Мені подобається, що редакція журналу дозволяє мені в цих статтях викладати своє бачення дизайну, не диктуючи теми. Коли редакторка пише, що готується новий номер, це для мене гарний привід зупинитися й подумати, що цікавого в «моєму дизайні» сталося останнім часом, чи про що я хочу написати, щоб зберегти якісь спогади. Передноворічні випуски завжди особливі. Тут не хочеться перевантажити читачів новинками або планами. Хочеться тільки затишних спогадів, дружніх роздумів і теплих намірів.
Кілька днів я між робочими завданнями намагалась сформувати ідею, про що написати цього разу. Одного вечора, коли ми розважались удома з донькою, я жартома спитала її, про що б мені написати святкову статтю. Вона запропонувала розказати про те, що діти також хочуть брати участь у створенні «дому»! І я зрозуміла, що йдеться не про вибір кольору стін чи меблів у дитячій кімнаті, мова йде про те, щоб дозволити дітям повноцінно обживати простір з дорослими.
Дім — це завжди трохи спільна творчість. У ньому залишають сліди всі, хто тут живе, хто любить, хто сміється, росте. І, можливо, саме ці дрібні зміни роблять простір по-справжньому живим.
Мої замовники часто сприймають житло як завершений твір — відремонтований, умебльований, «готовий». Я завжди намагаюсь донести думку, що справжній дім — це радше процес, ніж результат. Він формується поступово, у діалозі між мешканцями, їхніми настроями, віком, навіть сезонністю життя. І діти — важлива частина цього діалогу.
У кожній оселі є момент, коли дитина каже: «Це мій улюблений куток». І з цієї миті простір перестає бути лише проектом дорослого — він набуває нового життя, голосу, відтінку. Тоді дім починає змінюватись не за планом дизайнера, а за темпом спільного зростання.
Діти дивляться на простір інакше. Вони не оцінюють симетрію або текстуру, їм важливо, як простір відчувається. Їм цікаво, що ховається за диваном, від чого з’являються відблиски на стінах і чи можна під столом скласти халабуду. Коли ми дозволяємо дитині втрутитись у «дорослий» інтер’єр — ми не псуємо загальну концепцію, ми додаємо в неї життя. Участь дитини в дизайні — це не стільки про естетику, скільки про досвід належності. Вона починає відчувати: «Це не просто дім моїх батьків. Це і мій дім».
Житло має право змінюватись, як змінюються його мешканці. У нас в домі є кімната, яку ми називаємо «ігрова». Там є телевізор, приставка, багато іграшок і мінімум меблів. Я винесла дитячі розваги туди, щоб у своїх спальнях діти могли розслабитись і не відволікатись на ігри. Але тепер усі в домі достатньо дорослі, щоб самим вибирати, де їм проводити час, і ми з «малючкою» вирішили найближчим часом переобладнати цю кімнату під студію для нашої творчості. Це природний рух дому — він дорослішає разом з усіма, не втрачаючи при цьому спогадів, а закарбовуючи їх у кожному куточку.
Сучасний дизайн пропонує багато інструментів для цього: мобільні меблі, трансформовані зони, змінні кольори чи фактури. Але головне не в технічних рішеннях, а у ставленні — в готовності дозволити простору бути не ідеально підлаштованим, а живим, динамічним, таким, що приймає нові ролі.
Коли ми створюємо інтер`єр разом, дім перетворюється на школу діалогу. Тут кожен має свій голос і свої потреби — дорослі, діти, домашні улюбленці. І навіть ті, кого ми бажаємо часто бачити як гостей. Завжди в такі моменти згадую фрагмент із серіалу «Друзі», коли Моніка і Чендлер, плануючи купівлю нового будинку, передбачили кімнату над гаражем для Джої )).
Ми вчимося домовлятись, поступатись, відстоювати своє, але не руйнувати гармонію. І в цьому процесі народжується щось значно більше, ніж гарний дизайн.
дизайнерка інтер’єрів Ольга Запухляк
