Вона часто з’являється перед глядачами в образах ніжних, часом наївних і тендітних героїнь. Хоч колись була певна: ці ролі їй зовсім не пасують. Та, дивлячись на неї на сцені, мимоволі думаєш: помилялась, бо саме в умінні передати всю їхню глибину і є її сила. А поза театром віднедавна ще й інше життя, наповнене новими сенсами материнства. Про нові барви любові, чому кіно це не її історія та за що називає себе відлюдницею в інтерв’ю журналу «LIKE» розповідає акторка Франківського драмтеатру, артистка драми Інна БЕВЗА.
Інно, як Ви? Як описали б зараз свій внутрішній стан?
Я ще на адреналіні, от, знаєте, тільки-тільки вдихнула новий ковток повітря — і мені зараз добре. А як буде далі — буде видно.
Після народження дитини все ніби починається спочатку. Що для Вас змінилось у відчутті себе, свого темпу, своїх пріоритетів?
Я завжди любила театр, проте завжди носила в собі ці вагання: чи пасує мені ця професія, чи на своєму я місці? Дивилась на себе збоку, оцінювала, критикувала… Але після народження дитини розумію, що якщо і займатись чимось у житті, то, попри всі ці сумніви, мені не хочеться нічого іншого, окрім театру. Зараз, звичайно, дуже хочеться якось повернутися в той ритм, до своїх людей. Та майже все у мене наразі пов’язане з дитинкою. Я споглядаю, наскільки світ може бути інакший, наскільки може бути іншою любов, яка ні з чим ніколи не зрівняється, наскільки це все набагато глибше та яскравіше. Просто нові барви з’явилися.
Чи легко було дозволити собі цю паузу — просто бути мамою, без сцени та глядачів?
Не можу сказати, що це було дуже легко, але я дуже хотіла дитинку. Чомусь завжди відчувала, що у 27 в моєму житті буде якийсь переломний момент, щось ні на що не схоже. Що саме, тоді ще знала, а зараз все зрозуміла. Я досить лайтово виходила з робочого процесу — до шостого місяця вагітності ще грала вистави, тобто в мене не було такого періоду, щоби в секунді все обірвалося, думала, що навіть до кінця сезону все відіграю. Тому так, щоб прямо складно, не було. От зараз, коли пишуть колеги, то я розумію, що дуже сумую за ними.
То коли нам чекати Вашого повернення?
Дуже хочу якнайшвидше, але обіцяти нічого не можна ніколи й нікому. Хочеться, звісно. Тому ми схрестимо пальчики й побачимо. Буде такий маленький сюрприз, можливо, для тих, хто чекає (сміється).
Чи був момент у житті, коли сцена Вас рятувала, можливо, давала якийсь особливий сенс, підтримувала?
Так. Ми, актори, часто говоримо, що можемо на сцені дозволити собі поплакати, тоді як не можемо собі дозволити цього в реальному житті, зі своїми близькими людьми. Сцена — це той п’єдестал, де ти можеш говорити про своє завуальованими словами, словами свого персонажа, іншою сюжетною лінією. Десь у певні моменти в житті, коли мені було дуже складно, то я могла дуже сплакатися на сцені. Хоча розумію, що ці сльози повинні бути більш відсторонені, але тоді вони були дуже моїми. І звичайно, що є момент адреналіну, він дуже навіть лікувальний. Знаю це і по собі, і по колегах: якого б характеру в тебе не був фізичний біль, та коли виходиш на сцену, перестаєш його відчувати.
Ви дуже ніжна й водночас сильна у своїх ролях. Це більше акторська майстерність чи все-таки віддзеркалення Вашого характеру?
Знаєте, я коли вчилася, то ніколи не думала, що колись зіграю якусь таку роль ніжної тендітної дівчини, більше того — Джульєтту. Я себе так зовсім не сприймала. Мені, навпаки, завжди здавалося, що я досить така груба, саркастична. А прийшовши вже в театр, коли от у мене з’явилися ці такі ролі, які я навіть не від самого початку усвідомлювала і проживала, подивилась на себе з іншого боку. Я завжди казала, що я комедійна актриса і мені такі образи не пасують. А Наталія Половинка якось мені прокоментувала, що насправді комедійну роль легше зіграти — ти просто одягаєш маску, відстороняєшся і ніби… «кайфуєш», тебе починає «нести» цей персонаж, чужий і невідомий тобі. В якийсь момент можна помітити, як ти сам ніби спостерігаєш за ним збоку, дозволяєш використовувати своє тіло як інструмент. А от наповнити свою ліричну героїню чуттєвістю, глибиною, надати їй силу — це майстерність. Думаю, це тому, що лірика, як така, живе у кожній людині, і дозволити звучати тиші, яка живе всередині тебе, та ще й привселюдно, — треба мати сміливість.
Чи є роль, яка стала для Вас точкою росту?
Є ролі, які я просто дуже люблю. Можливо, через те, що вони створювались у певний, особливий для мене період. А є ті, які були створені в такій унікальній команді, де я відчувала велику відстань між майстерністю «театральних метрів» і своєю. Це змушує вийти зі звичної зони комфорту і ніби знову розпочати навчання. Мабуть, це «Лісова пісня на полі бою» та «Зів’ялі квіти викидають». В останній я граю поряд із Жанною Добряк-Готв’янською та Ганною Бабинською, це ж просто корифеї. І ти не маєш права прийти там десь не в настрої чи знесиленою, ти мусиш настільки себе зібрати в цей момент, щоб відіграти все на відповідному рівні. Бо на сцені все видно в рази чіткіше, це таке чисте тло, яке підсвічує правдивість актора.
В театрі актори проживають десятки життів, а чи не губиться серед них власне «я»?
В університеті мій майстер, Олексій Кравчук, казав: «Не факт, що я вас навчу бути актором, але точно навчу бути мислячою(!) людиною». В цьому закладалось і те, що вдома обов’язково треба вміти «зняти» з себе персонажа. І фраза, яку я дуже люблю: «Коли ти відчуєш на собі зірку, йди і мий посуд». І ось я, коли приходжу додому, то найперше намагаюсь провести цей «ритуал». І не тому, що я себе відчуваю зіркою, а тому, що коли прожила виставу, десь була надто щасливою, чи надто собі науявляла, чи переплакала, то потребую оцього медитативного моменту очищення, перенесення уваги на зовсім іншого роду справу, де ключовим завданням є «змити цей день». Так само з тілом і з думками… Тут, напевне, і настає те «обнулення», повернення до своїх початків. І дуже мені подобається в нашому театрі те, що у нас із колегами — хай там що — дружні стосунки, завжди одне одного підтримуємо, підказуємо, радимо… Це історія про людяність, про чуйність у колективі — хочеш чи не хочеш, а повертаєшся до себе, до відчуття себе між іншими, до свого справжнього «я».
В одному з інтерв’ю Ви казали що кіно — це не Ваша історія. Чому? Це свідомий вибір чи ще не з’явилась та історія, якій Ви готові сказати «так»?
Це таке дуже делікатне питання (усміхається). От є люди, які мають дуже гарний вигляд у кадрі, дуже переконливі, живі, природні й не штучні. І я, скажімо так, боюся не попасти в ці критерії. І цей страх я не намагаюсь заперечити і знищити в собі, не вважаю його негативною рисою характеру. Він дає мені змогу дивитись на багато речей з іншого боку, десь кілька разів передумати, зважити «за» і «проти». Просто дозволяю бути своїй невпевненості, інакше думати про те, що «я можу зіграти будь-яку роль і все мені під силу» — це той момент, коли в тебе немає далі росту. Часто саме сумнів і є рушійною силою, а зрештою і свого роду мудрістю. Я знаю, як на мене впливає незадоволення від себе, знаю, чого вартує це перебороти. А ще досить погано переживаю якісь негативні відгуки. Мені колись казали, що актори не переймаються нічим, безстрашні, не мають комплексів. Але це не так, ми вразливі, можливо, навіть більше, ніж інші. Тому й не хочу себе, знаючи всі ці нюанси, кидати в цей вир кіномистецтва.
Чи буває, що після вистави Вам хочеться сховатись від емоцій, від людей, від шуму?
Вивітрити свою голову, перемикнутися, включити якусь інакшу музику, яка просто мене зіб’є з того, що от я тільки що прожила, і наповнить наново якоюсь іншою енергією. Так, буває. Це не у всіх так, до речі. Деякі актори відразу після роботи можуть їхати й спати. А я так не вмію. Мені дуже важливо перемкнутися.
Що для Вас означає «потурбуватися про себе»? Як відновлюєтесь?
Дивіться, я — чистий інтроверт. Іноді жартую, що відлюдниця (усміхається). Мені здається деколи, що я можу просидіти тиждень сама вдома й мені буде нормально. І якщо є люди, яким для відновлення потрібні інші люди, подорожі, масові події, веселощі, то я потребую тиші й спокою… Нехай це буде просто 15 хвилин з кавою, аби просто сидіти і спостерігати за світом. Ну і прогулянки наодинці, щоб власне був цей медитативний момент.
Ви часто медитуєте?
Медитації ж бувають різні. І це не лише про те, що ти маєш сісти в позу лотоса і ввійти у транс чи нірвану. Медитація — це і щира молитва. Це також момент, коли ти вмикаєш собі музику і просто йдеш, а за відчуттями ніби розчиняєшся в ній. Навіть прибирання, якщо ти любиш наводити лад у своєму домі, теж може бути медитацією: ти очищуєш свою голову і свій простір. А ще останнім часом зрозуміла, що дуже люблю душ. Ти ніби на певний час «зникаєш з радарів» і завдяки цьому контакту з водою відновлюєшся. Тому це теж медитація (усміхається).
У кожної людини є якась своя мрія, це ніби ґрунт, який тримає у найважчі часи. Чого Вам сьогодні найбільше хочеться?
Кожен період життя людини має свої контрольні точки. Все змінюється залежно від часу, а особливо якщо цілі досягаються: коли вчилась у школі, мріяла вступити в театральний, коли вже там навчалась, мріяла, щоб мене взяв на роботу якийсь театр, щоб я була реалізована — це було найбільшими стимулом і мотивацією на ті часи. Зараз хочеться єдиного — щоб був мир. Не хочу бачити, як люди зі сходу і заходу з ворожістю ставляться одне до одного, що бракує єдності, що є люди, які живуть собі на втіху, закриваючи очі на реалії, а поруч з ними проходять ветерани або ж ті, хто на фронті втратив своїх близьких. Це відчуття війни вже переходить в якийсь такий фоновий режим, ми перестаємо усвідомлено реагувати на те, що відбувається, і це надто ріже серце. Дуже хочеться, аби був спокій, мир і всі були вдома. Хоча б наскільки це ще зараз можливо…
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
