Вона усюди дивовижно справжня — чи це сцена, чи кадр серіалу, чи короткий ролик одного з моїх улюблених TikTok-каналів. Не боїться руйнувати міфи про «глянцеве» акторське життя, відверто говорить про болючі кастингові відмови. А ще — про вистави, народжені з колосальної любові, в інтерв’ю журналу «LIKE» розповідає актриса Франківського драмтеатру та акторка українського кіно Тетяна ШАВКОВА.
Фото: Катерина Козинська
Нещодавно у Вас відбулась дуже особлива прем’єра — не театральна, а особиста: Ви вийшли заміж за колегу по цеху, Андрія Мельника. Як це — ділити з коханим чоловіком і побут, і репетиційні зали, і навіть сцену?
Це прекрасно. І про це можна багато говорити. Я люблю Андрія як людину, як чоловіка і дуже сильно поважаю як актора. Ми сходимося в театральних ідеях та баченнях, нам завжди є про що поговорити. Мені цікаво за ним спостерігати на сцені, здається, що я закохуюся знову і знову. Коли я читала свої обітниці на весіллі, то говорила про це. Він дуже мене надихає та зворушує. Буває, довго не бачу його в роботі, а потім приходжу на якусь прем’єру і знову захоплююся тим, наскільки він класний актор. Велика частина мене полюбила його саме через професію, і це дуже допомагає нашому сімейному життю.
Фото: Назар і Наталія Сікачі
Це завжди має бути взаємна історія. А як же конкуренція?
Конкуренції у нас немає і ніколи не було, слава Богу. Мені здається, у театральному плані я йому теж імпоную як актриса. Принаймні, коли запитую, як я відпрацювала, Андрій завжди підтримує: каже, що все класно і я молодець. Взагалі я прихильниця того, щоб не влазити в чужу акторську історію — чи то Андрія, чи інших моїх колег. Лише близьким людям я можу дуже делікатно щось підказати або у творчому запалі акуратно порадити. З Андрієм це теж працює: ми не робимо одне одному критичних зауважень і не намагаємось агресивно «допомагати».
Зараз у Вашому житті новий етап: театр, кіно, проби, соцмережі. У цьому вирі хочеться спокою чи, навпаки, є відчуття, що все нарешті йде ідеальним темпом?
Навпаки, хочеться ще більше якогось «двіжу»! Я дуже сподіваюся на новий театральний сезон. Минулий у мене був відносно спокійним, навіть занадто, тому зараз хочеться свіжих прем’єр, ролей та гастролей. Щодо кіно, то хотілося б, аби щось рухнулося. Зараз зйомок мало, бувають якісь проби, але вони чомусь не мають логічного фіналу. Мене це ятрить. Періодично настають моменти, коли я з цим ніби змирююся, а потім знову «накриває». Хочеться всього більше і більше.
Фото: Василь Демків
Власне, сцена Франківського драмтеатру сьогодні — це сміливі експерименти. Який найбільший режисерський виклик Вам доводилося приймати під час вистави?
Якщо говорити про складні психологічні виклики, то це, мабуть, моє введення у виставу «Солодка Даруся». Я мала обмаль часу і шалено тоді нервувала, намагалася тримати все під контролем, розуміла, що готова і можу це зробити, але «мандраж» усе одно залишався. Хто бачив виставу, знає, що Даруся дуже довго крутиться на сцені. Це особлива, технічно складна пластика, і Галя (Баранкевич. — Ред.) робила це надзвичайно професійно. Мені розповідали, що вона могла крутитися годину і навіть довше! Для мене це вищий пілотаж. Я страшенно переживала, чи вдасться нормально відкрутитися, чи не впаду, чи мене не поведе вбік. Якщо таке стається у фіналі, то це ще можна якось виправдати акторською грою. Але якщо на самому початку, — все, виставу зірвано. Я за це дуже хвилювалась і, щиро кажучи, досі хвилююся перед кожним виходом.
Фото: Катерина Козинська
Але улюбленою роллю Ви називаєте саме Іванку з вистави «Фелікс Австрія». Чому з такого величезного репертуару серце найсильніше лягло саме до цієї дівчини?
По-перше, тоді був неймовірно крутий період взагалі. Жюль Одрі став для нас не просто режисером, а близьким, класним другом. У нас підібралася дивовижна команда. Окрім репетицій, ми постійно були разом учотирьох: я, моя найкраща подруга Іванна Сірко, мій чоловік Андрій Мельник та Жюль. Проводили купу позаробочого часу та нескінченно спілкувалися про театр, адже ця тема нас захоплювала найбільше. Через це я вклала в роль дуже багато особистого, а Жюль правильно й органічно цим керував. Пам’ятаю, на перших репетиціях у мене було зовсім інше уявлення про образ Іванки. Але режисер дав мені час, аби я сама прийшла до того фінального результату. Сама вистава народжувалася в атмосфері колосальної любові та добра. Процес не обмежувався двома-трьома годинами репетицій у театрі — він тривав безперервно. Це стан, коли ти постійно думаєш про роль, шукаєш її, а режисер це підтримує та «підсвічує».
Окрім театру, хочеться поговорити й про кіно. Який з кінопроєктів Вам особливо дорогий і де стався саме той творчий «метч»?
Напевно, це стрічка «Мої думки тихі». Це моя перша робота в «повному метрі». Хоча роль там зовсім маленька, але, по-перше, це фільм про Закарпаття, а я сама звідти. Дивилася його кілька разів з величезною насолодою. Те, що зробив Антоніо Лукіч, — як на мене, — геніально в розрізі сучасного українського кіно. Це неймовірно «смачна» комедія. У мене там буквально дві репліки, але для мене було надзвичайно цінно, що ми знімалися разом з моїм добрим другом Роландом Мішко — грали чоловіка та дружину. Пам’ятаю, як ми сиділи на вулиці під якимось деревом разом з Ірмою Вітовською. Тоді я ще була студенткою і не знала її особисто, це вже зараз ми працюємо в одному театрі й добре знайомі. Ірма щось смішне розказувала, нас знімали, команді все подобалося. Ти одночасно і шалено хвилюєшся, і ловиш абсолютний «кайф». Було дуже творчо, мистецько і по-справжньому класно.
Мені здається, що більш широку популярність у кінопросторі Вам принесла роль Піраньї в серіалі «Жіночий лікар. Нове життя»?
Так, це теж був дуже «кльовий» досвід і люди, з якими я зустрілася на майданчику, просто «офігенні». Не можу сказати, що відчуваю якусь шалену популярність, але мені приємно, що глядачі почали активно писати у соцмережах. Окремо хочу згадати шоуранерку проєкту Юлію Міщенко. Вона надзвичайно професійна та приємна людина, яка відкрила для нас цей простір. Зараз в українському кіно висока конкуренція, але Юлія особисто приїхала до Франківська на кастинг, подивилася нашу «Солодку Дарусю», де вона мене й зауважила, а потім запросила на проби до Києва. Хоча на початках у мене був панічний страх. Я давно масштабно не знімалася і ніколи не мала досвіду лінійних ролей у серіалах, але завдяки чудовій комунікації з усією групою цей страх швидко зник, залишивши по собі дуже теплий і приємний досвід.
Кастинги — це не завжди позитивна відповідь. Яку відмову переживали найважче?
Так, відмов насправді значно більше, ніж затверджень. Це специфіка професії, але вона дуже б’є по психіці та емоційному стану. Найважче я переживала кастинг у «повний метр» — фільм «Мій дім у вогні». Мені неймовірно імпонувала та роль. Комунікація від початку була чудовою, після самопроб мене запросили до Києва на живі проби. Я розуміла, чого хоче режисерка, намагалася це дати, але відчувала: отого самого «метчу» немає. Раптом почалася повітряна тривога, нам довелося спускатись в укриття і вже там ми розговорилися, і в якийсь момент в її очах я просто прочитала: не підходжу. Це нормально для нашої професії, але на той момент я так сильно горіла цим проєктом… Боже, як я ридала! Зі мною такого не траплялося дуже давно. Був жорсткий внутрішній злам, коли здавалося: все, я ніколи не була і не буду акторкою. Такі поразки залишають глибокі відбитки. Зараз я дуже хочу до цього повернутися. Ще не до кінця знаю як, але щиро сподіваюся, що все вийде.
Фото: Василь Демків
Де точно стався успішний «метч», так це Ваші з Іванкою відео в TikTok. Як взагалі народився цей дует?
Ой, дякую, дуже приємно! Ми робимо це насамперед для власного задоволення — неймовірно весело проводимо час, коли придумуємо й знімаємо ці ролики. Ну і якщо хоча б у когось це викликає усмішку, то це вже успіх. Ми товаришуємо вже вісім років і давно стали найкращими подругами. Як я пишаюся своїм подружнім життям, так само пишаюся і нашою дружбою. Хотілось би пронести ці взаємини крізь усе життя, бо у цьому плані я абсолютна однолюбка. Хочеться вірити, що десь у 85 років я з гордістю зможу сказати: «Це моя найкраща подруга Іванка, а це мій чоловік Андрій, і ми — класні». Раніше ми з Іванкою ставилися до соціальних мереж скептично. Здавалося, що ми такі суто мистецькі люди, а блогерство — це щось несерйозне. Але зараз я для себе чітко зрозуміла: можна бути глибоким актором на сцені й водночас дарувати легкі усмішки в TikTok.
Власне, що багато акторок хочуть такого глянцевого формату соцмереж, а ви не боїтесь бути кумедними…
Так, от це боролося і в мені. Я хотіла б мати «глянцеву» кар’єру, перелік з десятків «повних і коротких метрів» та ролей у відомих режисерів. Поки що так не складається, і є два варіанти: впасти в глибоку депресію, поставити на собі хрест як на невдасі або спробувати реалізувати свій потенціал в інших форматах. Ми з Іванкою обрали другий шлях, і нам це подобається. Нещодавно спіймала себе на думці, що за останній рік ведення блогу сміялася більше, ніж за всі попередні разом узяті. Я ловлю від цього справжній «кайф». А ще блог допомагає нам вигнати кудись ту нашу «дурістіку» та шалену кількість творчих ідей, які постійно крутяться в голові. Намагаємося робити контент щиро, від душі, якісно і без зайвого пафосу. Мріємо вийти на рівень створення дуже нетипових, нестандартних комедійних замальовок, побудованих на грі слів та на абсурдних ситуаціях. Звісно, через брак натхнення це виходить не завжди. Але коли ролик «залітає» на два з половиною мільйони переглядів, ти думаєш: «Блін, ну це ж круто!».
Ми багато говорили про професійні розчарування. Це синдром самозванця чи все-таки більше про те, що Вас час ще не настав?
Я сподіваюся, що мій час попереду. Можливо, десь у 50 років я зберу всі головні ролі у «повному метрі» й стану найкрутішою акторкою України. Глобально я, може, і в Голлівуді хотіла б опинитись (сміється). У мене був період, коли я почувалась абсолютно розбитою через те, що щось не виходить чи не складається. Зараз я навчилась отримувати насолоду від моменту, знайшла якісь свої дзени і стараюся не «грузитись». Надихаюся тим, що ми створюємо з Іванкою в соцмережах, і залишаюсь абсолютно відкритою до нових кінопроєктів. А далі — час покаже. Можливо, відкрию власний ресторан і стану дуже класною успішною рестораторкою. Хтозна, побачимо!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
