Я почала думати про спадок тоді, коли приступила до роботи над рестораном у центрі Трускавця. Стоячи всередині майбутнього простору, я раптом дуже чітко відчула: ці стіни були тут задовго до мене і будуть після. Місто має свою історію, свій ритм, своє світло. І я не створюю щось абсолютно нове — я втручаюсь у безперервний процес.
У той момент з’явилося просте, але важливе запитання: яку цінність нестиме моя роль? Що саме я створюю — не в портфоліо, а у просторі? І тоді слово «спадок» перестало звучати пафосно. Воно стало професійним і дуже особистим водночас.
Бо простори — як люди. Вони пам’ятають.
Простір і характер
Мені часто здається, що інтер’єри дуже схожі на людей. Вони можуть бути стриманими або темпераментними. Можуть відкриватись одразу або вимагати часу. Можуть втомлювати гучністю або заспокоювати тишею. Є простори, які нагадують людей, що говорять занадто багато: вони вражають у перші хвилини, але швидко втомлюють. А є такі, як люди, поряд з якими хочеться залишитися довше — вони не кричать про себе, але мають внутрішню силу.
Я не вірю в дизайн, який починається з креслень. Дизайн починається зі спостереження: світла, яке заходить у вікна, ландшафту за ними, людей, які будуть тут жити або зустрічатися. І десь між цими спостереженнями народжується ідея. Саме вона і є справжнім спадком дизайнера.
Коли місце диктує тон
Робота над рестораном у Трускавці стала для мене особистим викликом. Трускавець — не про гучність. Він — про глибину. Про історію курорту, старі фасади, ранкову тишу. Тут усі — гості, які шукають, досліджують і зупиняються там, де відчувають енергію.
Тому для мене важливо створити не щось модне, а щось доречне.
Я підбираю натуральні матеріали — камінь, дерево, фактурні поверхні, які красиво старіють. Стриману, глибоку колористику. Максимально «відкриваю» вікна і тераси, щоб не відмежовуватися від міста, а впустити його всередину. Я хочу, щоб цей простір не виглядав новим. Я хочу, щоб він виглядав природним. Як людина, яка не намагається здаватися кращою, ніж є, а просто є собою.
«Місто завжди є співавтором проєкту».
Речі з пам’яттю
У кожному проєкті є момент вибору: замінити чи залишити? Стару балку з тріщиною, камінь із нерівним краєм, предмет, що переходить із покоління в покоління. Ці речі — як зморшки на обличчі: вони говорять про прожите, додають характеру. Ми живемо у світі, який вимагає бездоганності. Але справжня краса часто народжується в недосконалості.
Я люблю, коли простір має свої «звички», коли він не стерильний, коли в ньому відчувається життя ще до того, як там з’являться люди. Бо інтер’єр без пам’яті — це декорація, а інтер’єр із глибиною — це історія, яка продовжується.
Моя особиста присутність
Чи залишаю я себе в кожному проєкті? Так. Але це не про стиль і не про повторювані прийоми. Це про мій діалог із простором, про моє відчуття міри. Я не люблю агресивного дизайну. Не люблю, коли інтер’єр намагається змагатися з людиною. Простір має підтримувати, а не домінувати. Мені близька ідея балансу — як у людському характері. Коли є сила, але без жорсткості. Є емоція, але без надмірності. Є розкіш, але без демонстративності.
Я хочу, щоб через десять років простір не виглядав «учорашнім трендом». Я хочу, щоб він красиво старів. Щоб люди в ньому не відчували дизайнерського жесту, а відчували себе затишно.
Час — найчесніший критик
Момент «відкриття» простору — це лише перша зустріч. Справжнє життя там починається пізніше: коли в ресторані звучать розмови, коли в домі святкують родинні події, коли мешканці чи відвідувачі рухаються маршрутами, які я прогнозувала, або коли ранкове світло лягає на стіну саме так, як я колись задумала.
Іноді я думаю про простори, які вже живуть своїм життям. Про людей, які навіть не знають мого імені, але щодня торкаються до матеріалів, які я обирала. Про атмосферу, яка залишається без автора. У цьому є щось дуже чесне. Ми, дизайнери, не завжди залишаємося в пам’яті. Залишається наша енергія.
дизайнерка інтерʼєрів Ольга Запухляк
