Ми знаємо одна одну багато-багато років і я добре пам’ятаю перше наше інтерв’ю. Ми писали його на початку 2015-го, коли вона повернулась у коротку відпустку зі сходу. Тепер жартує: її жодного разу не «бусифікували». Рішення покинути престижну роботу журналістки, друзів та рідне місто й боронити країну в лавах полку «Азов» було цілком усвідомленим. Як і те, що нині вона знову у формі. Проти характеру не попреш. Що навчила цінувати війна, як син ставиться до її служби та чому життя поза фронтом для неї рутина розповідає ветеранка «Азову», військовослужбовиця і штаб-сержант 3-ї категорії Івано-Франківського ОТЦК та СП Наталя КОЦКОВИЧ.
Якби у тебе був один день тільки для себе, без армії, обов’язків і навіть без телефону, що б ти зробила?
З сином поїхала б відпочивати. Навіть тут десь, близенько. Він дуже любить басейн, поплавати, а в нас літа взагалі не було. І тому за цим шкодую. Хотіла б відпочити. Думаю, що так багато хто б сказав з військовослужбовців. Ми жартуємо, що, коли ти підписуєш контракт, більше не належиш собі. Твоя душа, тіло, серце — все тепер ЗСУ.
Кажуть, війна змінює відчуття часу. Для тебе служба в «Азові» — це ніби було вчора чи вже наче інше життя?
Минуло вже понад десять років, як я туди потрапила. Це така була дуже гарна пригода. Все пам’ятаю, ніби це було вчора. Але знову ж таки багатьох уже немає, до багатьох ти вже не зможеш додзвонитися. І складається таке враження, ніби це було вже у минулому житті.
Тоді тебе всі відмовляли, але ти все ж пішла доброволицею. Було таке, от чесно, що хоча б раз шкодувала про свій вибір?
Шкодувала тоді, коли служила. Тому що мені здавалося, що життя проходить повз мене. А коли звільнилася і приїхала сюди, в цивільне життя, зіштовхнулася зі всіма труднощами, то почала розуміти, що в армії було легше. Бо треба було виконувати тільки накази командирів і вигадувати щось креативне в прес-службі. Ми тоді робили всі, кожен свою справу, і навіть не задумувалася про якісь не найкращі людські якості, хамство, з яким стикаєшся у цивільному світі. Там цього немає, бо задача номер один — перемогти у цій війні. А взагалі про жоден свій вибір не шкодую. Оце як риба шукає, де глибше, людина — де краще. Якщо взяти мою трудову або особову справу, то я часто кардинально змінювала місце роботи: з телебачення — на війну, з військової справи — на телебачення, з телебачення — в декрет, з декрету — в прес-службу до міського голови, а потім знову — у військову справу. І я це все сприймаю як досвід. Так, може, були десь негаразди, може, десь робила неправильні рішення, але, зрештою, все виходило так, як би я то хотіла бачити там з самого початку.
Служба в тоді гарячих точках загартувала тебе ще більше чи, можливо, відкрила якісь несподівані сторони?
Ой, та загартувала! Я відкрила для себе дуже багато здібностей. Наприклад побачила, що я надзвичайно стресостійка. Тому що якщо є виклик, — треба на нього якось реагувати, якщо є задача,— треба з нею справитися. Я стала сміливішою в розмовах і у справах з людьми. Після всього побаченого там, смертей, по-іншому почала дивитися взагалі на життя. Все, що навколо робиться, це такі дуже мінімальні клопоти, з усім можна справитися. Тут люди в цивільному світі стресують через дрібниці. А війна навчила нас цінувати життя і працювати в єдиному напрямку, щоб дістатися перемоги, хоч як би це пафосно не звучало. Насправді невирішуваних проблем немає, якщо всі живі й здорові.
Ти неодноразово там бачила смерть і сама була за крок до… Що допомагало «вивозити» це?
В «азовському двіжі» всі були ідейно дуже підковані. До нас приїжджали з лекціями про історію України, когось надихала міфологія скандинавська чи навіть наша слов’янська, комусь це казки, а хтось цим підживлювався й ставав ще сміливішим, мужнішим. І часом смерть навіть допомагала хлопцям іти далі в бій зі словами «За Україну!» або з бажанням помститися за загиблих побратимів. Ми боролись за націю. Так, потрапляли під обстріли, неодноразово, але тоді це все інакше сприймалось. До того ж тоді була зовсім інша війна. Зараз я б уже, напевно, по-іншому думала, бо в мене є син, і якщо зі мною щось трапиться, він просто залишиться сам один у цьому світі. Я не можу його зрадити. Але ми ж постійно боремося за своє існування. І, мені здається, це головна мотивація.
Нині ти в ТЦК, а до нього у нас в суспільстві ставлення двояке. І доводилось чути якісь закиди у свій бік чи тобі, як жінці, пощастило більше?
Доводилося, але не так часто і не так нав’язливо, як це б могло бути. Оце кажуть, Боже, ТЦК мобілізовує, «бусифікує» людей… Але якщо в тебе немає законних підстав не йти у військо, ти маєш захищати країну. Бо якщо ти зараз не станеш на її захист, — нас просто не буде. Мене ніхто не «бусифіковував» жодного разу, це був мій вибір. І якби зараз стояли черги до ТЦК, як і в перші дні повномасштабної, то в принципі ніхто нікого б не «бусифіковував». Так, там є смерть, так, війна жорстока. Але ж ти не йдеш з вулиці одразу на фронт, ти спочатку тренуєшся і вчишся. Ми вже допустили до того, що зараз робиться на Донбасі, бо опустили руки в якийсь момент. Я не хочу ставати москалем, мій син не хоче ставати москалем. Важливо, щоб люди зрозуміли, що це боротьба за виживання всієї нації.
Життя поза фронтом для тебе свобода чи рутина?
Більше рутина, напевно. Зараз я живу для того, щоб виростити і виховати дитину. Заробити на це гроші. Як не крути, це дуже важко, коли ти сама — у мене немає чоловіка, немає батьків, які б допомогли, ми розраховуємо тільки на себе у всьому. Хоч деколи мені дуже не подобається те, чим я займаюся, але іншого варіанту нема. Мені треба, щоб моя дитина була щаслива, і я все для цього буду робити.
Як ти поєднуєш службу і материнство? Вдома теж армійські порядки?
Ні, не армійські. І, так, поєднувати складно. Не знаю, чи це добре, чи погано, але моя дитина з першого класу сама ходить до школи. Я буквально його перший місяць водила і забирала, а далі — все сам. Навчила його переходити дорогу, самостійно збиратися та багато чого, що йому доводиться робити — загріти їжу, зібратися на тренування, поки мама на службі. Він у мене дуже відповідальний.
Як Орест взагалі ставиться до твоєї служби?
Мені здається, він не розуміє. Може розповісти комусь, що «моя мама в ТЦК», але військова та й військова. Може часом запитати: «Довго ти будеш ще на службі?», але саме це слово «служба» для нього небагато значить. Я йому розповідаю про його тата, який зараз у бойовій бригаді ССО, показую свої та його фотографії. Але Орест ще дуже маленький, щоб усвідомити все. Я для нього просто мама, а він — мій син.
А хто вдома командир? Ти чи все-таки «майбутній генерал»?
Майбутній генерал командир, характер такий, але поки мені не стане це все набридати. Бо я трохи сувора насправді. Намагаюся все йому дозволяти, але коли він виходить за певні межі, вистачає одного мого погляду, щоб він усе зрозумів (усміхається).
А як щодо кохання? Людина, з якою тобі буде добре, має бути обов’язково військовим чи з цивільними теж ок?
Думаю, що військовий у будь-якому званні — чи то майор, чи підполковник повинен розуміти: молодший сержант Коцкович все одно буде командиром у хаті (сміється). А якщо серйозно, то все залежатиме від того, яка він буде людина. У мене взагалі є ідея фікс: хочу ще другу дитину, тому що Оресту потрібна ще рідна людина. Коли є брат чи сестра, пізніше, вже у молодому віці, стають один одному розрадою та підтримкою. Але є у цьому всьо одна проблемка — заміж не хочу. Хоч і це не категорично.
За сукнями ще не скучила? На що б змінила форму?
А чому я маю міняти форму? За сукнями скучила, але це дуже витратно, а я економна жіночка. Тим більше форма мені пасує (сміється). В цьому випадку я, напевно, гнучка. Треба форму — вділа форму, треба сукню — пішла купила як сьогодні, бо її не було. Ну все, тепер маю, можна на побачення ходити.
Ти бачиш себе колись повністю у цивільному житті чи служба тепер назавжди частина тебе?
Мені здається, що цивільне життя якесь дуже жорстоке і незрозуміле. В армії все просто: якщо командир — козел, то він — козел, якщо рядовий нормальна людина, то я буду спілкуватися з ним, а не з тим, у кого більше зірочок. А тут кожен гріє свою сраку, хоче якось «відмазатися» і бути непричетним. А так не може бути, тому що зараз ми причетні всі. Якщо ми програємо у цій війні, — всі будемо винні у цьому, якщо переможемо — теж будемо дотичні всі. Нема вже такого, що моя хата скраю.
Яку мрію відкладаєш на «після перемоги»?
Хочу малому показати весь світ, відвезти його всюди, помандрувати десь. І забезпечити йому дуже хороше майбутнє. Здається, мені в житті дуже пощастило: нікому не кажу, що треба бути такою «підорвою», як я, але в кожній дупі вже побувала і вибралась. Чим мене ще здивувати, про що ще мріяти? Я хочу, щоб Орест був щасливий! І все!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
