У його майстерні немає фабричного шуму, конвеєра чи однакових виробів, складених рядами на полицях. Тут пахне товстою шкірою, металом і деревом. На столі лежать латунні пряжки, старі інструменти для тиснення, кольорові смужки шкіри й фотографії давніх гуцулів, з яких колись і почалося його багаторічне дослідження традиційного ремесла.
Юрій Порох із Косова — один з небагатьох майстрів в Україні, хто сьогодні відтворює справжні гуцульські череси за старими технологіями. Не стилізовані «етнопояси» для туристичних крамниць, а саме ті череси, які колись носили гуцули в Карпатах — широкі, важкі, оздоблені кольоровим плетінням, металом і тисненням.
І що найважливіше — більшість технологій він буквально відновлював по шматках. Через музейні зразки, старі світлини, архівні фото й власні експерименти.
Бо людей, які колись знали це ремесло досконало, вже майже не залишилося. «Майстрів, які виготовляли справжні гуцульські череси, вже немає в живих. Якось так вийшло, що я, можна сказати, чи не єдиний майстер в Україні, який відновлює саме таку технологію».
Юрій каже це спокійно, без пафосу. Але в цій фразі — ціла історія ремесла, яке фактично опинилося на межі зникнення.
Сьогодні більшість поясів «у гуцульському стилі» — це сучасні стилізації. Натомість череси Юрія створюються майже так само, як і понад сто років тому.
Тут усе вручну ̶ від плетіння шкіри до виготовлення металевого оздоблення.
«Доводилося самому доходити до багатьох речей. У книжках цього нема. Є загальні поняття, але як саме робили такі орнаменти чи плетіння — цього ніхто не описував».
Сьогодні Юрій працює в Косівському державному інституті декоративного мистецтва завідувачем комп’ютерної лабораторії. Але після роботи починається інша частина його життя — майстерня, де народжуються речі, на які інколи йдуть місяці роботи.
Від студентських спроб до ремесла, яке довелося відновлювати самому
Любов до роботи зі шкірою почалася ще під час навчання.
Юрій закінчив відділення художньої обробки шкіри в Косові. Каже, тоді студентам показували старі роботи й музейні експонати, але повторити щось таке саме було майже нереально.
Не вистачало досвіду, знань матеріалу й розуміння технології.
«Коли вчився, нам показували старі зразки, але тоді ще не було розуміння, як це все робиться. Це вже приходить з роками».
Перше замовлення на черес він отримав понад десять років тому.
«Людина просто запитала: «Чи можете зробити черес?». Я кажу: «Ніколи не робив, але давайте спробую».
Із цього «спробую» почалося ремесло, яке сьогодні знають далеко за межами Прикарпаття.
«Це не нитки й не фарба». Як створюються гуцульські череси
Коли бачиш роботи Юрія зблизька, найбільше вражає кольорове плетіння.
На перший погляд здається, ніби це вишивка або розпис. Насправді ж кожен елемент — це тонка смужка шкіри, вручну вплетена в основу.
«Люди думають, що це нитки чи розмальовка. Але це шкіра по шкірі плететься».
Для роботи використовують товсту шкіру — від трьох до чотирьох міліметрів. Додають латунні або срібні пряжки, декоративні накладки, тиснення.
Увесь металевий декор для вузьких гуцульських пасків — букурійок — Юрій виготовляє вручну.
«Це не Китай і не Туреччина. Я сам роблю весь металевий декор».
Окрема складність — сама технологія плетіння.
Традиційно отвори для шкіряних смужок робили не пробійником, а спеціальним долотом.
«Робиться не отвір, а проріз. І саме в цьому найбільша складність».
Кожен черес — це десятки годин ручної роботи, сотні дрібних деталей і постійний пошук нових рішень.
«Якщо зупинитися, — почнеш робити просто однакові речі. А мені це не цікаво».
Череси для Kalush Orchestra, які побачив увесь світ
Окремий момент у роботі майстра — співпраця з Kalush Orchestra перед їхньою участю в конкурсі «Євробачення 2022».
Саме Юрій створював череси для гурту. Каже, спочатку навіть не знав, для кого саме робить замовлення.
«На мене вийшла одна постійна клієнтка й попросила зробити черес у дуже короткі терміни. Тоді ще не було конкретики, кому саме він потрібен».
На роботу дали лише кілька тижнів.
«То були ночі без сну. Це дуже трудомістка робота. Фізично важка».
Майстер згадує, що тоді доводилося буквально жити в майстерні. Різати шкіру, вручну плести орнаменти, встановлювати метал, працювати до ночі, аби все встигнути вчасно. А вже потім він випадково побачив фотографії з репетицій.
Черес із Косова — на сцені, яку дивляться мільйони людей у всьому світі.
«Потім мені написали: «Косівські майстри — це сила!».
Після виступу гурту інтерес до чересів помітно зріс. Але сам Юрій каже, що найцінніше було навіть не це.
«Для мене головне — що люди побачили: ремесло живе. Воно не зникло».
І справді — поки на великих сценах світу звучала українська музика, поруч із сучасними образами там була і частинка старої Гуцульщини.
Річ, яку колись носили гуцули в Карпатах.
Річ, яку майже ніхто вже не вмів робити.
Річ, яка колись тримала хребет гуцулам.
Сьогодні черес багатьом здається декоративним аксесуаром. Але колись його створювали зовсім для іншого.
«Черес у першу чергу створили для підтримки хребта».
Гуцули працювали в горах, носили дерево, каміння, важкі речі. Широкий шкіряний пояс допомагав тримати спину й захищав поперек.
А вже згодом череси стали показником статусу.
Чим більше металу, тиснення й кольорового плетіння, тим заможнішою вважалася людина.
«Чим ширший і більш оздоблений пояс, тим вищий статус мав його власник».
«У мене немає двох однакових робіт»
Його роботи сьогодні замовляють зі Швеції, Франції, США, Австрії. Серед клієнтів — музиканти, колекціонери, військові. Але сам майстер усміхається: для себе черес він так і не зробив.
«Для себе завжди найдовше».
Каже, після роботи в інституті часу майже не залишається. Тому власні речі створюються роками — по кілька годин вечорами, між замовленнями й роботою.
«Якщо подивитися всі мої роботи, — немає двох однакових».
І це, мабуть, найточніше пояснює його підхід. Бо кожен черес тут — не просто виріб. Це місяці ручної роботи, пошуків, помилок і бажання не дати старому ремеслу зникнути остаточно.
Колись гуцульські череси передавали від батька до сина й носили десятиліттями. Сьогодні їх знову створюють у Косові — вручну, повільно, майже так само, як сто років тому.
І поки вечорами в маленькій майстерні пахне шкірою, дзвенить метал і хтось вручну вплітає кольорові смужки в черес, старе гуцульське ремесло все ще живе.
Не в музеї.
А тут — у руках майстра, який фактично сам береже цілу традицію від забуття.
Христина Савчин
