Український актор Павло Текучев дедалі частіше з’являється на великих екранах: від романтичних комедій до філософської драми. В інтерв’ю для Like актор розповів про зйомки у тактичному блокбастері «КІЛЛХАУС», міжнародні проєкти та життя поза професією.
Що любите в акторстві?
Можливість проживати безліч життів, торкатися різних світоглядів, і водночас залишатися собою. Це інструмент, який розширює світогляд: дає простір для рефлексії, переоцінки цінностей. Це можливість на мить видихнути й відволіктися.
Що для вас є показником успіху?
Мабуть, коли ті ролі, які я створюю, відгукуються людям. Коли хтось зупиняється на вулиці й каже, що йому сподобалась та чи інша робота, що це для нього було важливим, в цей момент я розумію, що займаюся корисною справою. І, можливо, дарую комусь якісь моменти насолоди від певних проєктів.
Ви починали з великої кількості головних ролей у театрі, а зараз ваш графік дедалі більше заповнюють кінопроєкти, серіали. Яку роль займає зараз театр?
Театр — це завжди про роботу над собою, про зміни в абсолютно будь-якому віці й будь-якому стані медійності, в якому б ти не знаходився. Це однозначно моя основа. Я навчаючись, мріяв працювати саме в театрі і завдячую театру дуже сильно своїм розвитком та своєму баченню цього світу. Я точно хочу залишатися в ньому якомога довше, в ідеалі все своє життя і розвиватися все якісніше і масштабніше.
У вашій фільмографії є різні жанри: від романтичної комедії до екшну та філософської драми. Які персонажі, жанри вам сьогодні найбільше резонують?
На сьогодні мені найбільше йдеться про персонажів, які ведуть боротьбу. Мені здається, що це основна повістка нашого сьогодення, і тому ці персонажі найбільше резонують. І не такий важливий вже жанр. Про внутрішню боротьбу можна грати в абсолютно різних жанрах як у комедії, так і в трагедії. Коли персонаж цікавий, нестандартний, виникає ще більше бажання доторкнутися до його світу та пізнати щось нове. Завжди хочеться відходити від своєї природи
та пробувати щось нове.
Власне, ви зіграли головну роль у стрічці «Вічник». Наскільки близький вам був герой і що з філософії Андрія Ворона відгукнулося особисто?
Втілювати цей образ було соціальною насолодою – це саме те, про що я мрію. Це коли персонаж дуже комплексний. Не можна сказати, що він хороший чи поганий. В ньому присутні абсолютно всі риси людської душі, як це буває в
нашому житті. Працюючи над цією роллю, особисто мій світогляд теж зазнав серйозних змін, навіть після виходу цієї картини. Найбільше мені відгукується – це те, що які б обставини не складалися в твоєму житті, ти завжди можеш знайти для себе маленькі цілі, чіпляючись за які можна рухатись далі. Ну, а взагалі, неймовірно цікавий роман Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу» – раджу перечитати кожному.
У новому фільмі Любомира Левицького “КІЛЛХАУС” ви зіграли контррозвідника. Це велика відповідальність, що переконало вас долучитися?
Це дійсно було дуже важке для мене рішення, чи долучатися до фільму, в якому гратиму реального військового, тому що в мене немає такого досвіду, і це велика відповідальність. Але враховуючи те, наскільки прискіпливо ставиться
Любомир до питань зображення військових сьогодні в фільмі, наскільки він досліджує цей світ і намагається бути максимально детальним та правдивим — неймовірно підкуповує. Я вирішив, що матиму за честь взяти участь в такому
проєкті, де 80% усіх акторів – це реальні військовослужбовці, реальні герої, які ж мені безпосередньо надавали консультації з приводу поводження зі зброєю. У мене його в кадрі зовсім небагато, але навіть ці декілька хвилин були
відпрацьовані.
Чи є ролі, від яких ви принципово відмовилися б?
Так, це ролі та фільми, які могли б якоюсь мірою просувати ворожі наративи, або намагатися розколювати наше суспільство. Точно відмовився б працювати в будь-яких командах, де представлені носії російського паспорта, та від
проєктів, які для мене не несуть ніякої творчої цінності, сцен насильства або навпаки інтимних. Тобто від того, що немає внутрішнього змісту для мене.
У вас є досвід у міжнародному проєкті, ви знялися в англомовному історичному короткому метрі «The First Crown». Про що ця історія?
Це неймовірно цікавий досвід. До нас приїхав знімати американський режисер історію про дев'яте сторіччя і про війни, які відбувалися до моменту офіційного утворення Київської Русі. Цей проєкт не відповідає за історичну детальну
точність. Це художній фільм, який розповідатиме за те, як досі за дванадцять сторіч нічого не змінилося в людській душі: бажання влади, наживи, яке існує поруч з бажанням любити та бажанням жити вільно. Всі герої носитимуть одяг
того часу. Будуть присутні бої на мечах, коні. Оператором став Сергій Ревуцький – один з найкращих майстрів цієї справи в Україні сьогодні. Це буде дуже якісний і цікавий проєкт для глядача.
Ви працювали з іноземною командою. Чим відрізнявся робочий процес?
Точно відрізняється періодом підготовки. Зазвичай у нас, коли починаєш зніматися в кіно, я не кажу, що завжди, але так буває часто, в сценарії бувають деякі недоробки, які доводиться виправляти прямо на майданчику. У цьому випадку все було підготовлено на 100%. Також це був дуже малобюджетний фільм. Режисер Ізраїль Гут’єрес залучив до створення цього проєкту навіть частково свою сім’ю, тому що не було додаткових коштів на хороший кейтеринг чи на зручні вагончики. Але при цьому була максимальна віддача від усієї команди, всі розуміли, що працюють на створення якісного продукту, а не на заробляння коштів. І, звичайно, неймовірне виховане та поважне ставлення до кожного з боку режисера.
Наскільки сьогодні акторство в Україні може бути стабільною професією — і від чого найбільше залежать гонорари акторів?
Найбільше залежить все ж таки від медійності. Не можу сказати, що це досить класно, тому що існує дуже багато талановитих моїх колег, які через невелику медійність досі не мають великої кількості ролей, і за це буває шкода.
Стабільно заробляти можна, але над цим потрібно довго працювати, чим я і займаюся. А ще опинитися в правильному місці і в правильний час – інколи вирішує питання твоєї участі в проєкті. Треба мати ще надію на те, що ти достатньо везучий, але при цьому невпинно працювати та розвиватися.
Ви писали в соцмережах, що для вас в акторстві найважче — це паузи між ролями. Як заповнюєте ці періоди?
Це дійсно буває достатньо тяжко і не буду брехати, інколи стаються навіть кризи, коли ти не зовсім розумієш, куди рухаєшся. Намагаюся читати або більше дивитися, тому що під час щільного робочого графіку немає можливості ні на те, ні на інше. І приділяти більше часу сім'ї – це те, що має стояти на першому плані завжди. Хоча в цій професії це дуже-дуже складно.
Ваша дружина, Ангеліна Текучева, також акторка. Чи обговорюєте ви роботу вдома, чи намагаєтеся залишати професійні теми поза межами дому?
У нас був досвід, коли ми намагалися не занурюватися в професійні теми, але зрештою зрозуміли, що це неможливо. Моя дружина — це передусім мій найкращий друг. Я можу поділитися з нею абсолютно всім, так само як і вона зі
мною. Я щасливий, що ми змогли дійти до такого рівня взаєморозуміння. Я дуже їй вдячний і дуже її люблю — за те, що можу бути з нею повністю відкритим і завжди бути почутим. І знаю, що вона отримує від мене те саме.
Як вдається зберігати баланс між активними зйомками та проведенням часу з сином?
Відмовлятися від часу з дитиною заради роботи — це завжди важке й інколи вимушене рішення і, мабуть, одне з найболючіших для нас як батьків. Ми свідомо намагаємося будувати наше життя так, щоб у перший рік він якомога менше залишався без нас. Підлаштовуємо графіки так, щоб поруч із ним завжди був хтось із батьків — або я, або дружина. Для нас це принципово. Ми не перші, хто проходить цей шлях, і точно зможемо дати йому насичене, цікаве
дитинство. Уже зараз він росте поруч із нашою професією: буває і за кулісами, і на знімальному майданчику, бачить цей світ зсередини. І, можливо, зовсім скоро навіть спробує себе в маленькій ролі.
Що сьогодні приносить вам відчуття радості?
Абсолютно точно посмішка мого сина. Я не знаю, що може ще більше принести
радості мені в житті.
