Хто її не знає, той, люде добрі, якби й не жив! Колоритна, харизматична, чарівна і завжди влучна ̶ справжнісінька тобі гуцулка. У цій розмові було все – і сміх, і сльози, і мурашки по тілу, і найважливіше – душа. Бо як інакше, коли твоя співрозмовниця ̶ акторка Івано-Франківського драмтеатру, заслужена артистка України Мирослава ПОЛАТАЙКО-ГУСАК. Про гумор, який у неї в крові, чому хотіла б зіграти божевільну та за що любить самотність читайте в інтерв’ю для журналу «LIKE».
Одна з Ваших найяскравіших фішок – це гумор ̶ як на сцені, так і у соцмережах. А в житті?
В житті теж. Це моє покликання. Кажуть, розсмішити глядача на сцені найважче, а мені це найпростіше. Не знаю, в чому секрет, напевне, генетично закладено в мені це далеко прадідами, дідами. Бабуся моя була артисткою самодіяльного колективу. Тому в мене так по поколіннях іде оце мистецтво, несуть його, проносять усі мої предки.
Вашу яскраву Марічку неможливо забути, а от самі, як гадаєте: для Вас це знакова роль чи ні?
Я понад 12 років грала в театрі й грала головні ролі, досить яскраві, теж комедійні. А ця – не головна, другорядна, така маленька, але вона зробила мене насправді популярною. Бо до появи Марічки знали Мирославу в такому невеличкому франківському колі, а вона винесла мене на повний загал, навіть за межі України теж. Це дуже приємно і дуже дивно, як це працює. Адже Пронька з «За двома зайцями» теж у мене яскрава була, і в «Майже ніколи» теж я комедійна в гуцульському амплуа…
То що ж такого особливого в тій Марічці?
Напевне, моя справжність. Моє нутро, яке дійсно проявилося в гуцульському, і воно спонукало підняти всі мої коріння наверх і знайти себе в цьому житті.
А яка роль на противагу далася найскладніше, яку було найважче емоційно зіграти?
Найважче мені грати драматичні ролі. Колись я не могла на сцені заплакати, показати людям свої сльози. Це, мабуть, якісь «зажими» внутрішні, страхи, щоб не показати, яка я слабка і так далі. Але коли ти переживаєш певні особисті драми в житті, трагедії, життя тебе ламає, то починаєш розуміти, що легше перенести втрату на сцені, з людьми виплакатися, ніж тримати в собі цей біль. Тому на сьогодні драматична роль для мене була б однією з кращих, бо є над чим попрацювати й куди рухатись далі.
Якщо говорити про емоції на сцені, то це більше контроль чи все-таки справжні?
Мої емоції завжди щирі, тому що як би ти не хотів перевтілюватись, все одно підкладаєш своє, живе. Бо інакше ти людину чимось фальшивим не проріжеш, не проб’єш. Тому завжди, коли починаєш працювати над якоюсь роботою, йдеш від себе самої.
Дуже часто в акторів запитують, яку роль вони б хотіли зіграти, але в мене питання протилежне: яку б не погодились грати?
Я не погоджуюся грати оголених жінок. Я оголюю душу, для чого тіло оголювати тоді? Але знаю, що б хотіла зіграти – роль божевільної жінки. Вона дуже важка психологічно і це реально зовсім інший рівень. Тут ти не зможеш збрехати. Тут треба дуже точно спрацювати. І це було б для мене найбільшим викликом. Оця чесність на сцені з глядачем, вміння точно передати неврівноваженість людини, яка не володіє сама собою, не розуміє, що робить. Це було б дуже цікаво.
Зв’язок із глядачем надзвичайно важливий. А як щодо «хімії» між самим акторами, тобто, що допомагає створити оцю правдиву історію на сцені?
Людяність. Ти не можеш любити всіх, бо є люди зовсім різні й не повинен тебе хтось любити, але в нашому театрі живе така ідилія дружби і поваги одне до одного. Насправді у нас велика театральна родина: сваримося, як і вдома, часом ображаємо одне одного, як буває й у сім’ї, але вміємо переступити оце і йти далі. Коли є робота якась, то ми плекаємо її, як дитину.
Наш театр дуже відкритий для експериментів. Для Вас це «ок» чи він має бути більш класичним?
Та це прекрасно, що він рухається в ногу з часом і що в нас є зовсім різні вистави на кожного глядача. Ви можете знайти і драму, і комедію, і психологічні вистави, і для дітей казочки. Вважаю, що наш театр сьогодні досить крутий. І не тому, що я тут працюю, а тому, що він мені подобається насправді.
Вам самій часто доводилось експериментувати чи імпровізувати в ході вистави?
Деякі актори тримаються певних і чітких реплік, а я люблю експериментувати. Я можу не просто прочитати текст по-людськи: от раз ̶ і все, а «перекаверкати» його так, як мені зручно. І мені дозволяють це робити. Можу експериментувати прямо на сцені ̶ тут і зараз, тому що у мене є цей багаж, яким я можу поділитися. От мене коли «пре», я можу змінити хід подій у виставі дуже точно. Це мій комедійний «коник», в якому я купаюсь.
А якщо говорити про режисерів, то з ким Вам найкомфортніше працювати?
Мабуть, з директором нашого театру. Це людина, яка відчуває в мене з пів слова. Навіть не встиг сказати, а я вже розумію, що він від мене хоче. Річ у тому, що Ростислав Любомирович, напевне, занадто сильно нам усім довіряє. Але нещодавно була «Медея», над якою Оксана Дмітрієва працювала, – це зовсім інший режисерський підхід: точність повинна бути, жодної самодіяльності, рамки, в яких ти повинна перебувати. І це теж дуже класно. Кожен експеримент у нашому театрі – це певний досвід, який варто пройти.
У Вас теж є режисерський досвід?
Маленький. Я керівниця народного колективу аматорського і ми часто ставимо вистави у мене в селі. Але остання наша постановка – «Янголи без дитинства» – соціальна драма, яка дуже глибоко б’є кожного з нас. Це діти, яких ми втратили під час ракетних ударів по всій території України. Я підняла ці матеріали з журналістських ресурсів і переписала історії так, наче дитина говорить від себе і не розуміє, де вона знаходиться. А знаходиться вона між небом і землею. І в останньому монолозі найстарший герой озвучує дітям, де вони і чому вони тут. Тобто, всі вбиті. Я вважаю, що така драма повинна бути. Тому що ми занадто сильно розслабилися насправді всі, думаємо, що війна ніколи не дійде до нас. Але якби наші хлопці не стояли там, не було б уже нікого з нас, не було б України. Тому ми повинні всіх сил докладати, робити такі постановки, збирати якомога більше коштів. Своїм маленьким селом у радіусі Надвірнянщини ми зібрали 100 тисяч на цих виставах і закупили дрони та потрібні речі нашим захисникам.
Але чому в акторки, яка тяжіє до гумору, режисерська робота така важка і драматична?
Серце мене боліло. Не можу дивитися, коли вбивають невинних людей. Я дуже довго до цієї вистави йшла: проживала цей біль, мені було важко, що я не приєднана до цієї війни. Треба було щось робити, бо театр це добре, але все одно це розважальна система. І це мене вбивало на початку – як можна грати комедію, коли в нас така страшна ситуація, гинуть кожен день діти… Я виношувала цю ідею, ділилася з мамою. Вона казала: «Миросю, це буде дуже важко. Наші діти, вони не зможуть це передати». А вони сказали: «Ми готові!». І коли робили прем’єру, весь зал плакав. Мої діти – не навчені актори, це просто самодіяльний колектив, але вони ідеально справилися з цією роботою. Донечка теж грає там, до речі. Чотири роки їй було, а вона приходила зі мною на репетиції і каже: «Дай мені слова!», горіла цим бажанням і знала історію кожної дитини напам’ять. Ви собі уявляєте? Це був для мене шок. Я пишаюся нашим поколінням, цими дітьми, захоплююсь ними, які вони сильні й зовсім інші, як ми були.
Ви з донечкою взагалі часто граєте в театр? Казки їй читаєте?
Звичайно, як кожна мама (усміхається). Але як вона була маленька, пам’ятаю, навіть не знаю, чому, я їй робила оцей ляльковий театр. Їй це дуже подобалося. А потім подобався дуже балет їй, вона хотіла танцювати, така балерина моя. Але коли вона вперше ступила на сцену нашого театру у «Коляда тай плєс», загорілась бажанням виходити сюди ще і ще. От «Медея» – важка постановка, а вона сиділа зранку до вечора на репетиціях коло Оксани й казала: «Бозє, яка цікава казка!». Це ж жах, розумієте! (сміється). Наші діти якісь такі свідомі, такі дорослі, що аж страшно. Бо хочеться ще леліяти отут таке крихітне, маленьке, а час рухається дуже швидкими темпами вперед.
Як Ви встигаєте поєднувати все?
Важко поєднується все, але є моторчик. Я дуже люблю свою сім’ю і люблю приділяти їй більше часу, ніж театру. Раніше було навпаки, але в мене з’явилася Вікторія, яка потребує дуже ретельного догляду і має потребу у мамі. Тому мама розривається, але встигає всюди.
А як поєднуються Ваша творча натура і щоденна рутина?
Я дуже швиденько «перемикаюсь». У театрі я можу грати, відпочивати, тут віддаю всі емоції, а приходжу додому – в мене має бути зварено їсти. Готувати не люблю ніяк, але моя дитина звикла до домашньої їжі, тому жодних фастфудів, усе сама.
А що ж любите: захоплення, звички, можливо, маленькі радощі, які приносять задоволення?
Боже, як мало задоволення тепер отримую! Навіть не знаю, що вам зараз сказати… Я люблю самотність. Оце єдине, що може мене відволікти від всього, всього, всього. Люблю побути хоча б день-два на самоті, відновитися, знайти баланс, бо часто за оцією рутиною, всією біганиною втрачаю саму себе. Відновлення – це мої гори. Направду, це найбільший кайф. Ну і рідна моя земля. Там, де я народилася, бабусина хата, подвір’я, там найбільше у мене натхнення є. Я завжди їду туди, як мені треба. Це моє місце сили.
А звідки ще брати сьогодні натхнення?
У нас є театр – тут завжди можна знайти щось добре і позитивне. А взагалі – шукати себе: для чого ти прийшла в цей світ, яка твоя мета, що ти повинна зробити? У мене для себе є відповіді на ці питання. Я маю давати людям сміх. І плекати своє коріння, не губити його, не боятися і не соромитися показувати. От мова – мені часто закидають, що я її «коверкаю». Але ні, так говорили мої предки, так мене навчили, я знаю ці слова. Хтось каже: мадярські, румунські, австрійські, німецькі. Все, що хочете, можуть казати, а я знаю: так говорила моя бабуся і від цього й народилася наша українська мова. Тому знайдіть свій шлях – плекайте це, кохайтеся в цьому ̶ і це буде ваше натхнення!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
