Без масок, удаваного пафосу та штучних заготовок. Лише червона помада, як символ нескореності, і внутрішнє світло, яке зігріває у найтемніші часи. І життя — як воно є. Чи могла б я сподіватися на більше від цієї розмови? Про те, як народжуються складні ролі, чому актори насправді не старіють і про просто-таки неймовірну силу українських жінок розповідає заслужена артистка України Олеся ПАСІЧНЯК.
Олесю, Ви вже багато років граєте у знакових виставах. Чи є таке, що від якоїсь ролі вже просто втомилися, але глядач вимагає саме цього образу?
О, я така людина, що мені завжди потрібно щось нове. Вважаю, що для актриси завжди має бути розвиток і, дякувати Богу, у мене дуже різнопланові ролі. А вистави за творами Марії Матіос — це вже як символ для нас, наша візитівка. Чи можу я сказати, що втомилась грати Варвару у «Солодкій Дарусі»? Звісно, як актрисі, та й кожній творчій особистості, мені потрібно щось інше весь час, але наскільки ця тема актуальна сьогодні! Я просто стараюся її грати по-іншому, розумію цю виставу вже по-іншому. Тому вона просто не може мені набриднути.
А чого хочеться зараз?
Хочу виходити до людей з тим, чого потребує наша душа. Люди втомилися думати, плакати. Через обставини, в яких ми усі живемо, війну, здається, що суспільство захворіло психологічно. І я навіть себе сама ловлю на думці: чим я можу це все компенсувати, щоб знайти той позитив і піти далі? Ми не можемо вмирати. Заради тих хлопців мусимо жити. Так само й у творчості — треба робити щось таке, щоб не вмерли українська пісня, традиція, щоб люди і посміялися, і винесли якусь мораль. Бо зараз ми всі стали такі, наче їжачки, але насправді наш народ має те, чого не мають інші. Ми боремося, у нас є наша духовність, єдність, ми — найкрасивіша, найпрацьовитіша, найдушевніша нація. І повинні за жодних обставин не втратити цього в жодній сфері. Тим більше у тому, що стосується театру.
Є, можливо, і роль-мрія?
О, мене часто про це питають. Знаєте, дуже б хотіла зіграти жінку-воїна. Я колись мріяла поступити до Харківського авіаційного, і не на стюардесу, а на пілота! Маю я в характері таку революціонерку, з усім справлюся — і млинці посмажу, і добре стріляю, і літаком керувати змогла б. Тому хотіла б таку роль, щоб підтримати наших українських жінок, які зараз на передовій і які мають неймовірну силу. Зіграти жінку-берегиню, яка несе все на собі: і біль, і втрату, і свободу виборює, і дітей захищає. Я навіть не знаю, чи є така п’єса, чи, можливо, треба самій написати або зробити якийсь проєкт.
А бували ролі, які Ви довго не могли прийняти внутрішньо?
У «…майже ніколи не навпаки» я граю чи то божевільну, чи то мольфарку Мариньку Богодуху. Спочатку я не могла зрозуміти чітко, що від мене вимагається. Актор, коли бере п’єсу до руки, знайомиться зі своїм персонажем як мама, коли в її утробі зароджується немовля. А в мені відчувалася внутрішня боротьба. І ця роль мені пішла аж тоді, коли я для себе виправдала героїню, підклала під неї життя знайомих, розповіді, які чула про той час, ту ситуацію через гріх, через любов, через зраду. Це була, можливо, аж сьома вистава, коли я нарешті її відчула.
Що відчуваєте одразу після прем’єри? Це чистий адреналін чи спустошення?
І те, і інше. Ти готуєшся, чекаєш на цю «дитину», і коли вона вже йде у світ, після того всього шаленого графіка, настає трішечки така… депресивна пустота. Можеш ніби й розслабитися, але все одно не вистачає чогось. Кажуть, актори не старіють тоді, коли вони дуже зайняті. Тому що вони перевтілюються в інших персонажів і не встигають жити своїм життям (сміється). От так і я. Можливо, це кумедно звучить або дивно, але так воно є.
А ще кажуть, що талановиті актори грають завжди і всюди. Як Ви «вимикаєте» це в собі?
Скажу вам так: у житті я не граю, в мене є для того сцена. Стараюся бути максимально відвертою, щирою, відкритою. Хоча на сцені теж так, але відповідно до того персонажа, якого граю, а поза нею — така, як є. Хіба коли трапляються нахаби, які, скажімо, негарно поводяться, тоді можу «застосувати» характер якогось персонажа, щоб поставити їх на місце. Або коли хочу щось приємне зробити, якийсь сюрприз, тоді можу схитрувати. Але театру мені вистачає на роботі, а в побуті хочеться бути собою.
Ви якось згадували, що свідомо тримаєтеся сцени, хоча колеги активно знімаються в кіно. Немає творчих ревнощів?
Ревності не маю, чесно і щиро скажу. Що людину має знайти — знайде. Я навпаки тішуся за своїх колег: Надя Левченко, Роман Луцький, Олексій Гнатковський, Іван Бліндар, Юра Вихованець… Дуже радію, що про нас знають, нас чують, бачать. Хтось знімається в кіно, я співаю — все це формує нас.
Ніколи не хотілося залишити театр і повністю піти в музику?
Знаєте, був у мене такий зрадливий момент у житті, коли дуже хотілося стати більше солісткою. Але пісня — вона з дитинства як молитва, невід’ємна частина життя, просто як рука чи нога. А театр — це вже здобутий фах, досвід. Коли я почала уявляти, як я буду без цієї сцени, без ролей, це бажання зникло. І Бог мені, бачите, допомагає, що я поєдную спів і акторство. Українська пісня — вона в ж у кожному з нас, будь-яку народну бери і співай.
Ваша пісня — звідки вона? Це родинне?
Так, у мене дуже співоча родина, це закладено в мені генами. Я згадую блекаути, які застала в 90-х. Світла не було, але був каганець, свічка, живий інструмент. І приходили сусіди, люди були дружні, розраджувалися піснями. Тому я закликаю кожного: попри те, що нам важко, пісня має бути не для розваги, а для лікування душі. Розумієте? Кожен повинен знайти ту, яка його буде «витягувати». От я дуже люблю народні, автентичні. Колись до мого прадіда приходив сусід Петро, який воював, залишився без ноги. Вони співали пісень. І це були болючі пісні нашого народу, про воїнів, упівців, про нашу Україну. Тому я маю таку скарбничку.
У Вас така шалена зайнятість, що тут аби все встигнути. Не наздоганяє часом комплекс провини перед рідними і дітьми?
О, він буде завжди, поки я живу. Тому що мої діти не бачили мами тоді, коли треба було бути поруч. Ми завжди з театром кудись їхали: під кулі, в Чорнобиль, куди багато хто б не наважився, бо ж удома сім’я. Але я стараюся це компенсувати всім, чим можу. І завжди пояснюю, що мама старалась зробити для України все, що було в її силах, поки вас не бачила. Цим намагаюсь себе розрадити. А скільки зараз дітей чекають своїх мам, батьків, поки ті на фронті? Скільки болю… Нема цьому виправдання. Але ми повинні бути сильними і працювати далі, ще більше, ніж до цього. Один ти нічого не можеш, тільки в єдності. Здається, всі такі різні — зі своїм характером, смаками, але повинні триматися, не здаватися, заради нашої нації. Вірити, молитися, знаходити ті ключові слова, які могли б надихнути інших. Я стараюсь робити це через творчість.
Де Ви сама шукаєте сили?
Колись лікувала пісня, музика, а тепер дуже важко з цим. Раніше могла піти на озеро, побути з природою наодинці, поспостерігати за людьми. Але зараз усе це заганяє в ще більшу депресію. Це наш біль, земля кровоточить, і ти не можеш з цим впоратись. Знаєте, як я повертаю свою енергію? Роблю якусь добру справу для будь-кого. Тоді я наповнююся, оживаю від того всього. Люблю усамітнитися в храмі. Не лише на Службу піти, а просто побути сама, наодинці з Богом, щоб зібратися з думками, видихнути. Як би тяжко не було: один рюкзак знімаєш, другий одягаєш, трошки легший, і йдеш далі. Поки не буде перемоги.
Ми так багато говоримо про «жіночу силу». А що це поняття означає для Вас?
Мені здається, українська жінка отримала цю силу від Бога. Він побачив, що кожна українка хоче повернути свого чоловіка, народити дітей, повернути свій дім і всю Україну, яку вона буде берегти. Багато моїх знайомих військових розповідають, що інколи там, на передовій, просто нереально вижити, але подзвониш до мами чи дружини, а вона каже: «Я так молюся!». І хлопці кажуть: «Значить, Бог нас чує». Саме наші жінки наділені якимось сьомим чуттям, інтуїцією, це якась історична, генетична сила. Навіть Роксолану взяти — наша Настя зуміла мусульманським світом керувати! Нашими дівчатами захоплюється весь світ, тому що ми можемо все. І дай Боже, щоб зараз дійсно кожна мама, кожна жінка вимолила своє і Бог почув це.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
