Вона бачила справжнє пекло на землі, дивилася в обличчя смерті, пережила тортури полону і, попри все, досі вірить у диво. Парамедикиню Юлію Паєвську вся країна знає як «Тайру». За її плечима — майже 10 років роботи на фронті й сотні врятованих життів. Повномасштабне вторгнення росії вона зустріла в Маріуполі, де кілька тижнів надавала допомогу пораненим унаслідок цинічних ворожих ударів по військових та цивільних. Про те, що давало надію у найтемніші часи, чому сьогодні вона у лавах «Хартії» та чи варто сподіватися на те, що велика війна завершиться за столом перемовин, — в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Like».
Три роки повномасштабної війни. Як вони змінили Вас і чи варто взагалі якось рефлексувати на цю тему?
Думаю, допоки справа не завершена, який сенс рефлексувати. Ми мусимо всі зусилля спрямувати на досягнення перемог, а тоді вже розбиратись. Я стала сильнішою, стала більш зосереджена, чіткіше бачу свої цілі, мобілізую всі сили для того, щоб усе це швидше закінчилось, аби всі повернулися додому — військові, полонені, щоб знайти всіх загиблих.
Парамедик, волонтер чи та, хто займається адвокацією України на всіх можливих для цього майданчиках, — хто «Тайра» сьогодні більше?
Я вже давно не волонтер, насправді. Так, іноді допомагаю зібрати на «навік» чи на свій день народження зазвичай збираю гроші, додаю свої й купую хлопцям те, що їм потрібне. Але зараз більше зосередилася на службі в бригаді «Хартія». Нарешті після полону зібрала своє тіло докупи й воно вже так упевнено працює. Я знаю, що вже не стану тягарем для підрозділу і можу тепер присвятити себе тому, що в мене найкраще виходить, це евакуація і безпосередня служба.
Чому зробили такий вибір? Чому саме «Хартія»?
Тому, що дуже багато друзів у цій бригаді та шикарні відгуки. Я не чула чогось поганого про цю бригаду взагалі. Їздила, трошки допомагала їм, подивилась, як це все відбувається, і вирішила, що мені це підходить.
Які саме завдання там виконуєте?
Поки що не на часі це все розказувати.
Ви були свідком того, як росія стирала з лиця землі півмільйонне місто, як парамедик у Маріуполі буквально дивилися смерті в обличчя. Що найстрашніше доводилося бачити в роботі?
Насправді, все це триває 11 років і почалося ще з Майдану. А Маріуполь — це те, що перекрило по трагізму навіть події Революції. Забагато атак, руйнування, забагато постраждалих цивільних, ні в чому невинних людей, дітей, їх виймали просто під обстрілами, під бомбами, під ракетами. росія планомірно стирала місто. Я потім розберуся з цими відчуттями.
Ви казали, що найгірше, що могло статися у Вашому житті, це був полон. Що давало надію там?
Я страшенно вперта, напевно, як всі українки та українці. А ще — впевненість у тому, що ми праві, й усвідомлення того, що я, в принципі, життя прожила, бачила вже в ньому все і за свою шкуру не трясусь. Тобто, я не боялась смерті, боялась того, що відбувається. Саме процес найстрашніший: катування, наруга, психологічні знущання.
Після полону та обміну пройшло вже три роки. Чи можете сьогодні сказати, що вже відновились?
Психологічно я відновилася досить швидко, бо сама психолог і знаю, що відбувається, як з такою травмою працювати. З одного боку, ця травма була надзвичайно глибока і важка, а з другого — я почала з нею працювати ще будучи там, у полоні. А фінальну крапку поставив, напевно, принц Гаррі на «Invictus Games», коли особисто вручив мені нагороду. Не думаю, що заслуговую такої оцінки, але це мене остаточно не те що відновило, а трансформувало.
Наскільки змінилося Ваше світосприйняття після всього пережитого?
Це дурне питання. Аналіз такого роду речей потребує часу, а його пройшло недостатньо. Мені важко щось проаналізувати, бо процес триває і результату поки що нема.
Ви кажете, що сама собі психолог і, насправді, часто наші чоловіки та жінки, коли повертаються з війни чи з полону, не звертаються по допомогу, бо їх не зрозуміють…
Зрозуміти, може, й не зрозуміють, але допомогти можуть. Гарний, я підкреслюю гарний, психолог дійсно професійно допомагає вийти з цього стану. Звичайно, він не зможе зрозуміти до кінця об’єм цього «капеця», але свою роботу зробить. Я часто спілкуюся з колегами, які пройшли полон і як психолог допомагаю їм. Але не вважаю це роботою або чимось подібним до цього. Просто завжди готова прийти на допомогу. Але у мене дуже обмежений час і, на жаль, допомогти всім не можу.
У Вас є низка нагород за військову і волонтерську діяльність, навіть міжнародна — «Найхоробріша жінка світу», Ви увійшли до сотні найвпливовіших жінок. Що для Вас означають ці всі звання?
Державних, до речі, немає. Держава, напевно, вважає, що недостатньо зроблено. Ну, о’кей, буду робити більше. Звичайно, приємно щось отримати, якусь відзнаку, але всі речі в цьому світі дуже відносні. Є полеглі побратими, які варті відзнаки як Герої, а деякі герої не варті взагалі нічого. Все це дуже важко. Міжнародні відзнаки я присвячую в першу чергу нашим медикам, нашим жінкам, волонтерам, військовим, воїнам, тим, хто «на нулі» тримає всю цю навалу. Тим, завдяки кому ми ще існуємо.
Ви часто спілкуєтесь з закордонними медіа, виступаєте на міжнародних аренах. Що потрібно сьогодні доносити світові про війну в Україні, особливо у світлі останніх подій?
Правду, правду і нічого, окрім правди. Люди відчувають брехню, і надурити когось дуже важко. Себе ти можеш спробувати надурити, але людей і Бога ти не обдуриш.
Чи вірите Ви у те, що війна може закінчитися перемовинами?
Життя мене впевнило, що немає неможливого і статися може практично все — як хороше, так і погане. Давайте подивимося. Я не скажу, що прямо вірю в це, але — чому б ні — припускаю і такий варіант. Я бачила чудеса в цьому житті.
Коли нам вдасться вибороти мир, росія все одно нікуди не зникне. Як далі має діяти суспільство?
Не думаю, що існує якась більша мудрість, ніж придумали древні: хочеш миру — готуйся до війни. Треба зосереджуватися на захисті та на прогнозуванні намірів сусіда.
Яку найбільшу місію бачите перед собою сьогодні?
Робити те, до чого веде дорога. Я не дуже щось планую. Що може глобально планувати смертна істота та ще й під час війни? Це смішно. Все складається і йде так, як треба. Просто мушу чесно і щиро робити своє.
Чи думали вже про післявоєнне майбутнє? Яким після стількох років прожитих на і у війні бачите його для себе?
Єдине, що можу сказати, — це точно не політична кар’єра. Оце я знаю на сто відсотків. А далі — подивимося, в якому стані я вийду з війни та чи доживу до її кінця.
Чи є щось із минулого життя, до чого б хотілося повернутися?
Це дуже особисті речі, не хочу про них говорити.
Що або хто Вас сьогодні тримає, підбадьорює найбільше?
Моя вредність, упертість. Ну і друзі, звичайно. Надихають, підтримують. Є багато однодумців, з якими ми разом йдемо. Іноді різними шляхами, але напрямок — чітко один.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
