Безумовно харизматичний, стриманий і незламний у кадрі. А ще — режисер, який виховує нове покоління акторів. Їхнього «Короля Ліра» франківці мали змогу побачити цьогоріч на Шекспірівському фестивалі. І хоч у роботі він, як сам зізнається, суворий, поза сценою пише вірші, і з усією любов’ю бавить своїх дівчат. Про те, чому не втомлюється грати героїв, яка роль стала б для нього самого несподіваним поворотом та як йому вдається тримати увагу продюсерів, розповідає відомий український актор театру і кіно, режисер-постановник і засновник театральної Майстерні Артем ПОЗНЯК.
Артеме, не так давно Ви приїжджали до Франківська… як режисер з Шекспіром, що було геть несподівано для глядачів, які звикли Вас бачити у кіно. Як так сталося?
Сталося це давно, коли я отримав диплом режисера драматичного театру. Але доля мене завела в кіно. І режисура в цьому дуже допомогла. Оскільки режисер може бути актором, а актор — ні, треба довчатися.
Розкажіть трохи про свою акторську Майстерню. З чого почалося і як рухається далі?
Моя викладацька діяльність почалася ще в 2017 році, тоді у мене був режисерський курс. Потім мені запропонували набрати акторський. Це було якраз перед повномасштабним. Почалася війна, діти роз’їхалися, заняття проводилися онлайн. Я зрозумів, що користі від цього не буде, діти втратять можливість здобути професію. Тому, коли звільнили Київщину, запропонував їм повернутися й пішов не за програмою, а одразу перейшов до вистав. Ми поставили комедію Джорджа Аксельрода «Кожні сім років», яка згодом на фестивалі «Комора» у Кам’янці-Подільському виборола головний приз. Це була їх перемога, але вона відбулася зарано для них. Був ризик, що вони схоплять «зіркову хворобу». І тоді я пообіцяв їм, що буде такий фестиваль, де вони обов’язково програють. Ми чекали на нього три роки. І от нарешті Франківськ — Український шекспірівський фестиваль. Вони початківці, повинні показатися не гірше за професійні театри, а показ вистави — в один день з їхніми кумирами. «Макбет» Театру Франка став для них справжнім випробуванням.
Кажуть, Ви суворий викладач. Чому?
Так, суворий, але ми про це домовились одразу. Я не повинен їх любити й мене любити необов’язково. Звісно, це була маніпуляція з мого боку. Справжню, непідробну любов вони отримають від глядача, а я зроблю для цього все.
Що зараз для Вас важливіше: грати самому чи передавати досвід молоді?
Я поєдную це. Власне і викладати пішов, щоб навчитися самому. Бо, щоб навчити когось, треба усвідомити, як це працює, а не просто транслювати енциклопедичні знання.
У Вас за цей рік були нові кіноролі, що це були за проєкти?
Серіал «Під одним дахом» про перші дні війни жителів Бучі, фільм «Лютий—березень» і серіали «Ціна втечі» та «Служба 112».
Власне про «Службу 112»: грати сучасних героїв у час війни — це вантаж відповідальності чи акторський виклик?
І те, і інше. Ми усвідомили, хто справжні герої та які вони. І вони сильно відрізняються від нашого уявлення до повномасштабного вторгнення росії в нашу країну.
Ваші екранні герої зазвичай відважні, сильні, принципові, за що Вас навіть порівнювали з Джейсоном Стейтемом. Це лестить чи дратує? Чи не втомилися від цього типажу?
Ні, не втомився. Щасливий, що я не актор 60-х років, коли класні сценарії не бачили світу, готові фільми лежали десятиріччями на полицях через цензуру. А те, що виходило, було в основному про соцзмагання доярки й комбайнера. І, якщо пощастить, в кінці вони поцілуються.
А яка роль була б для Вас повним зламом образу, несподіваним поворотом?
Людина з церебральним паралічем.
Ви виконуєте каскадерські трюки самі і, знаю, не жалієте себе на знімальному майданчику. Як Вам це вдається? Що дає сили триматися в такому темпі?
Конкуренція. Багато трюків, які я виконую, не прописані сценарієм. Це моя ініціатива. Знаєте, як бабулічка на зупинці продає насіння і насипе вам жменьку в кишеню, щоб ви повернулися. Так-от це — моя «жменька» для продюсерів.
Ви активно знімаєтесь, але не забуваєте про сцену? Яку нішу займає сьогодні театр у Вашому житті?
Театр в останні роки набрав неабиякої популярності. І більшість акторів між театром і кіно обирають театр. Живий енергообмін не замінить ніщо. До того ж сцена тренує в акторі його техніку, яка потім впливає на акторську гру і в кіно.
Як вдається поєднувати творчий потік із тишею родинного життя?
Моя родина за кордоном. Наші «сусіди» розлучили багато сімей. Цю невикористану енергію я сублімую в роботу.
У сім’ї Ви теж суворий чи, навпаки, ніжний тато, що балує донечок?
Навіть занадто. Взагалі суворість на екрані і в Майстерні — це роль. Такий образ не властивий моєму характеру особисто.
Колись Ви зізнавались, що підкорювали серце коханої віршами. Ви й досі романтик?
Тепер я швидше поет. Нещодавно вийшла збірка, до якої ввійшли і мої вірші. Але писати можу лише коли мені погано. Коли я щасливий, жодної теми в голову не приходить.
Що допомагає тримати тепло і близькість у шлюбі, коли навколо суцільна гонитва?
Розуміння пропонованих обставин життя.
Соцмережі для Вас — це частина життя, віртуальна сцена чи інструмент роботи?
Я не вмію вести соцмережі. Розумію, що це невід’ємна частина життя сьогодні, але я ще біжу за цим потягом і ніяк не встрибну у вагон.
У Вас чимало соціальних активностей, Ви продовжуєте активно волонтерити?
Як і кожен, хто хоче перемоги, миру та справедливості. Це настільки вже стало звичним, що немає потреби афішувати. Ми ж не кажемо, скільки разів ти вдихнув сьогодні, дихати — це потреба. І йти до перемоги всією країною — це також потреба.
За що можете себе похвалити сьогодні?
Є за що посварити. Якщо я заслуговую на щось, то мене похвалять люди.
Що вважаєте найбільшою своєю місією? І про що мрієте?
Для всіх це, звісно, — про мир. А особисто мрію встигнути посадити дерево, тобто лишити щось по собі.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
