Гострі, часом надто різкі й підсвічені сонцем. У них — біль, втрати, загублені долі та історії цього міста. А ще — його незламність. Мозаїки харківської художниці Валентини ГУК справді особливі, бо створює їх дівчина з розбитого ворожими обстрілами скла. А потім розміщує свої картини поблизу місць руйнувань. Це «Дерева життя», які проростають у суворих реаліях новими сенсами та загоюють рани війни.
Та, що збирає спогади
Їй лише 21. Харків’янка, яка творить під псевдонімом «Сонце». Вона з дитинства мріяла стати мисткинею, але мозаїкою, яка їй так подобалась, художниця донедавна не займалася. Бо у пріоритеті була графіка.
«Мені завжди була до вподоби оця графічна різкість, подобався стріт-арт, бо це можливість прокричати про себе і свою позицію так, щоб тебе точно почули. Я довго думала над тим, як втілити це все у щось нове, якийсь проєкт, але не було точки початку. А потім біля будинку, де я жила на той момент, упала одна з російських ракет і балкон вибуховою хвилею вибило всередину. Коли я зайшла до квартири і побачила це скло, якось воно все дзенькнуло і… я зрозуміла, що це — ««воно».
З тих уламків і з’явилася перша мозаїка, яку дівчина робила швидше інтуїтивно. Це було «Дерево життя», яке дало початок великій ідеї — створити проєкт, який символізував би відродження, новий початок з міцного коріння. Тож Валентина взялася радитись з друзями, які вже працювали з такими роботами, експериментувати й шукати шляхи, як зробити незвичні роботи водостійкими. Бо розміщувати їх із самого початку планувала на вулицях Харкова — там, де й збирає матеріали для них.
Все починається з «прильоту»
Фото: Іван Самойлов
Замість смальти чи звичної для мозаїки плитки у Валентини — необроблені уламки скла. Після обстрілів дівчина йде до місця влучання, аби самотужки їх знайти. Каже, це принципово й важливо.
«Все починається з «прильоту». Це боляче, але далі кожна мозаїка отримує своє художнє оформлення і щоразу сама обирає, як їй скластися, — розповідає художниця. — Тому мені дуже важливо відчути місце, звідки вони, зрозуміти, який саме шматочок мені потрібний. Є якісь звичайні фактори, наприклад, правильний «скол» має бути, щоб там не було клею від рами й він потім міг лягти в мозаїку. Але здебільшого я просто інтуїтивно розумію, яке скло проситься мені до роботи».
А от сам процес створення робіт мало чим відрізняється від традиційного. Хіба що перед тим, як почати, доводиться вимити скло. Кожний шматочок художниця замочує, витирає і розкладає на деко, аби бачити їх усіх окремо. І зрозуміти, як вони складуться між собою, наскільки «зіграють» та чи взагалі поєднаються. Це найцікавіший момент. А далі — справа технічна: зробити скіс, викласти, припасувати, зробити шви й вичистити їх маленькою голкою.
«Єдине, що забирає більше часу, це те, що скло не підготовлене до мозаїки. Я жодним чином його не обробляю і не зм’якшую краї, — наголошує дівчина. — Воно залишається в тому стані й часто формі, в яких його залишив «приліт». І це, звісно, іноді прямо ускладнює роботу. Але насправді в якийсь момент я почала відчувати від цього полегшення. Тобто, це страшно, жахливо, але, гуляючи містом увечері, можу прийти до місця якогось великого влучання і просто постояти, подихати. Створюючи ці роботи, я начебто відчуваю дотичність, віддаю шану цьому місцю, людям, які, можливо, там загинули, будинку, який вже не доживе, не побачить далі якихось моментів. Мабуть, це трохи полегшує біль».
Нова етнічність
«Дерево життя» розрослося — нині у межах проєкту вже шість робіт прикрашають вулиці Харкова. Локації для них — ще одна особливість: свої мозаїки художниця розмішує в місцях «прильотів».
«Я намагаюсь їх повернути доволі близько до тієї точки, де збирала скло, начебто додому. Мені хочеться дати їм можливість прожити своє життя на тому місці, де вони повинні були б це робити. До кожної роботи є коротенький опис, але це не так про історії, важливіша суть: щоб люди розуміли, звідки взялась ця мозаїка, це коріння».
Наприклад, на фасаді книгарні «Віват» нині звучить «Гул». Там багато кольорового та яскравого скла з Палацу праці, зруйнованого російським ракетним ударом ще в березні 2022-го. Ще одна робота, в якій використано шматочки звідти ж, — «Око війни», за словами художниці, найзліша з-поміж усіх. Бо має в собі багато дзеркал і наче відбиває все, що ми бачимо. Та одна з найболючіших — не лише для Валентини, але й для всіх харків’ян — мозаїка «Квіткою» народилася з уламків із Держпрому.
«Ці два «прильоти» були як два величезні ляпаси кожному харків’янину по щоці, — ділиться дівчина, — дуже боляче і неможливо було пройти повз. Тому я робила цю прям роботу дуже насичену емоціями. Ще одна складна для мене, але трохи в іншому форматі, це «Цербер». Вона створювалась в Ізюмі. Люблю це місто, воно недалеко від Харкова і така точка зупинки в моєму дитинстві. Ми поїхали туди з друзями, ходили по місту, я знаходила скло, яке мені відгукувалося, збирала уламки з усієї головної вулиці, потроху з усюди. А вже коли взялась до ескізу, дізналася про загибель Олександра Пустовіта — військового, який віддав життя за свою країну на фронті. Він був чоловіком моєї начальниці на той момент, командиром і взагалі гарною людиною. Тому ця мозаїка — присвята йому і названа його позивним. Дуже суперечлива за відчуттями для мене, болюча, але так само дуже важлива. Бо це, як мінімум, шана і зберігає пам’ять про нього».
Дівчина впевнена: її місія сьогодні — повертати роз’ятреному війною містові красу і загоювати його рани тим, що вміє робити найкраще — мистецтвом. А тому вже готує продовження проєкту.
«У цьому є наша нова етнічність, принаймні я так це називаю. Збираю те, що розбилося, даю йому інше життя і ніби «лікую» місто. Цей проєкт загалом — про натхнення і сили боротись. Боротись за Україну, за наших людей, за наші міста. Тому що багато хто падає духом, губить надії. А мистецтво — це те, що їх повертає. І поки я можу до цього прикласти руку, поки є оце відчуття опори, буду творити».
Наталія ЛОЗОВИК
