Українське кіно набуває свого обличчя. Чи все в ньому так, як хотілося б? На цю тему можна вести чимало дискусій. Напередодні 17-го Одеського міжнародного фестивалю ми поговорили з його директоркою та співзасновницею, виконавчою директоркою Української кіноакадемії та Dzyga MDB Анною Мачух. Як розвивається українська кіноіндустрія сьогодні, важливість фестивального кіно та 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль — в інтервʼю для Like.
Чи вдається Вам дистанціюватись від професійних моментів, коли дивитеся фільм у кіно?
Я ніколи не дивилася кіно з точки зору як професіонал. Завжди дивилася кіно, як глядач. Я дистанціююся, намагаюся сприймати історію, візуальну картинку, що мені подобається, що мені не подобається. Якщо зануритися в деталі, то ідеальних фільмів не існує. І тоді втрачається відчуття, яке повинно створювати кіно. Глядацьке кіно — для настрою, як сказав правильно Антоніо Лукіч. Є кіно відпочити, є кіно подумати. Я хочу розслабитися й отримати задоволення. А коли я дивлюсь інтелектуальне кіно, авторське кіно, я хочу задумуватися над питаннями, якими воно доносить, а не тим, що там звук «лажає».
Якщо говорити про українську кіноіндустрію, то які тенденції, зміни Ви бачите в українському кіно? Чи є баланс у тому, що знімається?
До балансу ще трішечки нам потрібно попрацювати, пожити. Але мені подобаються ті тенденції, які відбуваються в нас за останній рік. Кіноіндустрія почала об’єднуватися після досить довгого складного періоду. І стала дуже різнопланова. Є комерційне глядацьке кіно, багато працюють на фестивальне кіно, з яким в останні роки була криза. У нас багато фільмів виходить в кінотеатрах зараз. До кінця року має вийти в прокат 56 фільмів. Такого не було дуже давно. Це такий правильний період, коли ми набуваємо якогось свого обличчя.
Ви згадали за фестивальне кіно. Чому воно для нас важливе?
Фестивальне кіно — це наша культурна зброя, це наша дипломатія. Це те, з чим ми виходимо до світу. Фестивальне кіно демонструється перед тією аудиторією, яка може мати певні впливи. І це саме ось той засіб і наша м’яка сила, якою ми можемо впливати на прийняття рішень і щодо підтримки, і щодо зброї, і щодо всього того, що нам дуже необхідно для України. Це наше міжнародне обличчя. Добре було б, якби фестивальне кіно більше підтримувалося в Україні.
Перейдемо до 17-го Одеського міжнародного кінофестивалю. Попри те, що вже декілька років фестиваль у Києві, що одеського вдається в ньому зберігати?
Ми намагаємося зберігати його дух. Кожного року і в нашій айдентиці, і в нашому постері, і в нашій статуетці, і в нашій команді є багато людей, які приїжджають з Одеси. Ми намагаємося зберігати його таким, яким він був в Одесі, наскільки це можливо. Навіть якби ми наважилися провести його там, він би не був тим, яким був до початку повномасштабної війни. Були пляжі, вечірки, перегляди кіно під відкритим небом. Зараз це неможливо. У нас є комендантська година, у нас є безпекові обмеження, і ніяких вечірок ми не проводимо у воєнний час. Нам би дуже хотілося повернути Одеський фестиваль таким, яким він був. Але поки не закінчиться війна, я не бачу в цьому сенсу.
Офіційний слоган цього року — «Свобода в нашій ДНК!». У чому це відображається?
Насправді, це не про фестиваль, це взагалі про українців, про нашу свободу. Більш вільного народу у світі і немає, якщо так подивитися. У нас немає лідера, ми нікого не признаємо. І де можна було б ще собі уявити іншу країну у світі, яка воює зі значно більшою країною за себе, але при цьому всьому ми ще відвоюємо всередині ті цінності, які для нас важливі. Ми виходимо на мітинги з картонками, ми засуджуємо владу, коли ми нею не задоволені. Ми вміємо об’єднуватися. І це насправді все про свободу. Ми будемо боротися. І якраз ця наша свобода, вона відображається в нашій творчості, вона відображається в нашому кіно.
Як це проявляється в цьогорічній програмі? Знаю, що кожного разу Ви щось змінюєте. Чи змінювали цього разу підходи, як формувалася програма?
Щорічно одна задача — знайти найкраще кіно, яке буде цікаве українському глядачу. Ми дивимося, що з фільмами в світі. Ми завершуємо фестиваль і починаємо вже дивитися на наступний рік. І, виходячи з цього, формуємо програму. Слоган був окремий від програми, ми його придумали значно раніше. Це відображається і в фільмах. У програмі багато фільмів про свободу, боротьбу, відстоювання своїх прав.
Якого жанру стало менше?
Ми останні роки практично не показуємо драми. Не тому, що не любимо драму. Ми зараз не готові в Україні їх дивитися, не хочемо їх дивитися. У нас драма — це відкриваєш новини — і драма на драмі. У нас питання виживання. Тому дивитися драму — не знаю, про життя якоїсь художниці, яка не знає, як вона хоче картину малювати — це для нас виглядає дуже смішно зараз.
Як змінився глядач Одеського міжнародного кінофестивалю за ці роки?
У нас глядач більш масовий, який більше любить арт-мейнстрим. У нас кіно — це не глибокий арт-хаус, ми не Роттердам. Ми показуємо такі фільми, які знімає Антоніо Лукіч, Павло Остріков. У нас аудиторія відрізняється від інших кінофестивалів, вона навіть відрізняється від тої, яка була в Одесі. Ми в Одесі звикли навіть прогнозувати, на які фільми глядачі підуть більше. Зараз це взагалі дуже складно. Поведінка глядача дуже змінилася. І якщо в Одесі у нас були люди 25+ років і більше, то зараз — це 18+. Це дуже приємно. Це люди, які будуть далі формувати історію нашої країни. Вони ходять на покази, майстер-класи, індустрійні події. Якщо до повномасштабного вторгнення здебільшого ходили на іноземні фільми, то зараз у нас аншлаги на українські фільми.
Скільки заявок було цього року, скільки фільмів передивились?
Заявок багато, десь півтори тисячі повнометражних фільмів. Загалом дуже багато, дуже різноманітних країн. Ми ще дивимося з того, що на інших кінофестивалях, тобто десь більше двох тисяч фільмів за рік наші відбіркові комісії передивляються.
У Вас величезна команда, яка їх дивиться? Чи як це відбувається?
Ні, команда не величезна, у нас є відбіркова комісія. Є програмний департамент, який складається ще з кількох людей, які дивляться протягом року. Це десь п’ять людей. Це їхня робота — от саме дивитися.
А скільки буде нових імен?
Це гарне питання. Я не скажу. Ми їх ніколи не рахуємо, ось це нові імена чи не нові імена. Для когось це нові імена в кіноіндустрії. Ми ніколи не перевіряємо, чесно кажучи, особливо цю інформацію. Колись буде потрібно зробити аналіз.
Чи можете поділитися, хто приїде з іноземних гостей?
До нас їде наша постійна гостя Симона Бауман, голова German Films, вона дуже підтримує Україну, українське кіно. Буде Даніс Танович, який у нас в журі міжнародному. Приїдуть гості з Італії, Польщі, ще з кількох країн.
У світі обговорюють, що мало жінок-режисерів, їх менше представлено на фестивалях. Як з цим у нас?
В Європі це постійно обговорюється. У нас в Україні не було з цим проблеми, ми помітили, що у нас цьогоріч дійсно багато жінок-режисерів і ось такого жіночого кіно, і це, насправді, дуже добре. Ми не за квотування. Я за професіоналізм, за те, що ми всі рівні. Коли оцінюється професіоналізм, а не дається квоту, тому що ти жінка чи ти чоловік.
Чи можна сказати, що зараз наші фільми нарешті стають про нас?
Раніше я ходила на українські фільми і було це відчуття: це ж українське, це ж наше, пробачимо. А зараз немає цього відчуття. Тобто ти дивишся і ти вже не пробачаєш. Ти вже бачиш зовсім інший рівень. І дійсно про нас, про нас різних і дуже різні фільми. Мені подобається те, що знімають комедії, ті ж самі «Песики». Звичайно, ті, хто знімає фестивальне кіно, не вважають це кіно. Але глядачу подобається. Мені подобається те, що робить Мстислав Чернов. Це дуже важливо, це дуже складно. Також подобається, що знімають українські хорори. Ми почали робити своє. До 2022 року у нас практично вся індустрія співпрацювала з росією. Зараз у нас немає російських наративів, у нас немає російських акторів, і це сильно видно в тому, що ми робимо, як ми творимо. Тому що воно зовсім інше, ми зовсім інші. Нарешті ми можемо це побачити в нашій культурі.
