, як і країну, я сприймаю тільки через асоціації з людьми. У Франківську я був уперше в 2023 році, коли презентував свій фільм «Батько». Але це було дуже швидко. Зараз я тут працюю, і це зовсім інакше сприйняття. Коли прийшов на «Тисячовесну» й зустрів увесь Київ — от просто всіх продюсерів, постановників, усіх своїх знайомих, яких знаю років 26, — то це ще інший Франківськ. Тут особливий ритм, але моє — це все-таки столиця.
Що скажете про проєкт «Тисячовесна»? Ви тут як актор чи будете пітчити власну режисерську роботу?
Це надзвичайно потужно. Як кажуть колеги, подібних ініціатив немає навіть у Європі. Я тут як постановник майбутньої стрічки, яку ми пітчимо з компанією Good Morning Film. Це фільм за романом Павла Белянського «Битись не можна відступити».
фото: Оля Віфлінзідер
Після «Батька» це у Вас друга режисерська робота? Що тепер ближче до душі — акторство чи режисура?
Так, сподіваюсь, усе вдасться, і це буде мій другий «повний метр». Я люблю і в кадрі бути, і люблю знімати, але це абсолютно різні речі. Звісно, в акторстві я вже давно, тому воно мені рідніше. Режисура — новий етап. Я вирішив зняти «Батька», тому що так склалися обставини: хотілося як творчій людині кудись рухатися далі. А на той момент я не мав можливості розвиватися на майданчику як виконавець.
Ви зіграли неймовірну кількість ролей. Яку назвали б знаковою або такою, що змінила Вас?
Такого образу, який перевернув би мене як особистість, немає. Але, звичайно, важливою є перша робота — Льоня-Утопленик у серіалі «Загін» 2007 року від Star Media. Вона відкрила мені двері у великі зйомки. Я її пам’ятаю, тому що дуже любив і люблю. Роль у «Поводирі» теж важить чимало. Ще був надзвичайно цікавий досвід, так би мовити, своєрідний експеримент — андеграундний проєкт без бюджету під назвою «Вісім» режисера Олександра Шапіро. Це новели, об’єднані темою суїциду, які потім складалися в єдине полотно. Нещодавно я працював в естонсько-українському серіалі «Дівчина з Таллінна. І там такий персонаж, який просто влучає в тебе — ти живеш в очікуванні цієї роботи. Коли її отримуєш і читаєш сценарій, то розумієш: це моє, я прагну це втілити. І знаю, що ця роль ще довго житиме в мені.
Я дивилася дуже багато фільмів з Вами, здебільшого це драматичні персонажі або антагоністи. А щодо комедій — це Ваше?
Абсолютно моє (усміхається). Без гумору зараз ніяк. Це я ззовні такий, що всі бояться))) Дивлюся на людей, а вони думають, ніби я про них щось погане помислив чи злий. Я колись прийняв той факт, що маю таку «фактуру». Комедійний жанр дуже люблю. Коли працював у Театрі на Лівому березі, ми мали три такі комедії, де я грав. І я отримував величезне задоволення.
А що ближче — кіно чи театр?
Я і те, і те люблю. Це як мама й тато. Не розділяю.
Ваша фільмографія налічує більше сотні картин. Є якийсь образ, який ще хотілося б реалізувати?
Якщо ви маєте на увазі заповітну мрію, то в мене її немає. Колись хотів зіграти Амосова, так би мовити, прожити його долю. А так, якихось конкретних персонажів — як у молодості в театрі, коли прагнеш Ромео чи Гамлета, — не маю. Хоча скажу, що кожен артист, скільки б ролей не відтворив, прагне крутих проєктів із сильними режисерами. Тому, мабуть, єдине моє бажання — це поїхати на потужний фестиваль із «глибокою» стрічкою.
Чи була у Вас зіркова хвороба?
Ні. І я поясню чому. Це гарне питання. Зараз молоді студенти мають можливість зніматися в серіалах. І ось був випадок, коли людина на четвертому курсі отримує головну роль у тайтлі й одразу стає впізнаваною. І все — як кажуть, «піймала зірочку». На цьому вона як професіонал, у принципі, закінчується. Якщо в такому віці цього не приборкати, — а тоді це зробити надзвичайно складно, — будуть проблеми. У мене ситуація простіша з одного боку, і складніша — з другого. За мого студентства нічого не знімалося. Я починав із масовки — китайці робили «Як гартувалася сталь». Потім були якісь дрібні епізоди, далі — трохи більші, охоронців якихось грав… Переглядав якось свій доробок і думав: «Господи, відсотків 70 звідси можна просто видалити». А потім упіймав себе на думці: «Та ні, навіщо? Це моє надбання, мій шлях». Тому так склалося, що я дуже довго йшов до того, ким є зараз.
На Вашу думку, чи змінився український глядач за останні роки? Якого кіно він потребує зараз найбільше?
Це вічне питання. Але хочу сказати, що оцінки чи прогнози в мене невтішні. Ми всі прагнемо, щоб дивилися своє, щоб створювався вітчизняний продукт, щоб аудиторія ходила на серйозні фільми. Ми цього дуже хочемо. Але в основному публіка потребує комедій. Щоб було легко: прийти й посміятися. Основна маса шукає розважального контенту. Для мене колись це було боляче. Ми говоримо про це з колегами, що прагнеться чогось глибокого. Але цього хочеться нам, бо ми трішки інші. У нас серед глядачів більше простих людей. Навіть по своїй мамі дивлюся: вона вже старенька, живе в селі. Вони дивляться дуже просте кіно, і їм це цікаво. Проте яким би той продукт не був — серйозним чи розважальним, — усе має бути якісним. Це принципово.
Чому нині випускають масу стрічок, де знімають одних і тих самих молодих топових акторів, а не досвідчених майстрів ?
Топовий — це не означає гарний актор. Це людина, яку постійно десь бачать, і необов’язково на екрані: це й інстаграм, і різні шоу тощо. Тому, можливо, їх беруть для рейтингів або вони погоджуються на будь-які умови. А є реально дуже круті майстри, які не ведуть публічне життя, або такі, які перебирають чи їх не влаштовує гонорар. Я, наприклад, за останні чотири роки знявся лише в «Каві з кардамоном». Сказав: «Не буду працювати за ті гроші, які ви пропонуєте, прикриваючись війною». Ось і все, і всі продюсери про це знають.
Наскільки фінансово комфортно сьогодні бути актором в Україні?
Кому як. Тим, хто не має зйомок, гірше. Хто в процесі — краще. Що стосується мене, то мене нічим не зламають. Можу терпіти довго, жити дуже скромно… Постановники знають, за який гонорар я погоджуюся на роботу, і на менший не піду. Ціную свій досвід і вміння. Поки був на «Тисячовесні», до мене вже підходили три режисери з пропозиціями. Тому наступний рік у мене буде присвячений кінематографу.
Над чим працюєте зараз? Чим живете?
До 2026 року в мене час був відданий театру. Зйомок не було взагалі, я повністю присвятив себе сцені. Працював у Театрі Лесі Українки в Києві, а як режисер поставив виставу «Брати». Зараз ця смуга закінчилася. Тобто я продовжую грати в театрі, але нарешті дочекався зйомок — маю три проєкти. Знявся в естонсько-українському серіалі «Дівчина з Таллінна», «повному метрі» «Позивний “Говерла”» в Івано-Франківську та «Скаженому Різдві» в Києві.
Звідки Ви берете енергію в такий важкий час, що допомагає відновлюватися?
Черпаю її з серця, з голови для праці. Періоди, звичайно, різні бувають. У мене траплялися моменти, коли втомлювався від драми, бо коли в житті все добре, то повертатися в той біль не хочеться. А в мене практично всі театральні ролі такі. Це просто жах. Я якось худкеру сказав: «Я вже втомився, я наче живу своїм минулим». А от де відновлююся? Тричі за цю війну був у дуже цікавому місці, де міг би жити тижнями, щоб трішки зібрати себе докупи. Це Афон — Свята Гора, відоме місце паломництва. Туди жінок не пускають, там дуже класно (усміхається).
Що захоплює поза акторством?
Книжки не люблю читати, лише коли це пов’язане зі сценаріями чи роботою. Так само й фільми: дивлюся мало й дуже вибірково. Зараз мене захоплює гра в падел. З друзями збираємося щотижня. А от до «повномасштабки» любив хокей. Поки що жодного разу з того часу не ставав на ковзани.
Бачу, у Вас чимало тату) Це імпульсивні рішення молодості чи вони мають свідомий сенс?
Це імпульсивні рішення зрілості)) Татуювань десь близько 13, і я всі «набив» під час війни. Здебільшого через особисті моменти, які вирували в той період. Щось «піднакрило» — й захотілося змін. То я за пів року оце собі «понабивав»… Зараз, звісно, про окремі малюнки вже пошкодував. Але це життя.
Як це — розлучитися після майже 20 років шлюбу, і чи готові Ви знову одружитися?
Розривати взаємини після 18 років спільного шляху дуже важко. Зараз серце зайняте — це правда, але щодо шлюбу, то поки що навіть не говорили про це.
Для актора важливо бути закоханим?
Я пережив розлучення, припустився якихось помилок, де мене кидало з боку в бік, і це допомагало у професії. Бо всі такі ситуації залишають шрами на серці, в душі. Ці больові точки залишаються, і ти знаєш, як із ними працювати на майданчику. А от зараз — не знаю, чи це вік, чи досвід позначається, — я живу в спокої. І дуже вдячний людині, яка поруч, за те, що вона дає мені цей затишок. Я теж дуже обережно ставлюся до неї. Тому навіть не замислююся над тим, чи потрібна оця постійна закоханість. Почав думати про інші речі.
Кажуть, хороша їжа здатна підкорити навіть найвибагливішого чоловіка. Любите смачно поїсти?
Я дуже люблю поїсти) Для естонського проєкту скинув сім кг. Раціон був дуже жорсткий: лише курка та індичка. Це було важко. Бо я, як справжній українець, люблю сало й ситно пообідати, особливо коли приїжджаю до мами. А так доводиться себе обмежувати, тому частіше обираю страви європейської кухні — вони менш калорійні.
І насамкінець: якби Вам дали можливість одним словом сказати, навіщо людині у важкі часи театр чи кіно, то яке б це було слово?
Психотерапія.
Розмовляла Лариса Фреїшин
