У цій неймовірній жінці дивовижно поєднуються абсолютно різні світи. З одного боку, це легкість, естетика й любов до паперових книг, а з другого — рокерська душа, залізний тил та активна боротьба за наших захисників. Вона однаково щиро розповідає про безмежну любов до дітей, жартує над власними вподобаннями і заряджає вірою у неповторну себе. Про те, чи легко бути дружиною одного з найяскравіших акторів та чому деколи варто просто радіти під зливою, розповідає засновниця дитячої студії акторської майстерності й волонтерка Ольга ГНАТКОВСЬКА.
Олю, Ваш інстаграм виглядає так, наче над кожним кадром працювала команда стилістів відомих глянців. То Ви вишукана леді з обкладинки?
Сучасна жінка дуже багатогранна, і, сподіваюся, я також (усміхається). Звісно, мені подобається мода, стиль, якісь красиві речі. Справді люблю, щоб усе було гарним, але це тільки одна частинка мене, яка зараз взагалі займає не так багато місця. Це, мабуть, уже більше за звичкою, знаєте.
Що для Вас є красою в побуті й з чого складається Ваш особистий затишок?
Якщо говорити про дім, то я дуже люблю чистоту. Якщо знаю, що десь є якісь крихти, вони мене мучитимуть, тож краще приберу їх одразу і тільки тоді можу дійсно розслабитись. Дуже люблю живі квіти, хоча в мене зовсім немає вазонів. Боюся, що вони поки що не виживуть. Ті, що були, живуть у моєї мами, віддала їх, як дітей, «до бабусі» (сміється). Але я, знаєте, вже на шляху до того, щоб завести і собі хоча б один. Ще люблю, коли в інтер’єрі є книжки — це теж додає затишку й краси. Коли простір облаштований у такому моєму, як мені здається, богемному стилі, я можу по-справжньому відпочити після важкого дня.
А якщо говорити про гардероб, то що для Вас табу, а без чого не уявляєте вихід у місто?
Зазвичай у побуті, на щодень, я доволі-таки кежуал. Коли готуюся до виходу, то одягаюся сама, і мені приємно, що це гарно виглядає. Щодо табу… Думаю, їх немає. Я, в принципі, відкрита до експериментів, тим паче якщо це якось органічно вписується в мій гардероб і стиль життя. Наприклад, раніше не носила рожевий колір, а цього року — його як ніколи багато. Знаєте, хто в юності був неформалом, мусить відносити рожеве в дорослому віці (сміється).
У Ваших соцмережах дивовижно співіснують дві реальності: естетика повсякденного життя і тема війни. Чому для Вас це так важливо?
Я ніколи не розділяла життя на якісь окремі сегменти. Так, я не військова, але все, що можу зробити як цивільна тут, намагаюся виконати на всі сто відсотків. У мене двоє рідних племінників — добровольці «Азову». Молодший боронив Маріуполь і пройшов через російський полон. Сьогодні їхала містом, побачила наліпку на машині «Free Azov», і мені вже хочеться привітатися з цим водієм, наче ми знайомі. Це вже дуже родинне ком’юніті: навіть якщо не знаємося особисто, але бачимо свої розпізнавальні знаки, — це миттєво об’єднує. Я тішуся, що наші щотижневі акції доволі велелюдні, бо це означає, що багатьом не байдуже і це дає надію. Бо я особисто знаю, що переживають люди, які чекають і перебувають у невідомості. Головне — підтримувати одне одного, не бути злими та байдужими.
Зараз левову частку Вашого часу займає благодійний фонд «Україна — мій дім». Чим він займається?
Волонтерство — це те, що врятувало психологічно мене на початку повномасштабного вторгнення і рятує досі. Ми працюємо в кількох напрямах, але левова частка — це, звісно, військо. Далі — родини захисників, діти та окремий регулярний сегмент — малеча, позбавлена батьківського піклування через життєві обставини, яких ми намагаємося хоча б раз на квартал підтримувати речами чи подіями. Мені дуже б хотілося, щоб про нас знали більше людей, бо зараз наш основний донор — Олексій (Гнатковський. — Авт.), його партнери та благодійні вистави. Вони роблять неймовірно багато як для такої маленької команди, але запитів у рази більше. І це дуже складно. Особливо зараз, коли треба ремонтувати величезну кількість автомобілів, а це шалені гроші. Бюджет тане на очах, і ти змушена переносити запити або відмовляти людям. Проте навіть коли не можемо допомогти самотужки, я завжди шукаю знайомих, які б могли підхопити запит.
Але до повномасштабного вторгнення справою Вашого життя були «Авантюристи». Чому свого часу Ви обрали саме дітей і театр?
О, я їх обожнюю й прошу вибачення за таку малесеньку кількість моєї уваги зараз. Але в нашій студії настільки круті викладачі, що просто не можу вам передати, неймовірні професіонали, які закрили всі організаційні та педагогічні питання, а діти у нас, напевно, найкращі у світі. Вони дають набагато більше, ніж ми можемо дати їм, це колосальна енергія нестандартного мислення, велика любов і щирість, адже вони не терплять фальші й змушують дивитися на світ ширше. Попри всі жахіття, ковід та повномасштабну війну, через які у них фактично немає спокійного дитинства, вони вміють зберігати в собі світло й підживлюють нас дорослих. Щоб ми ніколи не забували, що світло всередині нас має бути так чи інакше.
А чого навчають Вас ваші сини?
Сміливості й любові. Не соромитися бути неправою, і завжди дають другий шанс. Вони вчать не закриватися в собі через образи, показуючи це не словами, а своїми діями. Хоч вони й хлопці, але настільки ніжні й тактильні, що це дарує відчуття справжньої безумовної любові. А ще вони вчать мене радіти дрібницям. Нещодавно ми з Остапом потрапили під таку шалену зливу, що промокли буквально до нитки. Машина далеко, парасолі немає… Звичайна доросла реакція — розсердитися на ситуацію, але я подивилася на сина, і ми просто розреготалися. Так і бігли, сміючись, від ратуші на Бельведерську (сміється). Вони дивовижно вміють показати мені, як подивитися на обставини під іншим кутом.
Які три слова, які найкраще описують атмосферу у Вашому домі?
Окрім любові, це наше домашнє «дусяння» (усміхається). А ще — затишок, безпека та однозначно довіра. Ми всі у дуже дружніх стосунках, і я надзвичайно хочу це зберегти. Оскільки мій старший син зараз підліток, для мене критично важливо не втратити цей зв’язок, точно знати, що він мені дійсно довіряє, що за будь-якої ситуації в житті він зможе прийти до мене й відчути підтримку. Це щоденна праця, бо хочеться нічого не розгубити.
Бути дружиною харизматичного актора, якого обожнює публіка, це теж щоденна праця? Як ділите Олексія з його професією?
Насправді я навіть не ставлю собі такого запитання. Я отримую його повною мірою, і професія отримує його так само повною мірою. А от як ми прийшли до цього балансу? Це роки спільного життя, спілкування та розуміння того, що для кого важливо. Ми просто навчилися не заходити на територію речей, які можуть боліти мені чи йому, не робити того, що може травмувати іншого. Тоді все в житті гармонізується дуже легко. Якщо ти професіонал своєї справи, — вона так чи інакше забиратиме твій якісний час, і це абсолютно нормально й правильно. Головне, щоб обом партнерам було комфортно.
Зізнавайтесь, часто на Вас чіпляють ярлик «музи» чи «половинки»?
Звісно, таке буває. У Франківську, напевно, цього не трапляється, а от столичні видання чи телеканали, які мене абсолютно не знають, — там таке можливо. Але мене це жодним чином не зачіпає. Зрештою, бути натхненницею — це гарно (усміхається). Я чудово знаю власну самоцінність, і Олексій її теж розуміє, тому інколи я навіть не проти побути просто музою. Ми разом дуже давно — спочатку були одногрупниками, дружили й виростали разом, але кожен у своїй сфері та своєму напрямку. Формувалися під впливом одне одного, під дією спільних смаків, у період цього дорослішання сильно впливали одне на одного, але все ж таки кожен з нас виріс окремою, самостійною особистістю.
Знати одне одного стільки років і не перенасититись — це якась суперсила. Що досі підживлює ваше кохання?
Мені інколи здається, що все сталося тільки-но вчора (сміється). Можливо, допомагають його відрядження — встигаємо засумувати одне за одним, але водночас не встигаємо відвикнути, бо це дуже важливо. Ми взагалі дуже багато розмовляємо й досі залишаємося близькими друзями. Нам просто цікаво разом не лише як чоловікові та дружині в класичному розумінні чи як батькам, ми справді дуже багатогранне подружжя. Мені цікаво обговорювати з Олексієм книжки, музику, фільми, вистави. Мені неймовірно цінна його думка. Якщо є нагода, то можемо проговорити аж до п’ятої ранку, у нас безліч спільних тем. Мабуть, саме це й тримає наші стосунки живими, яскравими та романтичними — спілкування, любов і пристрасть. Коли я часом задумуюся про це, то розумію: «Ого, я знаю Олексія вже більшу частину свого життя, ніж не знаю». Ми ж познайомилися в університеті, а зараз мені вже далеко не сімнадцять, і навіть не тридцять чотири (сміється).
Ви неодноразово згадували, що Ваш спосіб відновитися — це читання. Що зараз лежить на Вашій полиці?
Книжки — це моя любов. У мене навіть у машині завжди лежить якась книга, а ще я практикую читання двох творів одночасно. Ось як зараз: почала «Ужгородські історії» — короткі, правдиві оповідки про життя, вони такі дуже «трушні», живі й класні, а паралельно — «Генерал Кук» Володимира В’ятровича. Я взагалі дуже люблю сучасну українську прозу та поезію. До поезії, до речі, прийшла не так давно — років п’ять тому. Напевне, кожна людина має дорости до цього у певний період життя. Ні, я й раніше любила вірші, але не відчувала й не проживала їх настільки глибоко, як тепер.
А як ставитесь до електронних книжок? Чи для Вас критично важливий шелест сторінок?
Я вам зараз розкажу про масштаби моєї любові до паперових книг. Коли я раніше їздила на відпочинок, то завжди брала з собою електронну книгу й купувала твори туди, адже в маленьку валізу багато не набереш, так просто зручніше. Але потім я приїжджала додому і купувала всі ті самі книжки. Я можу тимчасово послуговуватися електронним форматом, але все, що я там прочитала, автоматично з’являється у мене на полиці в папері. І нічого з цим не зробиш. Вже як у тому мемі: зношу ті книги додому, але люблю їх страшне (усміхається).
Ваш інстаграм прикрашає тег #особливе_місце_для_неповторної_тебе. Який сенс вкладаєте в ці слова?
Особливе місце — всюди, де ти є тією неповторною для себе. Тією, від якої ти нарешті відчепилася, якій дала спокій і яку не гнобиш щодня якимись важкими думками, вказівками чи претензіями. Я сама ще дуже далека від цієї людини з хештегу, але чесно-чесно туди йду. І всім бажаю не діймати себе й не бути аж надто вимогливими до себе, а бачити себе такими крутими, якими ми є насправді.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
