Вона гордо несе гуцульську говірку в люди як маніфест і щиро вірить, що дерева тримають цей світ, аби він не розпався. Навіть якщо ви ніколи не були в Українських Карпатах, після цієї розмови точно відчуєте дух полонин та гірських лісів і почуєте тужливий спів флояри. А ще — зазирнете у містичний світ мавок та гуцульських духів, які споконвіку захищали цю землю. Про безтурботне дитинство, де сни пахли парким молоком, моду на етно та любов до свого розповідає збирачка народних билиць, письменниця та журналістка Уляна МАЛЯР.
фото: Катерина Собко
Уляно, Ви завжди дуже багато говорите про дім. А де він для Вас зараз?
Якось мій тато сказав мені таке: «Ти розумієш, я вже скільки років живу на Гуцульщині, а коли мені сняться якісь сни, вони всі пов’язані з тим домом, де я народився. І ніколи мені не сниться Буковець». Те саме зі мною. Всі сни, які в мене є, пов’язані з тим місцем, де я народилася. І якщо говорити про місце, якесь пристанище, знаєте, таку оазу свого власного спокою, набуття, то це однозначно Буковець. Тому мій дім, без заперечення, — це Гуцульщина. Ба більше скажу: я планую, що мій дім там буде до кінця моїх днів. На схилі літ мушу повернутися додому.
За чим із того життя Ви сумуєте найбільше?
Це безтурботність. Сумую за тим, як баба зранку мовить: «Улю, є вже молоко».
Власне, Ви виросли поруч із бабою Федихою — Марією Прокопишин, яка стала головною героїнею Вашої першої книжки. Якою вона була в житті?
Якою вона була?.. Вона була дещо твердою і такою, зауважу, правдешною горянкою, яка в собі легонько поєднувала двосвіття. Поясню. Баба була церковною касиркою. І тут вона в церкві, а на другий день може йти, аби примовили її корові. Ця двоїстість досі прийнятна для багатьох гуцулів. Вони ружні, і їх можуть зрозуміти тільки подібні їм. Але, мабуть, найважливіше, що варт зазначити, — баба мене любила просто так. Всупереч усьому, що би я не натворила. Навіть коли вона мені казала: «Ти, турку небесний!», я знала, що вона це говорить з любов’ю.
Ви колись згадували, що ще малою ховали її історії у зошит. Вже тоді якось інтуїтивно відчували, що це скарб, який треба зберегти?
Навіть не можу відповісти, свідомо це чи несвідомо чинила. Просто хотіла записувати. От нещодавно мені мама пригадала: «Пам’ятаєш, як ти не спала до ранку і писала?». Відверто, це було тому, що я дуже боялася темряви. І, аби не спати, сідала на підвіконня й щось шкрябала. У мене була, як згодом жартувала, літня резиденція на другому поверсі бабиної хатки. А навпроти бібліотека, яку я мало не божествила, тато там постійно крутив раритетні платівки… Це був час, коли прокидаєшся без турбот, коли забажаєш, і ніц не припікає, і ти жиєш се життє наповну. І іще ціле життє попереду…
Ви прийшли в журналістику, а потім почали писати книжки. Коли зрозуміли, що Вам уже мало просто розповідати чужі історії?
Не фіксувала цей мент. Писала завше, але постійно «ховала в шухляду». І зчаста закрадалася думка: чи буде комусь цікаво те, що пишу?! Я якось рухалася инакше, але, як виявилось, повернулася до того, що найпалкіше люблю. Одного разу навіть спитала себе: «А чи ти, Улю, в якийсь момент не здуріла і не почала цуратися свого?». Тоді побоялася собі дати відповідь. Тому придумала так: це був такий період, і я мала подорослішати, аби повернутися до того, що колись-то робила.
Фото: Мирон Василик
У своїх текстах Ви використовуєте гуцульську говірку з усіма цими колоритними словами. Для Вас це природний спосіб мислення чи свідомий маніфест, аби зберегти її?
І те, й інше. Коли я врешті зважилася писати про бабу, тоді вчилася ще в Києві, хапнула себе на думці, що починаю забувати слова, і мене це дуже злякало. А коли бабуся пішла у засвіти, се для мене стало якоюсь місією — зберегти отой світ слів, який вона мені дала. А писати про гуцулку і не писати гуцульським діалектом — це треба було бути якимось «мішіґіним», погодьтеся. І все, і так мало-помалу й народилися «образки», так назвімо їх. Те, що я від неї записувала і наші якісь побутові історії, які мені найдужче закарбувалися. 
Нова книга «По два боки перелазу» — про цей і потойбічний світи. Слухайте, а не страшно заглядати за цю межу?
Мені не страшно. Тим паче, що історії міжсвіття у гуцулів — це доволі легка і звична, я би сказала, тема. Знову ж таки, згадуючи мою бабу… Ми щось прибираємо, вона замітає, я, наприклад, витираю пилюку, і тут згадка: «А вно взєло дриво і по голові давай її бити!» — «Шо било, кого?» — «Та чорт! Дівку! Ти й таке…». Просто ні з чого. І воно якось так сприймалося — невід’ємно від сего світу, який ми маємо. І я з малої знала, що ці два світи йдуть поруч.
Фото: Христина Шинкарук
Поруч мавки, русалки, опирі… Ви самі в це вірите?
Так. Хоча це певною мірою й суперечить моїй вірі у святих… Ділюся, у моєму селі є гора Ігрець. Це місце моєї інтроспекції і, за тутешніми увіруваннями, місце набутків усіх нявок-мавок. Я собі сідаю там на сам чубчик гори, упорядковую думки по кольорах — так, як речі у шафі. Далі дивлюся на ліс і обіймаюся з деревами. Взагалі, моя бабуся говорила, що дерева зв’язують цей світ. Якщо їх не буде, — він розпадеться. А коли пожежа, найперше, що робить ліс — відроджує в собі квіти. Це лісовий празакон — після всякої біди сіяти на своїх ранах чічі. Скажіть, красиво? Я свято вірю, що в кожному лісі є якась чарівна істота, яка береже те чи инше. І навіть стверджу, що найліпша розмова з Богом у мене теж відбувається у лісі. Хоч моя ба наголошувала, що такий діалог слід вести в неділю у церкві, бо всі святі нараз тільки там збираються. Та все ж найдосконаліші розмови, на мою думку, творяться саме на природі, бо ми — її частина.
Кажуть, гуцульські жінки мають дуже гордий і волелюбний характер. Є у Вас таке?
Я би не сказала, що дуже горда. Але я точно свободолюбива. Не можу дуже довго бути на одному місці, повинна всякчас іти, аби дихати на повні груди. Ще кажуть, що гуцулки злегка злопам’ятні. І я така. Це мій недолік. Годна людину вибачити, але буду пам’ятати жєль предовго. Однак заради правди мушу повідати, що я почасти гуцулка: моя мама — правдива гуцулка, а батько — наполовину бойко, наполовину покутянин. Та народжена я на Гуцульщині і, здається, що якраз через це настільки розчиняюся в ній, особливо коли чую гуцульську музику. Це для мене якась магія. Як зачую денцівочку чи флоєрку… То, знаєте, так, якби ожиновий сироп — і солодко, і млосно, і доходиш, але в хорошому розумінні цього слова. Я дочка музи́ки, тож нічого дивного.
Фото: Мирон Василик
Ви називаєте себе казкаркою. А що казка дає Вам особисто, особливо зараз?
Віру у все добре. Ми живемо в часі важких втрат і повинні себе якимось чином рятувати. Мої рідні згуста мені говорили: «Не допускай туску до серця, бо заслабнеш». А я дуже піддаюся цьому, тому «перемикаю» себе тим, що починаю вигадувати добрі казки. Плюс для свого сина зачала писати казку «Гуцульські динозаври» — це мене теж затягує в геть инакший вимір… Хтось сказав, що ми зараз зранені війною, а потім будемо зранені миром. Бо як нам жити відтак в новому світі, в якому вже немає війни?… А скільки буде руїн? А руїн на наших душах і серцях? Невідь. Старші люди наголошували ж, що найгірше, що може бути, — це голод і війна, і, не дай Боже, аби наші діточки це знали… Ми, на жаль, знаємо. Тому мусимо себе, не знаю, виказковувати, заколисувати чимось таким, аби далі жити, працювати і допомагати Збройним силам.
Зараз навколо Гуцульщини — шалений бум. Це тішить чи хочеться запитати людей: чи розуміють вони взагалі сенси того етно?
Я взагалі не маю такої звички — когось питати про те чи повчати. Я етно носила з собою і на собі, скільки себе пам’ятаю. Всьо строкате повсякчас на мені було і є. Зізнаюся, раніше мене трохи соромили: «Ой, кому таке треба? Село…». Але тепер можу вже сміло питати: а що ви тепер скажете на оцесе етно, срібні-злоті? Загалом не люблю, коли про щось говорять із зневагою. Надто про село. Світ же почався з села. Якщо на те пішло, — ми всі звідти родом, лише в різних поколіннях. Село — се і є оте справжнє та непідробне. Головиця всьому. Зараз от теж трапляється, але значно рідше, коли пишуть: «Нащо твори діалектом, вишиття, з села якогось, та? Ви ж такий паношний маєте вигляд!». Натякають, що я мала б цього встидатися, наче село мені не пасує. З чого це воно не пасує?! Не треба цуратися свого.
Яка річ у Вашому гардеробі для Вас найцінніша?
Найцінніша — це зелена велюрова спідниця моєї баби Марійки, та, що Федиха, вона її купила на «гуманітарці», але ви собі навіть не можете уявити, наскільки вона важлива для мене. До того ж, хвалюся далі, у мене є бабині гуцульські запаски й попружка. Попружка — це крайка. А іще — силянка моєї мами, яку робила їй її баба, моя прабаба Параска. Надто улюблюю також одну зелененьку й дуже делікатну сорочку, яку вишивала та носила моя Федиха ще у дівоцтві. Звісно, шіную й другу свою сорочку — буковинську бісерову, її, щоправда, шила на замовлення жінка з села Кіцмань. І це разом — усі ті речі, які я дуже ціную, бережу й нікому, либонь, не подарую. Хіба у мене буде напрочуд ладна невістка чи внучка — то тоді обов’язково передам у спадок (сміється).
Після початку великої війни те, що раніше здавалося просто традицією, стало ще й питанням ідентичності та збереження пам’яті. Що Ви тепер бережете особливо?
Слово. Щоби воно не пропало, аби ми, гуцули, не забулися, ким ми є. Звичаї наші, традиції й навіть убирю. Але передусім — це слово, бо в ньому багато чого закладено!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
