Ця розмова схожа на вибух емоцій чи на пригорщу яскравих думок-намистин, які ми зібрали й разом нанизали на нитку. Особлива і не схожа на інші. Як і кожна з її ролей: грайлива й колоритна Зюзя, гротескна і містична Панночка, харизматична Коко, солодка Цукерочка, ефектна й епатажна Сивіла чи глибока муза Модільяні. Чому однотипність і комфорт це не про неї, про особисту сповідь на сцені та чи легке «життя з акторкою» розповідає народна артистка України Ольга КОМАНОВСЬКА.
Нещодавно Ви отримали звання народної артистки України. Що це для Вас означає?
Це ще одна сходинка в кар’єрі, на яку я ступила, але не зупинилася. Момент, щоб зробити якісь висновки. А висновки такі: якщо це визнання є, то, мабуть, я йду правильною дорогою. Коли є така похвала і мотивація, це дуже допомагає рухатись далі. Але скажу, що це звання ще й нагорода всіх, хто за мною стоїть: мої близькі, рідні, які в першу чергу вірили в мене, викладачі, а пізніше вже і мої прихильники, дехто з яких уже давно називав мене народною (усміхається). В сукупності все так наче логічно. Але от форму цих нагород для людей мистецтва я б уже якось, чесно кажучи, трохи змінила.
Сцена для Вас щось значно більше, ніж просто робота?
Ще з самого дитинства я інтуїт. Завжди відчувала, що хочу зробити, заспівати, почитати в ролях чи спародіювати когось, навіть моделювала одяг, бо тоді так мені хотілося і не могла інакше. Коли — вже у свідомому віці — з’явилась пропозиція спробувати себе на сцені, мене це спочатку злякало, сумнівалася, чи зможу. Але щось підказувало, що треба. Все, що здається страшним, мене чомусь надихає випробувати себе. Пізніше, коли театр уже став частиною мого життя, я зрозуміла, що для мене це не робота, а захоплення. Мені дали роль, потім ще роль і ще… і так дотепер. Я досі роблю так, як відчуваю. Хоч все одно акторська професія здобувається в практиці, й згодом ти починаєш вивчати своїх персонажів як психолог, адвокат і прокурор.
Але ж задоволення не минуло?
Ні, в жодному разі. Воно просто переросло у щось більше, інакше… Тепер уже якось підходжу до роботи більш логічно. Тобто виходить, що я логіко-інтуїт (усміхається). Звісно, в процесі зростання якісь ролі формували мене, мій світогляд, а тепер я вже можу трішки вкрапляти в ролі себе. У мене не було ніколи й немає до цих пір мрії зіграти якусь роль. Тому що мені дуже цікаві виклики, як режисер мене бачить і що він може відкрити в мені. Тепер навіть жартую, що це не я шукаю якусь роль, а вона — мене.
Мені здається, у Вас і немає якихось типажних ролей, Ви щоразу інша…
Немає. Мабуть, це моє підсвідоме. Я є різна. І актор має бути різноплановий, вміти перевтілюватися. А стати заручником якогось образу? Та ні, це ж набридає, це глухий кут. Звісно, якщо говорити про кіно, то там більше по типажу дивляться. Але я б все одно не хотіла однотипних екранних героїнь.
А були такі пропозиції?
Так. Перші з’явились після того, як мене побачили в драмі «Жива» в ролі Анни Попович, зачепилися ось за цей образ. А потім, коли пройшов певний час, почали приходити пропозиції зіграти таких «стервозних» жінок, якихось містичних героїнь. І мені це сподобалось. Чому б ні? Я б хотіла себе спробувати в такому амплуа не тільки в театрі, але й в кіно. Зрештою, кажуть, найважче зіграти на сцені себе.
Чому?
Зіграти свою історію — це відкрити свої оголені, ще не загоєні рани, нерви. Але я знайшла в цьому якийсь свій сенс. Це вже як якась така психотерапія свого роду, і я йду на це для того, щоб лікуватися і, можливо, дати таку можливість іншим, які теж пережили щось у житті. Я ще досі розбираюся у цих питаннях, насправді. Чим більше я працюю, тим більше у мене запитань і цікавості до цього всього. Я ніби як дослідник, в першу чергу — себе.
Вам однаково близькі і гумор, і драма. Але, все ж таки, котрий із жанрів найкомфортніший?
Я вже дійшла до того етапу, що можу ствердно сказати: якщо комфортно, то це провал. Мені має бути дискомфортно, мушу кожного разу шукати щось нове. Коли я вже йду по комфортних камінчиках, від точки до точки, яку я вже грала того разу, — це мертва вистава і мертва для мене роль. Деколи себе «б’ю» і сварю, як, напевно, всі актори, роблю якийсь самоаналіз, шукаю помилки. Але це, знову ж таки, оманливо. Тому що я можу себе ганити, а режисер може прийти і сказати, що це було чудово. Зрештою, це, знову ж таки, етап творення. Чим класний театр і сцена? Я можу свої мінуси й знегоди, які трапилися сьогодні, виправити іншим разом.
У травні Ви разом з чоловіком Родіоном Волковим презентували «короткометражку» «Ти все зрозумієш колись». Це був Ваш дебют як співрежисера? Що дав цей досвід?
Це зовсім інший світ. Який винесла досвід? Я страшенно люблю акторів, працювати з ними, відкривати їх. Якщо досі копалась в собі, шукала якихось виходів, то тепер можу бачити це збоку — всі помилки та плюси цієї людини, витягувати їх, робити класнішими. І це дуже круто, коли вона подає ту емоцію, яку я вкладала, або й навіть більше, ніж могла собі подумати. Тому що у кожного актора є ще свій світ і свій світогляд. Я так тішуся, коли складається цей тандем і все виходить. Деколи думаю: трясця, я б так не змогла, мабуть.
На сцені й у роботі Ви віддаєтесь на всі сто. А у побуті така ж?
Погано… Треба на двісті, розумієте? (сміється). Не знаю, якщо мене щось запалює, то, напевно, така ж. Я різна: буваю зла, буваю дурна, смішна, наївна. Це звучить жахливо, але часом мені здається, що для себе не маю часу, бо моє життя насправді там. Часто кажуть, що місце сили це наш дім. І це справді так, але для мене це ще й будь-яке місце, де є глядач.
А як же спокій, чи Вам потрібен постійний «драйв»?
Ні, ні, не дай Боже. Ви ж мене зі спокою витягли сюди (сміється). Я якраз трішки відпочила, надихнулася морем, яке вже три роки кликало мене. Я навіть книжок не читаю зараз, вони просто дивляться на мене з полиць. Бо в цей момент для мене відпочинок — це просто відчути себе частиною природи. Це просто космос.
Ви часто записуєте для соцмереж жартівливі ролики про «життя з акторкою». Що з цього правда?
Та все там правда. Взагалі я люблю різні жанри, але комедія зараз — хочеш чи не хочеш — витягує, рятує з різних депресивних станів. І для мене великим компліментом є те, коли глядачі підходять або пишуть мені просто й дякують за роль. Бо, наприклад, хтось вперше за три роки бачив, як його мама так щиро сміялась. Я аж плакала. Думала: Боже, ну це ж, напевно, люди мусили пережити щось страшне. Сьогодні багато людей з різними травмами приходять в театр. Так було завжди, але в час повномасштабної війни загострилось. Бо люди потребують живої енергії, емоцій. Вони йдуть сюди, щоб розслабити душу.
Удома Ви теж така вибухова, як на сцені? Як чоловік «розряджає» Ваші емоції?
Насправді, так, я дуже емоційна. Можу деколи по-різному себе проявити, але він уміє мене «остудити», дати спокій, коли це потрібно, допомогти врівноважити себе. А ще він мені дає заряд емоцій, має дуже гарний інтелектуальний гумор. Я багато чого вчуся в нього. Ми доповнюємо одне одного. Я взагалі думаю, що в стосунках люди мають рухатись і приходити одне до одного, бути цікавими одне одному завжди.
Які «чисто жіночі штучки» для Вас святе? Можливо, шопінг?
Боже, я ненавиджу шопінг. Це мене так виснажує, що ми от тільки про це говоримо, а я вже втомилася. Добре, що є інтернет, де можна все собі купити (сміється). А « жіночі штучки»… Розкажу вам історію, яку мало кому розказувала. Коли почалася повномасштабна війна і я вперше наживо, а не в кіно, почула сирену, це, звісно, був для мене шок. Але я поставила чайник, спокійно включила гарячу воду і пішла мити голову. Поки остигала кава, я малювалась собі. Чоловік тоді питав: «Оля, ти при своєму розумі?». А я що? Кажу: «Ми ж не знаємо, що нас чекає, а так речі зібрано, а я — красива».
Що в жінці для Вас головне?
Головне — не вбити в собі жінку (сміється).
Як часто Ви дозволяєте собі просто «кайфувати» від себе?
О, є такі моменти, але потім я зразу цього лякаюсь. Ніби й «прокайфувала», бо, «блін», я крута, але якщо зависнути на цьому, — це вже деградація. А ще, знаєш, чомусь думають, що якщо ти народна артистка України, ти й поводитися маєш вже якось по-народному. Але як це? Загнати себе в рамки? Що я не їм, не дихаю, не лаюся, стати ідолом, іконою? Ходи вже, хай на тебе моляться? Я ж жива людина. А ще вважаю, що для кожного актора, і для кожної жінки взагалі, важливо не втратити в собі дитину. Не перестати дивуватися світу, тішитися тому, що ти побачив бузька, коли ти виїхав з асфальту, чи кізочку, чи корову, — я дурію від цього. Бо якщо ми втратимо в собі це щире вміння, то просто перестанемо жити.
Колись Ви говорили, що мистецтво — не прикраса, а інструмент змін. Що сьогодні театр розповідає світові?
Зараз театр як ніколи виконує потрібну функцію. Це свого роду терапія, реабілітація, лікарня і храм. Хтось знаходить у ньому заспокоєння, інші — відповіді якісь на свої запитання. Так було завжди, споконвіку, просто тепер це місце стало найбільш актуальним. Наша історія сьогодні — це реакція на війну, ми на вістрі, у новій документальній формі. Театр нині — такий, як має бути. Це діалог між історією й сучасністю.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
