Олексій Комаровський — кінорежисер та кінопродюсер. Його фільми стабільно демонструють високі результати в національному прокаті. У фільмографії Комаровського — «Область Героїв» та одна з найкасовіших стрічок 2025 року «Коли ти вийдеш заміж?». Попереду — масштабні прем’єри: сімейне фентезі «Хрещатик 48/2», серіал для молоді «Перший раз», а також романтична комедія «Коли ти розлучишся?». Про шлях до кіно та як досвід у бізнесі, енергетиці й театрі допоміг мислити ширше — режисер Олексій Комаровський у відвертому інтерв’ю для Like.
Ваш шлях до кіно дуже цікавий: економічний факультет, власний бізнес, управлінські посади в енергетиці та навіть МНС. Здавалося б, максимально далекі від творчості сфери. Що стало каталізатором переходу в кіноіндустрію?
Каталізатор — це завжди бажання шукати й пізнавати себе. Але якщо говорити чесно, ще до економічного факультету, бізнесу й МНС у моєму житті був театр.
Я був юним актором: з восьми років грав у виставах у ТЮЗі та на сцені обласного драмтеатру. А ще раніше — у чотири роки просив у мами мікрофон, збирав друзів, шикував їх і грався в те, що вів концерти. Розповідав історії в картинках, вигадував сюжети. Тобто база артиста й режисера була закладена з дитинства. А вже у 30 років, досягнувши певних результатів у різних сферах, я просто повернувся до своєї сутності.
Як Ваш попередній досвід допомагає зараз у роботі?
Передусім — це величезний досвід комунікації з людьми з абсолютно різних сфер і соціальних рівнів. Міжкласова, міжіндустріальна взаємодія, робота з управлінцями, командами, кризами — усе це сьогодні допомагає мені розвиватися одразу в трьох ролях: продюсера, режисера й актора.
Якщо говорити про написання сценарію, то чи потрапляють історії з Вашого життя у сценарій?
Так, і не раз. Причому не лише мої, а й історії друзів, знайомих. Сценарист, а особливо режисер, — це збирач образів, деталей, життєвих нюансів. Зараз я, наприклад, працюю над сценарієм роуд-муві, де один із персонажів списаний з моєї подруги: жінки 33 років, з її емоційним станом, життєвими питаннями й мріями. Я впевнений, що цей образ буде близький 50—60% жіночої аудиторії, а решту зацікавить другий персонаж історії.
Коли в мережі з’являються чутки або домисли про Ваше особисте життя, то як Ви на це реагуєте? Чи траплялися плітки, які Вас розсмішили?
Більшість пліток викликають у мене усмішку, але деякі справді дивують. Я ставлюся до цього з розумінням: плітки й хейт — це природне психологічне явище. Як дощ. Він просто існує. Просто зараз у нас «дощовий континент».
Що у Вашому житті точно не для соцмереж, не для публічності?
Поки що — особисте життя. Можливо, з часом я стану більш відкритим.
Який український фільм Вас найбільше здивував і чому?
Складно виділити один. Сьогодні, попри війну й усі складнощі, найважливіше те, що українське кіно не зупиняється. Ми продовжуємо працювати, створювати культуру, тому кожен український фільм, який виходить зараз, уже вартий уваги.
Чи справді бюджет в українському кіно — суттєве обмеження, чи іноді він, навпаки, змушує бути креативнішими?
Це напряму пов’язані речі: обмежений бюджет часто означає максимальний креатив.
Питання в тому, як зробити цікаво й якісно за малі кошти. Але, на жаль, не в усіх жанрах це працює. І часом це просто знесилює. Я не поділяю думки, що «художник має бути голодним».
Не можу не згадати, Ваш фільм «Область Героїв». Розкажіть про цю роботу, як ця стрічка вплинула на Вас як на режисера?
Це був поклик душі на той момент. Фільм створювався надзусиллями, на межі фізичного виснаження, але з надважливою метою. Ми знімали в Гостомелі, Ірпені, Бучі, на кордоні з Білоруссю у надзвичайно складних умовах. Зйомки могли зірватися будь-якої миті через обстріли. Нас атакували російські боти, називаючи фільм брехнею. А прем’єра відбулася 24 листопада — у найтемніший день блекауту в Києві, на генераторах, у кінотеатрі «Оскар». Фільм було показано у 23 країнах світу. Це був виклик, з яким впоралася вся команда і який багато чого нас навчив. Зараз я сконцентрувався на фільмах про добро, світло й життя. Про війну я свою історію розповів одним із перших і передав цю естафету колегам. Можу порадити подивитись фільм Любомира Левицького «Killhouse».
Як Вам було повертатися знову до комедії? І наскільки нині українському глядачеві необхідний цей жанр?
Це, знаєте, як інстинкт. Ти відчуваєш, що потрібно тобі — твоїй психіці, і так само чітко відчуваєш, що потрібно глядачеві. Я гостро усвідомив це вже на початку 2023 року, коли розробляв проєкт «Сусіди назавжди». Саме тоді, попри те що багато хто казав, що це «не на часі», я зрозумів: людям критично необхідні легкість, тепло й позитивні емоції. Хоч проєкт так і не вийшов в ефір, була знята пілотна серія, яка багато в чому задала напрямок подальшої роботи. Сьогодні я продовжую працювати над новими позитивними фільмами, які дають глядачеві відчуття світла, надії й життя.
Ваша комедія «Коли ти вийдеш заміж?» за півроку повернула понад 110% інвестицій. На Вашу думку, що стало двигуном цього успіху?
Індикатором успіху став чіткий запит суспільства на позитив, легкість, романтику, морські пригоди, кохання — такий собі міжнародний вайб, зрозумілий глядачеві незалежно від країни. І ця тенденція не зникає, навпаки — вона зберігається й розвивається. Фактично я і мої колеги сьогодні розширюємо лінійку добра в українському кіно — шукаємо різні форми, інтонації й жанри, через які можна говорити про прості, теплі, життєві, радісні, а подекуди й цілющі цінності. Це можна порівняти з асортиментом у магазині: чим він ширший, тим більше людей знаходять саме те, що їм потрібно.
У коментарях часто пишуть: «Знову ті самі актори…»
Я обожнюю і дуже ціную хейтерів — вони роблять життя значно різноманітнішим. Мене щиро забавляють коментарі в стилі «знову одні й ті самі». Я навіть склав для себе умовний портрет «стандартного хейтера» з таким меседжем: мовляв, знову Наталка, знову Тарас, знову ті самі обличчя — «нема що дивитися». Я це проаналізував і незабаром зроблю про це окремий рілс.
На мою думку, більшість людей, які пишуть подібні до цього коментарі, насправді не дуже багато дивляться українського кіно. Бо якби вони його справді дивилися, то знали б, що існує величезна кількість фільмів і серіалів без цих акторів. Це по-перше. А по-друге, часто складається враження, що ці люди не до кінця розуміють, як працюють алгоритми. Якщо їм постійно трапляються ті самі обличчя, значить, алгоритм просто показує їм те, на що вони вже реагують.
Але замість того, щоб подивитися інший український фільм, значно простіше написати хейтовий коментар. Втім, я все одно люблю таких підписників — хейтерів, критиків, як їх не назви. З ними цікаво працювати. Часом я навіть особисто відповідаю, коли маю час, і з цього виникає жива дискусія.
На черзі сиквел — друга частина під назвою «Коли ти розлучишся? з бюджетом у 600 тисяч євро. Чи відчуваєте Ви азарт або, навпаки, тиск від того, щоб результат не поступився першій частині?
Немає мети, щоб друга частина не поступилася першій. Є мета — знову дати глядачеві якісне поп-кіно. Для мене вже давно немає переживання за гроші як за самоціль: гроші — це лише інструмент. Мені за 40, і сьогодні для мене надзвичайно важлива якість життя: з ким я працюю, з ким знайомлюся, які проєкти ми створюємо, куди рухаємося далі й для кого це кіно: для підлітків, для дітей, для молодих мам. Саме ці питання для мене принципові. Ми ризикуємо, і я не боюся ризикувати, а значить, не боюся програти. Разом із колегами ми постійно шукаємо нові форми. Бо тільки цей пошук дає розвиток і відчуття, що ти живеш по-справжньому. Обережність заради того, щоб просто «зберегтися», не дає драйву. Драйв дає рух уперед, експеримент і пошук нового. Саме це для мене і є головним. Коли я був молодшим, я ризикував значно менше. Сьогодні, з відчуттям війни, ти живеш інакше — по-справжньому в моменті, сьогодні й завтра. Саме тому я йду в нові жанри, працюю з новими аудиторіями, шукаю нові форми кіно. Вперше для себе я зайшов у дитячий сегмент — це фільм «Хрещатик, 48/2», який став початком цілого всесвіту дитячого кіно, антології, яку я розробив і зовсім скоро представлю глядачеві.
Цього разу зйомки були в Болгарії та в Одесі. Які складнощі були?
Найскладнішим було домовитися з погодою та стихією в неймовірно обмежені терміни нашого перебування за кордоном і в жорстких знімальних графіках. Оскільки близько 80% фільму було знято на натурі, кожен знімальний день був пов’язаний із ризиком.
Часом у мене було відчуття, що я свідомо пішов у максимально філігранні зйомки й постійний баланс на межі. Але з такою командою, як у мене, не те що не страшно — вони просто неймовірні. І ми це зробили. У цього фільму, здається, є свій кіношний янгол-охоронець. Кілька разів удача усміхалася нам саме в ті моменти, коли здавалося, що все — це провал і нічого вже не врятує. І, мабуть, саме на таких контрастах, коли ти переходиш від повного відчаю до моменту, коли все складається, народжуються хороші фільми. Для нашої команди це став незабутній досвід, після якого справді здається, що нам уже нічого не страшно.
І на завершення: чому варто піти на фільм «Коли ти розлучишся?», який зʼявиться в кінотеатрах з 12 березня, і чи буде продовження фільму, чи це вже завершення?
Під час зйомок болгарська команда, спостерігаючи за тим, як я працюю, підходила до моїх колег і з усмішкою казала: «He is a crazy director». І тут у мене зустрічне запитання до глядача: невже вам не цікаво, що зняв цей «божевільний» режисер? (сміється).
Щодо третьої частин, то можу сказати точно: попереду будуть нові успішні українські поп-фільми, нові популярні глядацькі фільми.
