Тут завжди людно, затишно і пахне попкорном. Будівля, що пережила зміну політичних режимів та німецьку окупацію, не просто вистояла, а стала улюбленим місцем франківців. Бо в неї вдихнули життя люди, котрі люблять кіно, українську культуру і справді живуть цією справою. Про історію та суперсилу Театру кіно «Люм’єр» говоримо в ексклюзивному інтерв’ю з людиною, яка дала йому життя — Лідією ШКРІБЛЯК.
Цьогоріч «Люм’єру» — 20. Пам’ятаєте, яким фільмом відкривали його 3 червня 2006 року?
О, дуже добре пам’ятаю! Це був «Код да Вінчі» в одному залі, а в іншому «Найпрудкіший Індіан».
2026
початок 2000-х
У цьому році «Люм’єру» виповнюється 20. Звідки взагалі виникла ідея відновити кінотеатр у час, коли бізнес масово інвестував у будівництво торгових центрів?
Ідейною натхненницею проєкту стала моя сестра Марія. Тоді вона часто бувала в київських кінотеатрах і просто захопилася цією культурою. У часи, коли ледь не кожен вільний куточок перетворювали на казино чи торговий центр, наше прагнення відродити кінотеатр багатьом здавалося нереальним. Проте згодом містяни почали приносити архівні фото й розповідати сімейні історії: у когось тут минула молодість, у когось — батько працював кіномеханіком ще у довоєнні часи. Стало зрозуміло, що це не просто стіни, а жива історія.
Що було найважчим на етапі запуску проєкту в 2000-х?
Найважчим було те, що ми не розуміли, як працює ця сфера. Це був новий напрям не лише для нас, а й для всієї країни: з’явилося сучасне обладнання, ринок перестав бути стандартним кінопрокатом — виникли приватні структури, дистриб’ютори та постачальники техніки. На тому етапі доводилося одночасно вивчати нові технології та діяти в умовах обмеженого часу. Адже договір оренди вже був підписаний, і ми з першого ж дня сплачували кошти місту. Найскладнішим виявилося налагодження інженерних мереж.
Яким Ви застали це приміщення перед реставрацією?
Будівля була в дуже занедбаному стані. Все-таки у неї 100-літня історія. Зведена у 1929 році польським товариством «Сокіл». Спершу її планували як спортивну залу, але з появою звукового кіно простір переобладнали під кінозал. І то був перший звуковий кінотеатр у Станіславові — «Тон». Під час німецької окупації назву змінили на «Вікторія» й оголосили: «Nur für Deutsche» — лише для німців. А от вже після війни він отримав нову назву — «кінотеатр ім. Франка». Кілька років споруда взагалі пустувала. Тому ситуація була катастрофічна. Вода протікала від даху до першого поверху, а в одному з кутів навіть облаштувалися безхатьки. Нам довелося повністю відновлювати споруду — фактично від неї залишився лише каркас.
Яку «знахідку» під час ремонту Ви вважаєте найцікавішою?
Найцікавіша знахідка — це маленький кінопроєктор, який ми згодом вмонтували в підлогу у фойє першого поверху. Також знаходили старі мальовані плакати, порожні пляшки з-під горілки «Екстра» та навіть бюст Леніна. Чого ми тільки там не бачили! За довгі роки в будівлі накопичилося чимало артефактів упереміш зі сміттям.
Чому саме назва «Люм’єр»?
Коли ми перейшли до дизайну, кожен фахівець насамперед запитував про назву — від неї мали відштовхуватися в інтер’єрі. Ми ж прагнули, щоб дизайн був практичним, «антивандальним», адже розраховували на великий потік людей і водночас хотіли, щоб він пасував самій будівлі та мав стосунок до кіно. А от із назвою ніяк не складалося. Все змінилося, коли з’явився дизайнер Ігор Максимів. Він приніс безліч вирізок із журналів та газет того часу. Ігор пояснив: будівля зведена у міжвоєнний період — саме тоді з’явилося звукове кіно й панував стиль ар-деко. Він наочно показав нам елементи, притаманні тій епосі, і саме в цьому стилі ми врешті виконали всі роботи. Відтоді ми лише дбайливо доглядаємо інтер’єр, але фактично нічого не змінювали. Саме Ігор запропонував згадати, хто є родоначальником кінематографа і хто провів перший у світі сеанс. Це були брати Люм’єр. Ми одразу підхопили цю ідею. Вийшла чудова паралель: брати Люм’єр винайшли кіно, а сестри Шкрібляк відновили кінотеатр.
Чи залишилися в сучасному інтер’єрі оригінальні деталі тих часів, які вдалося зберегти під час реконструкції?
Так, нам вдалося зберегти кілька автентичних елементів. Насамперед це службові сходи з оригінальною керамічною плиткою — вона у чудовому стані, тому ми її не чіпали. Також рідними залишилися мармурове оформлення входу до підвалу та оздоблення з травертину в кав’ярні на першому поверсі. Ці деталі — справжні свідки епохи.
Як Ви шукали перше обладнання для відкриття кінотеатру?
Пошук обладнання у той час був справжнім викликом. Тоді панувала плівка, а ринок інсталяторів був дуже вузьким. Об’їхавши діючі кінотеатри та профільні ринки, ми обрали техніку, на якій працювали топові світові майданчики, як-от театр «Кодак». У той час існувало поняття «першого» та «другого екрана». Щоб отримати право показувати фільм у день світової прем’єри, потрібно було заслужити довіру дистриб’ютора: відповідати критеріям якості ремонту, цінової політики, технічного оснащення та касових зборів. Ми завжди працювали «першим екраном». Пам’ятаю, як після прокату ми вночі передавали бобіни з плівкою в інші міста, адже одна копія коштувала близько десяти тисяч доларів. Проте ера плівки швидко згасла. З появою 3D та цифрового формату ми повністю оновили парк техніки на «цифру», а згодом — і на найсучасніші лазерні проєктори.
Як взагалі змінився глядач за ці 20 років?
Коли ми відкривалися, нашими основними відвідувачами були діти й молодь. Така юна аудиторія. Ми дуже багато працювали над тим, щоб був сімейний глядач, щоб, власне, дорослі люди ходили в кіно. Сьогодні можу сказати: хоча відсоток дорослої аудиторії все ще менший, вона стала постійною.
Чи є у «Люм’єра» свій постійний глядач, якого Ви знаєте в обличчя, ну окрім мене)))?
Є, насправді, дуже багато. І більше того, ми не просто їх в обличчя знаємо. Мене щиро вразило, як касир, відповідаючи на дзвінок для бронювання, запитує: «Вам четвертий ряд, сьоме та восьме місця, як зазвичай?». Тобто постійні гості вже записані в телефонних книгах: наші працівники впізнають їх за голосом і пам’ятають їхні улюблені місця в залі.
А у Вас є улюблене місце в «Люм’єрі», де Ви любите побути наодинці, коли в залах темно, йде фільм?
Знаєте, у нас такий підхід, що ми особисто тестуємо кожне місце в нашому закладі — у кінозалах, кафе чи на терасі, щоб зрозуміти відчуття гостя. Тому, якщо мені десь некомфортно — миттєво беремо це місце «в роботу». Проте моє найулюбленіше — це тераса з видом на площу Міцкевича. Вона прекрасна завжди: коли зеленіє листя, жовтіє чи осипається, коли цвітуть каштани. І навіть зимова тераса заворожує. До речі, у Ростислава Держипільського теж є свій улюблений кутовий столик на терасі. Він може заїхати навіть пізно ввечері й просить забронювати саме його. Ми іноді жартома клеїмо там наліпку: «Стіл імені Держипільського».
Чим ви відрізняєтеся від інших кінотеатрів? У чому суперсила кінотеатру «Люм’єр»?
Мені здається, що наша суперсила — це дуже сильна енергетика, прекрасне розташування і надзвичайно тепла атмосфера. Наш колектив — це не просто працівники, а справжня родина. У нас величезний відсоток команди працює з першого дня, вже майже два десятиліття. Ми жартуємо, що «Люм’єр» — це місце щасливих сімей, адже за цей час у нас одружилися вже десять пар працівників. З технічного погляду ми унікальні. Це єдиний кінотеатр в Україні, де зали розташовані один над одним. Це було справжнім викликом для інженерів: спеціально для нас розробляли систему «плаваючих підлог», щоб забезпечити ідеальну звукоізоляцію і звуки з одного залу не заважали глядачам в іншому. «Люм’єр» часто стає майданчиком для кінофестивалів і творчих вечорів.
Наскільки для Вас важливо підтримувати український кінематограф, українських митців?
Це дуже важливе питання. З перших днів роботи це політика закладу — підтримувати все українське в міру наших можливостей. Ще з 2006 року ми були серед тих небагатьох кінотеатрів, які брали в прокат українські стрічки, навіть не касові, лише тому, що це наше кіно. Коли впроваджували обов’язковий український дубляж, то колеги зі сходу України нарікали на спад відвідуваності, проте у нас, навпаки, спостерігалося стрімке зростання. Звісно, довелося докласти зусиль, щоб донести до глядача, що український дубляж — це круто.
Який фільм за 20 років був найтривалішим і, відповідно, найкасовішим?
Таким блокбастером-рекордсменом став наш український мультфільм «Мавка». Він був у прокаті 28 тижнів. Купуючи квиток, люди тим самим голосують за те, наскільки довго він буде в прокаті і скільки сеансів матиме щодня. До речі, цей мультфільм був представлений у 23 країнах, а найбільші касові збори мав в Індії. Срібним призером найтривалішого прокату є наш «Довбуш».
Розмовляла Лариса ФРЕЇШИН
