Вона принципово не влаштовує своїм співрозмовникам «теплих ванн», а її гострі інтерв’ю миттєво розлітаються на цитати. А ще, зізнається, за понад два десятки років у професії бачила в українській політиці абсолютно все, тому здивувати її практично нічим. Про те, чому ШІ ніколи не замінить класичну журналістику та які «слабкості» є у шеф-редакторки видання LB.ua, читайте в ексклюзивній розмові.
Соне, Ваше інтервʼю з нашим мером Русланом Марцінківим обговорювали довго. Для Вас це був журналістський азарт чи професійний обов’язок?
Рада, що випала нагода поспілкуватися з паном Русланом в рамках Медійного форуму, який проходив на базі Університету Короля Данила у Франківську. Я багато спілкуюся з мерами різних міст, яких насправді в Україні, на жаль, залишилося не так багато. Якщо подивитеся на обласні центри, особливо прифронтові, — як правило, мера там не буде, а виконувачі обовʼязків. Формати різні: публічні дискусії, інтерв’ю, приватні розмови. Важливо зіставляти їхній досвід, порівнювати його, розуміти, як розвиваються території під час великої війни, як змінюються демографічні та економічні профілі регіонів. Івано-Франківськ останніми роками стрімко розвивається. Давайте чесно: ще років 10 тому це був просто один з обласних центрів на заході країни, який особливо нічим не відрізнявся від сусідів. Зараз — стрімка хода вперед і це направду цікаво.
Такий формат публічного інтерв’ю — це більше про роботу на аудиторію, яка в залі? Реакція глядачів не заважала шукати правду?
Насправді, цей формат доволі непростий для інтерв’юера. Ти маєш вести саму розмову — постійно тримати співбесідника «в тонусі», це має бути цікавим для присутніх в залі — тут і зараз, надалі — для тих, хто дивитиметься ютьюб і тим, хто читатиме це згодом на Lb.ua в текстовій версії. Тобто ти виконуєш чотири задачі одночасно, причому працюєш не тільки і не стільки на локальну аудиторію, скільки на загальнонаціональну — щоб «зайшло» і в Києві, і Черкасах, і в Дніпрі, а не тільки у Франику.
У Вашому портфоліо — інтерв’ю з першими особами країни, топ-олігархами, військовою елітою. Після таких масштабів хто сьогодні взагалі здатний вас по-справжньому зацікавити чи здивувати?
Насправді мені цікавий будь-який співбесідник — кожній людині є що сказати. Чому ШІ ніколи не «вбʼє» класичну журналістику? Бо класична журналістика — це про те, щоб розказувати історії, розповідати про людей. Значить, спілкуватися з ними, передавати емоції. Але якщо максимально спростити відповідь на ваше питання, то особисто для мене завжди на першому місці — релігійні лідери різних конфесій. Релігією я дуже цікавлюсь і мрію запустити в Lb.ua не просто рубрику, як є зараз, а повноцінний тематичний розділ. В тому числі для цього нині здобуваю профільну богословську освіту в Університеті Тарту, Естонія.
Соня Кошкіна 20 років тому і сьогодні: яка ілюзія про професію та людей розбилася найгучніше?
Для того, щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися — істина очевидна і я цьому простому правилу завжди слідувала. Плюс коли ти так довго працюєш у політичній журналістиці, то в принципі звикаєш бачити не найкращі людські прояви. І тут важливо памʼятати, що журналістика — це не блогерство, не громадська діяльність і не волонтерство. Точність у дефініціях — насамперед для себе — дуже важлива.
Ви щодня аналізуєте кулуарні ігри, кадрові перестановки. Бувають моменти, коли від цієї аналітики починає нудити?
Насправді за тисячоліття людська природа не змінилася. Люди жадають влади, борються за неї, інтригують тощо. Я вже майже 26 років у журналістиці, 18 з них очолюю LB.ua і часто, коли спостерігаю за сучасним політикумом, ловлю себе на думці: «Стоп, це ж вже було! Я це бачила в 2005-му, в 2007-му, в 2013-му тощо». Не те, щоб воно стало нецікаво, але дуже й дуже прогнозовано. Мабуть, це називається досвід. Але такого, щоб мене б нудило від професії, щоб я прокидалася і думала: «Господи, знову на ту кляту роботу!», ні, такого ніколи не було. І, сподіваюсь, не буде. Бо якщо так станеться, то, все, треба все кардинально міняти.
Культура — Ваша окрема велика пристрасть, Ви навіть займаєтесь театральним туризмом. Наш Франківський драмтеатр ще може Вас чимось здивувати?
Дійсно, театральний туризм — моя пристрасть. Причому був ще до того, як це стало трендом. Просто до великої війни я літала на вистави до Верони, Мілана, Парижа, Відня, Зальцбурга, і це переважно була опера, яку я дуже люблю, або концерти класичної музики, а зараз подорожую переважно Україною і нині акцент більше на драматичному театрі. Дуже цьому тішуся і люблю про це писати-розповідати. Але, важливий момент: у нас на Lb.ua є великий і доволі потужний розділ «Культура». На відміну від більшості «класичних» онлайн-медіа, ми приділяємо темам культури, освіти, науки, здоровʼя значну увагу. В рамках «Культури» спецпроєкти: «Території культури» — про те, як змінилася культурна мапа України під час великої війни), CultHub — культурна дипломатія, конкурс театральної критики «З гальорки» тощо. І от все, що виходить у нас на майданчику «Культури» — серйозна журналістська робота. Натомість відгуки, які я залишаю у власних соцмережах, — чиста «вкусовщіна». Завжди наголошую, що я не є професійним критиком і не претендую на це. Я — просто глядач з власною, дуже субʼєктивною оптикою, як і будь-хто з нас. Але — глядач досвідчений. Підрахувала, що протягом минулого року відвідувала саме театральні вистави 66 разів, тобто в середньому раз на п’ять днів я була в театрі. Станом на перші шість місяців цього року динаміка зберігається. Звісно, вистави Франківського драмтеатру — чудова нагода відвідати ваше місто.
Ви навчаєтесь на богослов’ї в Естонії. Що шукає в стародавніх текстах жінка, яка щодня бачить сучасний політичний бруд?
Навчатися на богослов’ї було моєю давньою мрією. За базовою освітою — в Київському національному університеті — я є журналіст, далі — політичні студії в Римському університеті «Тор Вергата», тобто у мене доволі широкий профіль. Журналістику я також викладаю — як у нас в Шевченка, так і в Карловому Університеті Праги, Чехія. І коли ти вже в дорослому віці вступаєш на навчання, важливо розуміти, як ти надалі ці знання будеш імплементувати. Звичайно, я не вивчусь на релігієзнавця чи щось таке, але фундаментальні академічні знання завжди важливі. В тому числі для роботи над книгою, з якою я зараз працюю, про те, як у 2018-му Україна отримувала Томос про автокефалію. Що, на моє переконання, абсолютно співставно з Актом проголошення Незалежності в 1991 році.
Чи правда, що до Вас страшно підходити? Який найсмішніший міф про свою суворість Ви чули?
Розвеселило це питання. Не знаю, чому до мене страшно підходити, я ніби непогано виглядаю, принаймні хочеться так думати. Якщо серйозно, дійсно, часто буває, що доєднується хтось новенький у колектив, а за якийсь час приватно ділиться: мовляв, колеги розпитують, «як воно тобі на Lb.ua, бо Кошкіна ж така сувора». Так, як керівник я доволі вимоглива, але й дуже дбаю, щоб в редакції панував сприятливий клімат. Людям має бути комфортно працювати разом, це важливо, вони мають відчувати підтримку колег. Особливо зараз.
Ваш стиль здається вивіреним до міліметра. Зовнішній вигляд для Вас — це про настрій чи й своєрідна маніпуляція співрозмовником?
Ззовні я виглядаю рівно так, як себе відчуваю. Ніколи не намагалась «штучно» сподобатись: є, яка є, і мені подобається такою бути. Звісно, між мною «в публічному просторі» і мною «в домашніх умовах» є різниця. І вона чимала. Але це є однією з умов життя та діяльності людини, яка постійно «на першій шпальті». Тобто ти або це приймаєш і не жалієшся, або підшукуєш собі іншу сферу діяльності.
Чи мають над Вами владу приємні дрібниці — як ранкова кава чи нова гарна сукня? Які загалом «слабкості» є у Соні Кошкіної?
Ой, звичайно, мають! І неабияку! Я ж дівчинка, дуже люблю всяке «дівоче»: сукні, прикраси, аксесуари, красивий посуд, затишок дому, приміром, новий ліжник з Косівського базару!, ефективні тренування, «балконне садівництво», різні гастрономічні експерименти. Але найбільше я ціную якісне спілкування з розумними людьми. Це може просто звучати, але для мене є надважливим. Будь-які враження: вистави, щойно прочитаної книги, захопливої подорожі, думок після Служби Божої, прослуханого вінілу та й просто від побаченого в інтернеті «мему» потрібно з кимось розділити. Важливо, щоб людина, по-перше, була з тобою на «одній хвилі»; по-друге, щоб ви постійно вчились одне в одного, тягнулися до нового. Це всіх стосується — колег, друзів, особистого. Абсолютно всіх. Намагаюсь оточувати себе людьми, у яких є чого і хочеться повчитись.
Як виглядає Ваш ідеальний інтелектуальний детокс?
Однозначно це читання книг. Коли їду у відпустку, окрім компʼютера, подобається мені чи ні, але без компʼютера я ніколи не виходжу з дому. І це не перебільшення, у мене з собою завжди з півдесятка книг. Часто — більше, бо читаю багато. Взяти окрему «ручну поклажу» для комп’ютера і книг — нормальна історія. Нині туди ще додаються дитячі — Естер теж багато читає і мене це дуже радує. Тому ідеальний відпочинок — у тиші, спокої, обовʼязково біля води — від океану до сільського ставка — і з книгою. Також обовʼязково мають бути нові враження, а з ними — й знання. Навіть коли ти просто повертаєшся машиною з Франківська до Києва, можна, приміром, заїхати в стародавній Галич, а потім всю дорогу читати локальні історії, про людей тієї епохи, про їхні звитяги, про долю цього краю, а ввечері — ще тематичне кіно подивитись. Ось це — дуже мій сценарій.
Перемога для Вас сьогодні — це лише про фронт чи про щось дуже особисте також?
Перемога — це, в першу чергу, про справедливість. Але як її виміряти? На цій війні у кожного з нас — персональний лік трун. Іноді — занадто довгий. Цих людей уже не повернути і нічого не виправити. Кажуть, час лікує. Це неправда. Легше не стає, просто біль притуплюється, ти до нього звикаєш. Але, парадоксальним чином, життя завжди перемагає. Бо, як сказано в Писанні: «Перебувають з нами ці три: віра, надія і любов. Але любов з них більша».
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
