У розмові вони — як і в танці — чудово доповнюють одне одного. Відповідають на запитання в один голос, сміються і по-доброму жартують, та водночас говорять про глибокі й важливі цінності, які закладають у свою творчість. Адже саме нею Василь Шеремета з дружиною Наталією Чашечніковою живуть у роботі і вдома. Він — генеральний директор та художній керівник Івано-Франківського національного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія», вона — його надійна напарниця у всіх мистецьких проєктах. Разом подружжя викладає у Фаховому коледжі Університету Короля Данила та є керівниками Хореографічної школи-студії УКД. Як це — бути музою одне для одного і запалювати нові танцювальні зірки — в інтерв’ю для журналу Like.
Чи розділяєте ви роботу й особисте життя?
Наталія:
З одного боку — не розділяємо, тому що живемо творчістю і своєю справою. Завжди кажу студентам, що це така сфера діяльності, в якій можна перебувати тільки тоді, коли віддаєшся їй повністю. Тому що це творчість, яка має існувати в тобі 24 на 7. З другого боку — виснажуємось і втомлюємося, тому вдома стараємось відволікатися і трішечки себе відмежувати.
Василь:
Але це рідко виходить, лише на словах. Насправді і вдень і вночі живемо творчо, і я щасливий, що ми в одній професії. Часто жартуємо: «Я б з тобою не жив/не жила, не знаючи, ким ти працюєш». Бо це робота до ночі, постійні гастролі, поїздки, буває, що не бачимося. Але важливо, що розуміємо цю специфіку.
У Фаховому коледжі УКД і хореографічній школі ви працюєте разом. А в «Гуцулії» також Наталія допомагає?
Наталія:
Офіційно я в «Гуцулії» не працюю, але наша сім’я живе «Гуцулією», в тому числі (сміється).
Василь:
«Гуцулія» — це зовсім інша специфіка, величезна кількість роботи, 100 працівників, гастролі, виступи, концерти. І я вдячний своїй дружині Наталі за підтримку.
Який танець найточніше описує ритм вашого життя, роботи й стосунків?
Наталія:
Гуцульський, найшвидший.
Василь:
Якщо бальний, то квікстеп. А так, то дуже швидка гуцулка (сміються).
Скільки часу на добу займає робота?
Василь:
У нас стабільний графік: о 7-й ранку — підйом, о 22.00 або 23.00 — вдома.
Наталія:
Якщо приходимо о 21.00, то це дуже рано і вже думаємо, що би ще можна зробити.
Про танець мріяли завжди чи, може, у ранньому дитинстві були думки про інші професії?
Василь:
Я танцював з раннього віку, але не планував пов’язувати життя з хореографією. Дуже хотів бути економістом. Але батьки наполягли. Після дев’ятого класу потрапив у Калуське училище культури. Прийшов, а там багато красивих дівчаток. Ну я зрозумів, що це моє.
Наталія:
Я завжди хотіла займатися хореографією. Почала змалечку: спочатку професійно займалася спортивним бальним танцем. У хореографічній школі познайомилася з іншими стилями: з класичною, сучасною і народною хореографією. Зрозуміла, що мені цікаво все і що я хочу пов’язати з цим своє життя. Можливо, батьки розглядали інші спеціальності, але в певний момент зрозуміли, що немає сенсу мене переламувати. І так донині живемо танцем.
Як підтримуєте одне одного? І чи відчуваєте часом вигорання?
Наталія:
У нас графік (сміється). Якщо хтось заходить у глухий кут, то інший його виводить. Якщо двоє заходимо в нього, то обоє і виходимо.
Василь:
Немає часу вигорати. Ми обоє «ідейними», маємо бачення того, як розвиватися далі. Тому про вигорання не говоримо. Дуже добре одне одного доповнюємо, завжди радимося щодо створення номерів, костюмів.
Але коли моментами приходить втома, то Наталі треба поспати, а мені — поїхати на рибалку.
Чи відчували колись конкуренцію одне з одним?
Наталія і Василь в один голос:
«Ні! Навіть про таке не задумувалися!».
А що найбільше мотивує в роботі?
Наталія:
Можливості, які даємо учням, цікава творчість, нові знайомства, реалізація ідей, яких у нас багато. Зазвичай — навіть під час вечері вдома — все починається зі слів: «А давай…». Ми живемо в час величезних можливостей і серед талановитих дітей. Тому мотивує те, що дуже багато всього можна реалізувати.
Василь:
Ми творимо мистецтво для людей, і я тісно пов’язую його з успіхом. Ти зробив вдалий номер чи виставу — і вони мають успіх. Для мене це вагомо. Мабуть, успіх і є рушієм, але не заради слави чи звань. Я хочу, щоб люди були вражені мистецтвом, щоб це було щось нове, таке, що досі ніхто не робив. Це завжди пошук, така історія життя.
Чи складно просувати українську культуру в світі?
Василь:
Дуже складно. Я вважаю, що за часи незалежності ми дуже багато втратили. Якщо держава не повернеться до мистецтва, культури, то буде дуже сумно. Наш ворог, московія, досі вкладає величезні гроші у свої мистецькі тури Європою. Україна ж дуже програє з культурним десантом. Усе, що є, відбувається на ініціативі. Культура без мецената, без фінансування існувати не може — це аксіома, відома упродовж століть. Про це говорив Андрей Шептицький та багато інших людей. Розуміємо, що в час війни кошти мають спрямовуватися на забезпечення війська. Але, дай Бог, коли війна закінчиться, потрібно, щоб держава повернулася до підтримки культури.
Які емоції переживаєте, коли «Гуцулія» за кордоном збирає аншлаги?
Василь:
Подвійні враження. По-перше, щасливий, що аншлаг, успіх, що тебе не відпускають зі сцени по пів години, що йдеш на біс. Це круто, це гордість. Але, по-друге, можна і треба робити більше.
А що відчуваєте, коли талановиті діти, у яких ви вклали стільки зусиль, досягають успіху?
Наталія:
Плачемо. Діти викликають особливі емоції. Навіть зараз, коли говорю про це, сльози на очах. Часом на занятті з десятирічними дітьми говоримо про професійні речі, і вони спілкуються нарівні з тобою. Тоді розумієш, що ти вклав у них і як вони ростуть.
Ваші вихованці щороку виборюють нагороди на європейських та світових чемпіонатах. У чому секрет таких високих результатів?
Василь:
У нас величезні досягнення, бо вже багато років ми продукуємо хороший, якісний продукт, який представляємо на світових першостях. Коли у фіналі 10 тисяч учасників, вибороти своє місце під сонцем дуже складно. Навіть вихід у фінал — це вже великий здобуток, а коли ще й призове місце, то гордість розпирає за дітей. І, звісно, вдячність батькам, які вкладають у них. Коли вони виходять на п’єдестал під жовто-блакитним прапором і під гімн України — це справді державницька справа й місія.
А як виглядає «закулісся» на таких чемпіонатах?
Василь:
Чемпіонат — це десять днів марафону, і діти повністю на нашій відповідальності. Вони живуть з нами, ми їх годуємо, наглядаємо за ними. Ми одночасно водій, кухар, психолог, лікар, візажист, перукар, хореограф…
Наталія:
…мама. Деколи приходять вночі спати до нас, бо скучають за батьками.
Василь:
Після того ти виснажений і кажеш: «Все, більше не поїду!». Але проходить час і розумієш: та як без цього?
Яка у вас творча мрія одна на двох?
Василь:
У нас є одна творча мрія на двох — це театр танцю в Івано-Франківську. Ми до неї дуже довго йдемо і, сподіваюся, дійдемо. Ми могли виїхати з країни, і не раз. Подорожуючи за кордоном, намагалися відчути, як там живуть люди, і зрозуміли, що наша держава — найкраща. Тому хочемо бути вдома й творити для України.
Розмовляла Ольга Рега
