Коли кажу, що впізнаю його інтерʼєри одразу, Ярема сміється й жартує, що то лише так у мене і ще дуже небагатьох, хто добре знайомий з його творчістю. І хоч він не надає великого значення назві «Особливі…», я певна, що так воно і є. Як і все, що народжується в його голові та руках. Про «кайфи», гуцульський колорит і як Франківськ став лабораторією сучасного дизайну розповідає франківський митець, художник, дизайнер і засновник «Особливих інтерʼєрів» Ярема Стецик.
З чого взагалі народилися твої «Особливі інтер’єри»?
Ну назва могла бути б якась вишуканіша, але ми тим не особливо «паримося» – є та й є, працює. А от щодо самої справи, то у мене батько щось схоже робив завжди й брав мене ніби в помічники. Це була довга дорога. Взагалі думав перші об’єкти робити за свої гроші – не під замовлення, а під ідею. Але коли у нас з Наталкою народилася перша дитина, то мені довелося самостійно тягнути там один об’єкт. Мені вийти з-під батькової історії було теж важко, втягнути його в партнерство на тому об’єкті, бо він не розумів, що я там збираюся робити: не та технологія, не той ескіз, не ті матеріали, не та композиція, все не то. І виходить, що це й стало нам таким основоположним. Можливо, зіграло бажання внутрішнє, тато в мене теж робив деколи такі штуки, що десь світ не бачив. Мене це трохи підкупляло, що можна навіть в межах умовної будови зробити щось нове й цікаве.
Власне твоя «фішка» якраз у тому, що роботи дуже незвичні, експериментальні. Що ти закладаєш в основу?
Дякую, що ти це помічаєш. Насправді вихід з рутини завжди цього потребує, має бути в чомусь такий «прикол». Якщо інтер’єр наступний не стає кроком вище від усіх попередніх, то це щось десь треба переглядати. Завжди має бути якийсь крок вперед. Ми просто іноді як лабораторія працюємо і Франківськ насправді є найзручнішим місцем для цього. Нічого особливого в ті роботи я не вкладаю, але мені точно має бути цікаво.
Яремче, фото: Денис Овчар
Як замовники сприймають твої творчі експерименти?
Ті замовники, які довіряють, то вони в тому шось знаходять. І в нас там відбувається навіть не діалог, а така дуже конкретна співпраця. А якщо це просто бізнес, то працюємо так, щоб нам було не соромно: придумали такий-то хід, такий-то колір, систему цінностей і викинули пластикові вікна (сміється).
З якими техніками чи матеріалами ти працюєш, а які, навпаки, табу у твоїх роботах?
Чим дорослішим я стаю, тим усе менше в мене табу. Але загалом логіка проста: я дуже лінивий, і виходить, що часто помиляюся в дизайнах. Якщо ці помилки зроблені з пластмаси чи плити, то це катастрофа. А якщо з дерева, – якийсь тип розваги. Ці штуки мають зовсім інше забарвлення, воно виручає, точно дає атмосферу і якийсь плюс ̶ той, що не дає власне штучний матеріал.
с. Яблуниця
Коли починаєш роботу над проєктом, то все наперед продумуєш чи залишаєш місце для творчої імпровізації?
Я точно маю перестрахуватися, що в мене вентиляційна труба не встане у вхідних дверях, коли ми відкриємось (сміється). На перших об’єктах мені це було не обов’язково: ми десь підпилювали дивани, зносили стінки, але це було років 25 тому. Але ми з цим якось дуже швидко дали раду, бо це штука технічна.
А змінювати якось концепцію в процесі доводилось?
Радикально краще не змінювати. Я завжди виїжджаю на об’єкти, стараюся побути там, трохи походити, подивитися, які там вигляди з вікна, подивитися, які там стежки, куди люди йдуть, щоб перейнятися там тим «приколом». Взагалі ми стараємось універсальні проєкти робити, бо часто змінюється навіть призначення об’єкта: ти робив ресторан, а став офіс.
Ще одна твоя особливість – яскравість, контрастність і виразність…
Це ще від тата така історія. Робить він, наприклад, якийсь великий актовий зал і з’являється там на стіні неймовірний величезний пейзаж. Здається, причім тут це, а він завжди говорив: «Мені потрібно, щоб цю хату щось тримало». І ми теж це пантруємо при зонуваннях, розміщеннях, знаходимо цей центр «тусовки». Ну що б то не було: чи це офіс, чи це ресторан, чи що, ну, тобто, якась річ має бути центром «тусовки». І тоді набагато комфортніше периферія сприймається. Має бути цей магніт. Якщо ти про це питаєш, значить спостерігала або щось там додивлялася. Не всі люди це відрізняють. Ясно, що десь можемо «спалитися» якимись малюночками, але дуже часто ми це робимо не в наших інтер’єрах, а в тих, де брали співучасть.
с. Яблуниця
У твоїх дизайнах багато гір і гуцулів. Це щось внутрішнє?
Це я свідомо роблю. 25 років тому мода на мінімалізм була, а український інтер’єр все-таки заповнений, забитий. І навіть якщо ми робимо мінімалізм, такий наш гуцульський, то все одно виходить максималізм. Бо якщо це розсипані афини, то їх просто «дофіга» і вони нібито маленькі, але насправді там тисяча крупинок. А в темі етнічній, то це взагалі дуже пряма історія. Ми так робили японський ресторан у Франківську – з сакурами і смереками, ієрогліфами, але чітким нашим «посилом». Я б хотів, наприклад, приїхавши в Японію, побачити гуцульський ресторан не просто з наповненням, привезеним десь з косівського базару, а щоб сам японець включився і спробував якось прив’язати нашу Гуцульщину до своєї Японщини.
Яблуниця
Грузинський ресторан в гуцульському стилі теж про цю історію?
Ми переробляли гуцульську ґражду і вона не могла стати зразу грузинською. Але завдяки атмосфері вийшло повне насичення обома культурами. Якщо зараз вимкнути грузинську музику, десь затерти грузинські шрифти, слова, то всі орнаменти дуже сильно підійдуть і під гуцульський «прикол». Я, скоріше, за таке переосмислення, щоб воно все було наше. І це ніби відгукується в людей.
Яремче
Є якийсь проєкт, який для тебе був чимось особливим?
Важко сказати, бо кожен новий проєкт запалює щось своє. А якщо він не запалює, то, в принципі, краще його передати нормальному дизайнеру, якому буде цікаво. Тих робіт, які власне я розробив, мабуть, кілька десятків, а у співпраці з іншими – сотні. Вони знищуються, будинки руйнуються, орендар з’їжджає, ремонт переробляється. Ти щось туди неймовірне вкладаєш, а воно з такою швидкістю руйнується, що мені треба буде якусь дослідницьку діяльність провести, де ще збереглося.
Чи є якась от ідея, яку ти ще не втілив у життя, але дуже хотів би?
Це штука дуже настроєва. У мене попідростали діти, і я «Особливі інтер’єри» не розвиваю так, як би хотілось. У мене є, напевно, десятки прекрасних ідей, є мрія, але я в її бік ще нічого не зробив. Словом, у нас є прекрасні напрацювання і в технологіях, і в якихось рішеннях, ми готові все віддати, аби хтось в інших містах чи в країнах, де-небудь в Австралії це розвивав. Є бажання вийти за межі. Треба розуміти, що дизайн в Україні зараз настільки високо літає, що це «кайф». А я насправді вдячний Франківську за те, що він взагалі зумів зі мною співпрацювати. Він на самому старті повірив, що можна таке дивне з цим «чудіком» робити, віддавав об’єкти. Це місто стало для нас найкращою творчою лабораторією і місцем реалізації найновіших експериментів, яких до того світ не видів. Інтер’єрна справа – то як нескінченна книжка, без терміну дії!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
