Вона могла б розвивати власний бренд одягу чи займатись творчістю, але натомість обрала фронт. І не раз, а двічі. Юлія Сідорова — легендарна парамедикиня КУБА, яка вже понад десять років живе війною: від Майдану до найгарячіших точок сходу. Спочатку допомагала пораненим у «Госпітальєрах», потім разом із подругою створили медичну службу «Ульф», а вже у 2022-му, після кількох років цивільного життя, знову одягла піксель і очолила медслужбу «Veteranka». Її історії не про героїзм, а про чесність, фірмовий сміх, силу сестринства і те, до чого неможливо звикнути.
Як війна, що почалась для Вас ще на Майдані, змінилася за всі ці роки?
Не знаю, як правильно відповісти на це питання, але так само як змінюється сама війна, так і люди всередині неї теж змінюються. Нас змінюють втрати близьких людей. А ще — ти здобуваєш досвід і як наслідок з’являється більша кількість можливостей.
В одному з інтерв’ю Ви згадували, що готові були й вибивати, але… почали займатися пораненими. Як прийшов цей вибір?
Не скажу, що це був прямо вибір — хотілось бути корисною на фронті. Марія Берлінська познайомила мене ще тоді з Яною Зінкевич, так я потрапила спочатку в «Госпітальєри», почала вивчати глибше тему тактичної медицини та евакуації. А через деякий час вже не логічно було змінювати профіль діяльності, тому якось воно все само склалося. Але якби в той момент, на початку, мені запропонували стати снайпером і вчитися цієї справи, я б так і зробила.
Що для Вас означає бути парамедикинею на війні — місія, обов’язок чи спосіб бути собою?
Якщо говорити ще про часи АТО, початок війни, то, швидше за все, це була місія. Я прекрасно розумію, що на той момент там була велика потреба в мені. Але з часом бойових медиків стало вистачати на фронті. А коли почалося повномасштабне вторгнення, це вже був, мабуть, обов’язок. Я розуміла, що вже маю і знання, і досвід, маю можливості забезпечити себе, свою роботу всім необхідним для надання допомоги, а тому було б дивно, якби я не повернулася на фронт. Хоча в 2019-му, коли поверталася до цивільного життя, була впевнена, що на війну більше ніколи не піду.
Парамедики часто стають останньою надією там, на передовій, але як зберегти внутрішню структуру в хаосі війни?
По-перше, треба намагатися робити так, щоб це був не хаос, а все ж таки вибудована схема роботи. Зараз, якщо порівнювати з часом АТО, дуже багато факторів ускладнюють евакуацію — щільність вогню, дрони й так далі. Тому якщо ми говоримо про роботу бойового медика і взагалі про саму структуру медичної служби в бойовому підрозділі, то це не лише про надання допомоги. Все починається ще на полігоні під час тренувань, коли ми даємо актуальну, правильну інформацію стосовно того, як людина може надати допомогу побратиму чи самому собі. Ми можемо вийти по радіостанції, спілкуватися з пораненим, радити, що йому краще зробити, але якщо він не проходив навчань, то це не буде мати жодного результату. Знову ж таки, коли ми рятуємо когось, нам ще дуже важливо самим вижити у цій всій історії: машина не може там стояти нескінченно й очікувати на пораненого, але й дозволити собі, щоб поранений лежав і нескінченну кількість часу чекав на евакуацію, теж не можемо, тому всі ці моменти дуже чітко прораховуються. Важливо розуміти, що робота бойового медика — це не тільки безпосереднє надання меддопомоги, а часто це взагалі лише маленька частинка всієї цієї історії.
Кажуть, людина звикає до всього, але чи так воно? До чого Ви не можете звикнути?
Не можна звикнути до смерті близьких людей. Я про це вже говорила: до смерті як до явища людина звикає, це війна і гине багато тих, хто мав би продовжувати жити, але дуже важко змиритися з тим, що гинуть твої близькі.
А який момент на війні був найбільш… людяним?
Світлі моменти все одно завжди присутні. Сама по собі війна дає відчуття оцих контрастів — на тлі всього лиха, яке з тобою відбувається, якось само собою виходить, що людям доводиться робити ще й якісь дуже світлі та добрі речі, рятувати життя. Хоч що виділити окремо, я не знаю. Люди, з якими я працюю, неодноразово рятували мене в якихось моментах і — навпаки. Це дуже цінно, можна сказати — братерство. Та й навіть просто принести чай з печеньком, викласти якесь сердечко ним — вже теж дуже мило і приємно.
Чи є якась річ, найцінніша не за функцією, а за сенсом, яку тримаєте завжди поруч із собою?
Обручка, яку мені полеглий наречений подарував. А ще є кулон подвійний: одна половинка — в мене, друга — в моєї найкращої подруги.
А що для Вас означає сестринство у війську?
Я активна учасниця руху «VETERANKA» і вся наша організація, можна сказати, побудована на цій темі — силі сестринства. Головна робота спрямована саме на підтримку жінок у війську: намагаємося закривати нагальні потреби, збори, бойові посади для захисниць теж були зрештою відкриті завдяки нашій роботі. Знову ж таки той кулон, про який я говорила, — це був подарунок Катерині Приймак, з якою ми познайомилися ще в «Госпітальєрах», вона для мене одна з найближчих людей. Як і Аляска — напарниця, з якою ми разом працювали в екіпажі вже у час повномасштабного вторгнення. В будь-якому випадку, незалежно від статі, до людини, з якою разом ви побували в якихось критичних ситуаціях, ти маєш більше довіри. Побратими, посестри — це вже більше, ніж просто друзі. А загалом — так, ми працюємо над тим, щоб, як мінімум, жінок в армії було видно. Щоб люди розуміли: вони дійсно є і дійсно приносять багато користі для війська.
Якої саме підтримки в цьому контексті все ж таки потребують сьогодні жінки?
Скажімо так: жінки, точно так само, як і чоловіки, можуть бути дуже корисними та ефективними в армії або й ні. Не можна сказати, що всі «офігенні» та автоматично заслуговують на повагу, але через те, що на початку повномасштабної війни жінкам було дуже важко потрапити до війська, в бойові підрозділи через певні стереотипи, ми втратили багато мотивованих бійців. Бо ж вони хотіли туди не з примусу, а за власним бажанням. А вмотивована жінка — це завжди краще, ніж не вмотивований чоловік. У нас немає зараз іншого вибору, крім того, щоб усі, хто хоче і може, долучалися і захищали країну. Мені здається, що чоловіки колись вигадали собі такий чоловічий світ і не хочуть в нього нас впускати. Я лише нещодавно вперше отримала в ЗСУ жіночу білизну, про форму взагалі мовчу. Адекватна людина ж розуміє, що це різні лекала, різні фігури, якщо жінка одягає чоловічу форму, це як мінімум незручно. А є ще й питання гідності — чому я маю носити чоловічі труси? Вважаю, що це не дуже справедливо.
«Куба & Аляска» — це документальний фільм про українських парамедиків, світова прем’єра якого відбулася в червні на одному з найбільших кінофестивалів Європи. Як ця стрічка взагалі з’явилася?
Ви ж розумієте, як це все відбувалося: 2022 рік, десь нас хтось помітив — чи то відео наше в мережі, чи ще щось, запропонували робити документальний фільм, але ніхто не міг знати наперед, який буде в нього сюжет, це ж не кіно за сценарієм. Ми погодилися. І найбільша кількість матеріалу в цій стрічці, як не крути, — це записи з GoPro, закріплених на шоломі, й телефонів — те, що ми знімали самі. Це така життєва історія про війну, життя, любов і смерть. Коли стартували зйомки, я абсолютно серйозно кажу, що ми з Аляскою, наприклад, думали, що до прем’єри не доживемо і цього фільму не побачимо. Ми дожили.
Чи впізнаєте себе у цій «екранній» Кубі?
Так, бо там я і є. Все максимально реальне.
Перед початком повномасштабної війни Ви готувалися до… тижня моди. Чим живе Ваш бренд сьогодні?
Все живе, тільки трішки переформатувалося. В лютому 2022-го на Ukrainian Fashion Week це не був виступ якогось бренду. Я закінчила школу дизайну, там відібрали декілька створених мною образів, їх і представляла. А вже пізніше разом з моїм вчителем та дизайнером Станіславом Бітусом і конструкторкою Ганною Суворкіною, яка працювала разом із брендом Frolov, ми запустили цех «Veteranka». Звісно, немає такої можливості зараз працювати так, як би нам хотілось, але все-таки на світовій прем’єрі фільму ми з Аляскою були в сукнях, створених у нас в цеху.
Продовжуєте малювати ескізи на фронті?
Малюю. От якраз для того, щоб у Британії ми були красиві з Аляскою (сміється). Але так, щоб у мене було велике якесь натхнення, то зараз так не сказала б. Хоч, з другого боку, ця справа має такий собі терапевтичний ефект: якщо ти вже змусив себе сісти помалювати, навіть без натхнення, то сам цей процес тобі його дає.
Чи є щось мирне чи абсолютно буденне, чого Вам зараз не вистачає найбільше?
Якщо абсолютно чесно, — не вистачає грошей. Кажуть: «Та ви ж там заробляєте!». А що насправді? Враховуючи всі потреби, ремонт машин, збори, то виходить, що нічого. Так що така ось історія: гроші зробили б мене щасливішою. Бо коли вони у тебе є, відкриваються якісь можливості — щось собі купити, бо так хочеться, помандрувати кудись в довгоочікувану відпустку, побувати там, де досі не була, і змінити «картинку» чи просто поїхати до мами, яку з цієї ж причини бачиш лише раз на рік.
Що Ви хотіли б, щоб люди знали про Вас справжню, не лише як Кубу?
Але я справжня все ж таки більше як Куба. Мені навіть незвично, коли до мене звертаються «Юля» (усміхається). Важко, звісно, виміряти, особливо через соцмережі, чи бачать мене люди дійсно такою. Але фактично я ніколи нічого про себе не приховувала, не намагалася вдавати, що якась інша, ніж є.
А яка Ви?
Я голосна. Сміюся гучно і багато. Можу кричати на людей, коли потрібно щось зробити, а воно не зроблене. Загалом я доволі позитивна людина, зі мною можна знайти спільну мову, але якщо вже хтось хоче вступити зі мною у якийсь конфлікт, то не радила б цього робити. Я не найкращий вибір для того, щоб обирати собі ворога (сміється).
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
