Завжди, збираючись у відпустку, я готуюсь до того, що не зможу повністю відключитися від роботи, тому намагаюсь узяти з собою найбільш творчі завдання і ставлю собі якісь маленькі виклики, щоб дослідити щось нове.
Уже в перший вечір подорожі, коли ми з донькою втомлені після довгої дороги вийшли прогулятися парком біля готелю, я придумала собі таке завдання! Я захотіла навчитися фотографувати так, як це роблять сучасні діти — ці зумери чи альфики )). Вони як імпресіоністи серед нас — їм абсолютно байдуже на різкість, правильне світло, ідеальний фон чи рівний горизонт. Вони просто за секунду роблять знімок. Спочатку думаєш: як можна було щось спіймати в цей момент? А потім розглядаєш фото ще раз і дивуєшся: як можна було встигнути це побачити?
Можливо, справа взагалі не у фотографії. Вони просто інакше дивляться.
Ми звикли шукати правильну композицію, вибирати ракурс, чекати хорошого світла, забирати з кадру все зайве. А вони фіксують не картинку, а враження.
І поки я намагалася зрозуміти цей новий для мене спосіб фотографувати, подумала, що це може бути цікавою темою для моєї статті про інтерʼєри. Покоління змінюються. А разом з ними змінюється спосіб сприймати простір.
Дизайн як безперервний процес
Як дизайнер я повинна думати про простір цілісно. Планування, інженерія, світло, матеріали, меблі, сценарії користування — все має бути продумано ще задовго до того, як людина почне тут жити.
Але при цьому я завжди любила трохи незавершені інтер’єри. Не в значенні недороблені. Швидше ті, в яких залишилося місце для наступного кроку. Для картини, яку одного дня привезуть з подорожі. Для випадково знайденого крісла. Для книжок, фотографій, дитячих малюнків. Для речей, яких на момент створення проєкту ще просто не існує.
Цю ідею мені часто буває складно пояснити замовникам. Люди переважно хочуть зайти в абсолютно готовий дім. Щоб усе вже було на своїх місцях — від дивана до вази на журнальному столику. Так, ніби наступні кілька років вони не планують нічого сюди додавати.
Бажання отримати повністю завершений проєкт може бути просто потребою в стабільності. Можливо, після довгого ремонту люди хочуть відпочити від витрат і нескінченного вибору. А можливо, вони сприймають хороший інтер’єр як завершену роботу, а не як початок нового етапу в житті.
Але молодше покоління вже взаємодіє з простором зовсім інакше.
Не функція, а сценарій
Ми звикли надавати простору функції. Тут кухня, тут вітальня, тут робоче місце, тут зона відпочинку. І це абсолютно необхідна частина проєктування.
Однак реальне життя майже завжди порушує наш сценарій. Широке підвіконня раптом стає улюбленим місцем для читання. На сходах зручніше розмовляти, ніж у вітальні. Кухонний острів, який ми проєктували як додаткову робочу поверхню, стає головним місцем зустрічі всієї сім’ї.
Особливо добре це видно по дітях. Вони взагалі не дуже цікавляться тим, яку функцію ми призначили певному предметові чи місцю. Вони просто знаходять свій спосіб ним користуватися. І це хороший тест для дизайнера. Не лише передбачити що і де буде стояти А подумати: що тут може відбуватися?
Один інтер’єр — десятки кадрів
Є ще одна професійна похибка, про яку я задумалася після тих дитячих фотографій. Ми дуже добре знаємо, з якої точки наш інтер’єр виглядає найкраще. Саме звідти робимо рендер. Саме цей ракурс потім шукає фотограф. Але людина не живе в цій точці. Вона бачить кімнату з ліжка вранці. З підлоги, коли сидить поруч із дитиною. Через напіввідчинені двері. У відображенні дзеркала. З коридору. Увечері, коли замість загального освітлення залишилося лише кілька теплих ліхтариків.
Тому мені подобається ще один простий тест: подивитися на інтер’єр не з точки зору дизайнера. Пройтися ним із камерою телефона і зробити кілька випадкових кадрів. Не вирівнювати композицію. Не шукати правильний ракурс. Подивитися на нього знизу, збоку, через двері, у відображенні.
Що залишиться від простору, якщо забрати ідеальний кадр? Саме там і починається його справжній характер.
Інтер’єр першого дня і через п’ять років
Мені подобається уявляти два кадри одного дому.
Перший — в період, коли я завершую роботу над проєктом. Все нове. Картини висять на правильній висоті, книги красиво розкладено, декоративні подушки лежать саме там, де ми їх залишили.
І другий — через п’ять років. На полиці з’явилася дивна керамічна чашка з подорожі. На стіні — фотографія, якої не було в дизайн-проєкті. Крісло переставили ближче до вікна, бо виявилося, що там найкраще ранкове світло. Дитячі книжки зайняли частину журнального столика.
Який із цих двох інтер’єрів цікавіший? Хорошим результатом роботи дизайнера варто вважати не тільки те, наскільки красивим простір є в день здачі, а й те, чи залишиться в ньому можливість змінюватися. Чи є місце для нових предметів? Чи можна щось переставити, не зруйнувавши всю композицію? Чи здатен цей інтер’єр прийняти життя, яке ми не могли передбачити під час проєктування? І головне — чи стане він цікавішим через п’ять років?
Залишити місце для життя
Нове покоління, насправді, не винайшло нічого нового. Воно просто дуже добре показує те, про що ми забуваємо, дорослішаючи: не все красиве має бути ідеальним, не все потрібно контролювати, не кожну історію потрібно дописувати до кінця!
Це не означає, що дизайнер має відмовитися від професійності чи продуманості. Навпаки. Чим вільніше простір повинен жити далі, тим якісніше має бути створена його основа. Але після всіх креслень, розрахунків, сценаріїв освітлення й ретельно підібраних матеріалів, потрібно вміти залишити трохи вільного місця для речей, яких ми ще не знайшли. Для нових сценаріїв. Для людей, які побачать цей простір зовсім не так, як побачили його ми!
Так само, як у тих дивних дитячих фотографіях! Іноді варто перестати вирівнювати горизонт і просто встигнути побачити!
дизайнерка інтерʼєрів Ольга Запухляк
