Його живопис — ніби жива музика: м’який, глибокий та чуттєвий. Чи це давно улюблені мною квіти з широкими мазками й ніжною пастеллю, чи сповнені життя і особливих барв карпатські пейзажі. А все тому, що замість сухої фіксації дійсності на них — віддзеркалення його внутрішнього світу. Про пленерну романтику, сучасні масштаби й те, що насправді є найважливішим для митця, розповідає франківський художник Любомир ХУДЯК.
Твої роботи відчуваються як емоційний вибух. Коли їх створюєш, повністю вимикаєш контроль і просто виплескуєш те, що на душі?
Мабуть, так. У мене доволі динамічна манера малювання, тому й роботи такими виходять. Ну, люблю я ці емоції на полотні.
Скільки років експериментів знадобилося, щоб знайти свій «фірмовий почерк»?
Я малюю завжди. У мене класична база: художня школа, вище художнє училище та інститут мистецтв. Плюс довго вчився приватно, мав класних викладачів. Дуже вдячний своїм учителям — кожен з них з’явився в моєму житті саме в потрібний час. Тому цей процес ніколи й не зупинявся.
Твої полотна часто порівнюють із музикою. Для тебе це драйвовий джаз чи, можливо, класична симфонія?
Швидше за все, класична симфонія. Я взагалі маю дотичність до музики: вчився грати на фортепіано, якісь базові, не суперскладні речі можу виконати. Дуже люблю класику, обожнюю ходити у філармонію на концерти. Тобто без музики нікуди, вона в мене об’єднана з живописом — чи я малюю квіти, чи якісь фігуративні штуки. Зараз у мене взагалі почалася велика музична тема. Вона зародилася ще років п’ять-десять тому, але не в такому обсязі, як хотілося б. І якраз тепер над цим працюю, щоб зібрати достатньо картин і цікавіше розкрити цю тему для себе та глядача.
До речі, ти твориш у цілковитій тиші чи обов’язково має лунати якась мелодія?
Музика може бути, дуже багато різної. Коли спокійніший настрій, то вмикаю класику. А може бути і якась швидка, сучасна.
Свого часу твоєю візитівкою були квіти. Це була спроба зупинити час, зафіксувати миттєву красу?
Я вже, напевно, до тисячі робіт із квітами намалював. Взагалі дуже їх люблю: сам саджу, доглядаю, спостерігаю за ними. Вони ж асоціюються з весною, з життям. Це справді була моя головна тема дуже довгий час — десь років 10, а може, й усі 15. Не те щоб вона вичерпала себе, але мені захотілося більше звернутися до людини, до сюжетної композиції. До якихось «довших» тем у плані виконання, складніших. Але квіти нікуди не дінуться, вони залишаться, навіть якщо їх не буде так багато. Раніше це часто був такий спосіб релаксу, відпочинку від усього. От я багато займався настінними розписами. Коли ти цілий день працюєш на об’єкті над одним малюнком і вже втомлюєшся від цього день у день, то потім виходиш, за годину-дві робиш етюд квітів — і ти щасливий.
А карпатські пейзажі…
Та це невичерпна тема! Зараз я хочу поєднати її з життєвим устроєм людей, які там мешкають, з якимись карпатськими епосами, міфами, легендами. Теж величезний пласт роботи, головне, щоб на все вистачало часу. Карпати взагалі будуть окремою великою темою. Ми ще в інститутські роки їздили у Ворохту на пленерну практику з нашим викладачем живопису Володимиром Сергійовичем Сандюком. Він мій академічний наставник, учитель, який дуже вплинув і на моє малювання, і на життя взагалі. Сильний художник, який умів надихнути і своїми картинами, і словами. Тож усе це тягнеться ще з тих часів. Потім ми вже з колегами-художниками їздили туди малювати. І до сьогодні Карпатам присвячено велику частину моїх робіт. Але тепер я хочу ускладнити їх сюжетно — щоб це був не просто краєвид, а щоб там з’явився глибший зміст.
Малювати на пленерах — це чиста романтика чи побутове пекло для художника?
Малювати на пленері фізично важче, ніж у майстерні, коли у тебе все розкладено і ти знаєш, де що стоїть. А на пленері часто навіть етюдник немає де поставити, бо його вітром здуває, і мусиш класти полотно просто на землю і малювати ледь не навприсядки. Оце буквально минулого разу так було. Буває дико холодно — ми малювали й у мінус п’ять-десять градусів, олійна фарба таке навантаження витримує, хоча їй теж непросто. Але пленер — це свій світ. Ти виїжджаєш, у тебе перехоплює подих, і ти вже в процесі. Тобі не обов’язково сидіти годинами — важливо вловити основні світлотіньові маси, і цього вже достатньо, щоб передати той стан, у якому ти перебував. Я ніколи не пишу реалістично, тому мені пленер потрібен саме для того, щоб упіймати емоцію. Можу малювати вдень, а вийде вечірня робота, або малюю ввечері, а виходить ніч. Усе дуже мінливо. Я виходжу туди суто по настрій, щоб мене щось сколихнуло зсередини й з’явилося бажання творити. Я не полюю за правдивим світлом чи точним сюжетом — це не до мене. Я полюю за емоцією. Тому для мене пленер — це завжди свято й емоційний космос.
Зараз ти створюєш ще й великі роботи. Що для тебе масштаб?
Великі роботи й настінні розписи я робив завжди. Сучасні галереї за своїми розмірами якраз орієнтовані на масштаб. Я не прихильник того, щоб оцінювати мистецтво за розміром полотна, але коли ти виставляєшся в сучасному великому залі, великих робіт має бути більше. Правда, у нас, у Франківську, з цим проблема, навіть не знаю, чому. А от в інших містах України та Європи зали вже великі, сучасні, просторі. Там важко виставити малесеньку роботу так, щоб вона одразу зачепила й вплинула на глядача. Тому тенденція нинішнього часу — це все одно великий формат. Однозначно є націленість на масштабніші полотна, і в цьому напрямі треба працювати. Це важче, бо їх банально треба десь зберігати, їх складніше перевозити, але я до цього йду.
Тобі взагалі легко віддавати роботи?
Взагалі легко. Свої роботи я люблю й багато працюю над тим, щоб вони мені подобалися. Якась картина вдається швидко, якась — повільно, але я ніколи не виставляю й не презентую роботу, якщо вона мені самому не подобається. Тож, однозначно, результатом я задоволений. І оскільки пишу багато, то легко їх відпускаю. З цим узагалі немає проблем. Вони ж усе одно потім гуляють у віртуальному просторі інстаграму чи фейсбуку. Ти все одно бачиш їх у людей, у знайомих на стінах. Деколи навіть дивуєшся, коли років десять роботу не бачив, а потім зустрічаєш. Класно, що люди мають можливість спостерігати за цим живописом. Зрештою, не можна ж обкластися всіма своїми полотнами й нікому не віддавати. Я прихильник того, щоб роботи продавалися, дарувалися музеям чи йшли на благодійність. Тобто, щоб вони йшли у світ. Коли я тільки створюю картину, я пишу її для себе й орієнтуюся суто на власний смак. Але коли вона готова й повністю мене задовольнила — я спокійно відпускаю її в люди.
Ти багато працюєш із дітьми. Як у тобі одному вживаються викладач та вільний художник?
Зараз я проводжу приватні заняття у вільний час, коли не займаюся власним живописом. Окрім того, працюю вчителем малювання та трудового навчання в школах, у багатьох студіях викладав. І, що найсмішніше: коли закінчував інститут, то в останні дні казав, що нізащо не буду вчителем, а стану тільки художником. Ці дві постаті в мені конкурують завжди: починаєш більше приділяти уваги вчительству — просідає власна робота. Але намагаюся балансувати. Мені здається, що тут сам час усе визначає, головне — не застрягати в якихось періодах. Якщо відчуваю, що певна діяльність починає мене втомлювати, — я просто перемикаюся на іншу. І питання вирішується саме собою.
Хто кого насправді більше вчить: ти їх чи вони тебе?
Хочеться вірити, що п’ятдесят на п’ятдесят, щоб зовсім їм не програти (сміється). Бо діти насправді вчать дуже багато чого. Сподіваюся, що і я їм щось даю: якісь базові знання, алгоритми, розуміння процесів у живописі. А від дітей іде чиста емоція, щирі думки, сміливий колір і якась неймовірна невимушеність. Вони дуже, дуже цікаві. Я помічаю, що теперішні діти вдвічі чи втричі сильніші, ніж ми свого часу. Величезний потік інформації — якщо його правильно використовувати — дозволяє дитині розвиватися шалено швидко та якісно, і це справді тішить. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що діти неймовірно талановиті й самобутні. Деколи на підготовку до коледжу чи інституту приходять настільки сильні учні, що ти розмовляєш з ними як із дорослими художниками суто про філософські моменти. Деколи їм потрібна лише оця остання крапелька — допомогти розкласти все по поличках.
«Головне — мати що сказати полотну, коли ти вперше до нього підходиш». Про що ця думка для тебе і чи завжди зараз є що сказати?
Цю фразу мені колись сказав Володимир Сандюк і я досі орієнтуюся на ці слова. Розумію, що в житті виникатимуть різні проблеми й ситуації, які намагатимуться відволікти тебе від живопису, від того, ким ти є насправді. І для митця найважливіше — попри все стати біля полотна й мати що йому сказати. Мати час і силу щось створити. У мене самого немає однозначної відповіді на це запитання, але тим воно й цікаве по сьогодні. Коли я стаю до роботи, часто згадую ці слова, і вони мотивують мене виплеснути щось на полотно. А коли вже відходиш від готової картини, то відчуваєш: ти зміг, ти це зробив, ти задоволений. І це просто класно.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
