Ірина Гурик: Якби він залишився живим на Майдані, то одним із перших пішов би на схід

1

Він завжди вірив в Україну й загинув за неї. Лютий 2014-го добре пам’ятає кожен. Хтось сидів прикутий до екрана телевізора, а хтось стояв на головному Майдані, понад усе прагнучи змінити країну на краще. І саме тоді, під час Революції гідності, в Україні народжувалися нові герої.

20 лютого. Київ. Між беркутівцями та майданівцями відновилося силове протистояння. Події розгортались у центральній частині міста ‒ на вулицях Інститутській та Грушевського. У результаті сутичок загинуло до сотні людей, чотириста поранено. Їхньою основною зброєю тоді були щити, палиці та коктейлі Молотова. Куля снайпера не оминула й нашого Романа Гурика.
1

‒ Він мені просто передзвонив і сказав: «Мам, я їду на Майдан»…
Саме так почалась історія 19-річного героя Небесної сотні. Ірина, мати Романа Гурика, завжди згадує про сина з посмішкою. Каже, інакше не можна.

‒ За два тижні до того, як все це сталося, ми розмірковували над його майбутнім і на запитання, яким ти його бачиш, Роман відповів: «Я би хотів, можливо, книжку написати або зробити щось подібне. От як на семінарах відбувається – одна людина виступає й усі її слухають. Багато людей слухає. Я би хотів бути таким. Але для цього треба щось серйозне зробити. Я не придумав що, але це однозначно буде…»

‒ Що Роман найбільше цінував у людині?
‒ Найбільше цінував справедливість. Були випадки, коли в його друзів виникали якісь проблеми. І я говорю: може, потрібно допомогти. На що він мені: мам, це не було правильно з їхнього боку, тому туди лізти не буду. А от якщо зворотна ситуація ‒ він перший ішов і намагався чимось допомогти. У нього завжди були два варіанти: або він іде до кінця, або спробуйте переконати його в протилежному. Якщо аргументів вистачало, він радо приймав іншу сторону. Якщо ж ні ‒ відстоював свою правду.

‒ Але ж іноді світ не такий справедливий, як може здаватись 19-тирічному юнаку… Ви вчили його, що іноді потрібно прогнутись?
‒ Постійно. Бо я фізично не переношу конфліктних ситуацій. Мені важко. І я кажу: сину, деколи треба помовчати, можливо, перепросити. На що він: мамо, я стовідсотково впевнений, що правий, чому я маю під когось прогинатись? Він занадто принциповий для цього.

‒ Коли з Романом прощався Івано-Франківськ, здавалося, Ваш біль накрив усе місто…
‒ У той момент я цього не розуміла. Але коли пройшло трохи часу, я це згадувала. Згадувала, як люди сприйняли все
близько до серця… Мені тоді здалося, що в нашій країні все змінилося.

‒ Було розчарування?
‒ Так. Бо є такі моменти… Ну не повинна я обговорювати окремі речі і просити в чиновників. А коли ти ходиш і кланяєшся, і просиш: а зробіть те, а зробіть це… Вони ж і так це повинні робити! Така їхня робота. І саме тоді я думаю: а за що ж люди стояли на Майдані? Приходиш до чиновників, а вони поводяться так само. Я начальник ‒ ти ніхто. Невже люди не розуміють, що так не буде вже ніколи. Вони повинні усвідомити, що якби не люди ‒ вони би в цих кріслах не сиділи. І коли виникають якісь питання, а на тебе дивляться, як на мале пиво, хочеться сказати: але ж ти прокинься, подивися на світ іншими очима! Бо того, що було два роки тому, ‒ немає. Зараз не ми для тебе, а ти для нас! А інакше зметуть, терпіти вже ніхто не буде. І тоді я стану в перших рядах. Бо в мене є ще діти. І я дуже переживаю за їхнє майбутнє…

unspecified

‒ Як нагадування про те, хто змінив країну, нині в Івано-Франківську ім’ям Романа Гурика названа вулиця. На території Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, в якому навчався Роман, встановили стелу. А на фасаді будинку, де ви мешкаєте, є пам’ятна дошка…
‒ І мені це дуже приємно. У нього є чому повчитися. Знаєте, Роман завжди казав: кожна людина на цьому світі має жити так, аби не заважати іншим. І має бути повага, співчуття одне до одного. Бувало, їдемо машиною й інший водій уже пару секунд стоїть, хоч зелене світло ввімкнулося. І тоді я ‒ «піп». А Роман каже: для чого ти це робиш? Ти ж не знаєш, що сталося в людини. І тепер саме так я кажу, коли з татом кудись їдемо. От із таких дрібниць і складається любов до ближнього і наша культура… У Романа в кишенях завжди була купа фантиків, бо він не міг то кинути на вулиці й ніс до хати. І я прекрасно усвідомлюю: якщо б це робили всі, ми б давно вже жили у Європі. На жаль, нині цього немає. До прикладу, ми не можемо щось поставити на могилі Романа, бо все крадуть. Вазу під квіти, квіти, іграшки м’які… На Новий рік зробили з донечками на ялиночку гірлянду з цукерок. Роман їх обожнював. Та вже наступного дня її вкрали. І я не знаю, чи плакати, чи сміятися. Ми вже з мамою говорили, що треба дошку зробити, а на ній великими літерами: «Шановні, перестаньте красти! Якщо вам щось потрібно, підійдіть ‒ ми вам дамо гроші, підете і собі таке купите!»
‒ Пробачили тим, хто стріляв?
‒ Ненависті до них немає. Цікавить одне: як ті люди далі живуть? От як? Я була на судовому процесі над екс-командиром «Беркута» Дмитром Садовником. І пам’ятаю момент, коли він просив суд, аби відпустили на підписку про невиїзд. Бо в нього на утриманні мама, дружина вагітна… У мене тоді емоцій ніяких ‒ просто сльози. Сиджу і думаю: а ти коли туди йшов, не знав, що в тебе старенька мати, а коли стріляв у хлопців ‒ того не знав? У людей, в яких ти стріляєш, теж є мами, дружини вагітні ‒ правда? І ти живий, а їх нема… І ще мені дуже прикро, що й досі не знайшли того, хто стріляв у Романа.
‒ А що відчували тоді, коли в нашій країні почалася війна? Коли побачили, що стільки хлопців залишають рідні домівки й ідуть на фронт?
‒ Я знаю на сто відсотків: якби він залишився живим на Майдані, то би був першим у автобусі чи поїзді, який їде на схід. Нині багато хлопців зникли безвісти. Добре, коли знаєш, де могила. Ну не добре, але краще, ніж немає взагалі нічого… Бо хоч знаєш, куди йти… І я навіть не уявляю, як тим мамам… як вони живуть, коли не знають… Ти щосекунди чекаєш. І так упродовж багатьох місяців. Я це теж переживала буквально добу, коли втратили з Романом зв’язок. А потім зателефонував брат і сказав…
‒ А ще після того, як його не стало, Рома привів у Ваш дім багато друзів…
‒ Так. Він нас об’єднав. Журналістка, якій урятував життя… Шура Рязанцева. Світлана з Києва… Ми досі зустрічаємось. Є жінка, яка знайшла нас. Наталя. Вона каже: я просто дивилась на нього на Майдані й любувалася. І думаю: Господи, що така культурна дитина тут робить? Він подав руку, коли я злазила з барикади.
‒ Сниться Роман?
‒ Рідко. Але коли бачимось – він веселий, усміхнений і в нього все добре.
‒ Чи не дарма те все було?
‒ Однозначно не дарма. Я свято вірю в те, що хай навіть такою ціною, але все зміниться на краще …

2

Після смерті Романа Ірина гортала конспекти свого 19-тирічного студента. Виявляється, у цих зошитах, окрім лекцій, юнак писав про те, якою бачить майбутнє своєї країни і що для цього потрібно зробити.
«Україна ‒ моя Батьківщина. Основна ідея та мета кожного мешканця країни, яка має об’єднати регіони та Крим в єдину та неподільну націю, рівну серед інших…»
«Тризуб ‒ герб. Мова ‒ тільки українська. Громадянство ‒ єдине українське…»
«Україна як незалежна країна ‒ окрема як від Росії, так і Європи чи будь-яких інших країн…»
«Прапор ‒ синьо-жовтий. Пропозиція ‒ додати червоно-чорний по вертикалі як прапор визволення та остаточної перемоги народу над поневолювачами…»

Share.
  • Ірина Вовк

    Чотири роки тому бачила смерть Ромчика в прямому ефірі…
    Відтоді не могла заспокоїтися, допоки не написала йому поетичну присвяту
    “Майдан: на 4 роковини” http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777961
    Львів