З Ірен Роздобудько ми познайомилися після лекції, яку вона проводила для студентів у Франківську. У залі того дня панувала справжня магія. Письменниця ділилася, як це: бачити глибше, відчувати тонше і в усьому, навіть найпростішому, помічати диво. Оті невидимі чари зашифровані у кожній з її книжок, яких, до речі, у крамницях знайти майже неможливо — щойно виходить наклад, шанувальники миттєво його розкуповують. Про те, як навчити творчості, чи варто чекати натхнення і якою має бути Українська Перемога — в ексклюзивному інтерв’ю для журналу Like.
Під час лекції Ви навчали студентів реалізовувати творчу ідею. Чому для Вас важливо передавати цей досвід?
Звичайна лекція — це однобічна подача інформації, а оскільки я сама є викладачем Київського театрального університету, мені було цікаво поділитися зі студентами іншого вишу чимось для них новим. Спостерігаючи за молодими людьми творчих професій, я давно зрозуміла, що варто навчати не лише фаху, але й вмінню структурувати свої знання і думки, мислити конструктивно, шукати сенсів і вміти викласти їх послідовно. А я маю досвід саме такого викладання і реально бачу, що він «працює». Я думаю, що людину в першу чергу варто навчити мислити самостійно.
Творчості справді можна навчити? Бо зазвичай більше вчать писати бізнес-плани і просувати продукт. А от творенню приділяють значно менше уваги.
Творчість має бути у всьому, що ти робиш. Навіть у написанні бізнес-планів чи… у приготуванні борщу. Ось чому, як на мене, треба вчити у першу чергу. Не можна навчити писати вірші чи романи, проте можна захопити людину тим, що в житті — аби воно було цікавим і не марним — все і варто робити з творчим піднесенням. Тоді все виходить!
Який у Вас робочий ритм? Дисциплінуєте себе чи чекаєте, коли з’явиться натхнення, щоб писати?
Я завжди вважала, що натхнення — це поняття для… лінивих. Його можна чекати все життя, дорікаючи собі, що «немає натхнення», і нічого не робити. А це призводить до душевної деградації. Якщо ж його дійсно немає, — це може означати, що ти займаєшся не своєю справою, і шукати те, чого ти не можеш не робити. Тоді поняття натхнення відпаде саме по собі й з‘явиться бажання працювати. Робити те, для чого не треба в муках і сумнівах шукати зручний час для втілення задуманого. Мій робочий ритм, мабуть, такий, як і в багатьох інших нині: робота, викладання в університеті, сесії, підготовка до лекцій, зустрічі з людьми, а іноді — просто бездіяльність і відпочинок. Уявлення, що людина, яка пише книжки, весь час сидить за робочим столом і щось творить, як на мене, хибне. Це не моє.
Коли краще твориться, у який час доби?
Важко сказати. Оскільки я не маю ніякого чіткого розкладу для того, аби «творити», мені це видається трошки смішним і штучним, я можу щось записати в нотатнику чи на диктофон і на зупинці маршрутки, і в метро. А в який час сісти за комп’ютер, мені байдуже — аби був на те час.
У Франківському драмтеатрі є вистава за Вашою книгою «Зів’ялі квіти викидають». Читала, що Ви колись мріяли стати актрисою. Чи є таке, що вдається прожити зі своїми героями, так би мовити, ще одне життя?
Безперечно. Якщо не проживаєш з кожним персонажем життя, то він, цей персонаж, може виявитися не живим, не об‘ємним, пласким, ніби вирізаним з картону. Всі персонажі в мені оживають. А тепер, завдяки цій виставі, вони отримали ще й своє сценічне втілення, голоси, емоції. Спостерігати за цим дуже цікаво.
Ви досліджували і писали книги про знакових українців ще до того, як це стало мейнстрімом. Це і книга про Леонтовича, і «Неймовірна…» — про Олену Телігу. Хто, на Ваш погляд, ще сильно недооцінений, і про кого б хотіли написати в першу чергу?
Навряд чи я буду знову вишукувати для книги ще якусь знакову персону, аби потрапити в той «мейнстрім». Хоча це дуже важлива тема: розповідати про видатних українців. Про Леонтовича і Телігу я писала лише тому, що відчула їх, хотіла дати їм життя і подекуди встановити свою особисту справедливість щодо нашого «Щедрика», якого майже сторіччя у всьому світі вважали «американським різдвяним гімном», чи розповісти про неймовірну молоду жінку, творчість і життя якої майже дотепер вкрито таємницею.
Часом люди бояться братися за такі теми. Що потрібно, аби написати захопливу художню книгу на основі реальних фактів? Як тримати баланс між реальністю й домислами?
У кожному художньому осмисленні відомої персони є частка особистого сприйняття, такої «своєї правди». Але — аби вона дійсно була правдою — треба разом з героєм прожити його життя, зрозуміти характер, вловити найменші нюанси. І, звісно, зібрати багато фактажного матеріалу. Проте написати так, аби це не була «гола біографія», яку можна прочитати в енциклопедії. В обох книжках про цих відомих людей є факти з життя і творчості — це безперечно. Але є те, чого не відчуєш у наукових статтях чи рефератах — емоції. Емоції й тримають цей баланс.
Ви в житті екстраверт чи інтроверт?
Дуже сильний інтроверт.
Який для Вас найкращий спосіб відновити внутрішній ресурс?
Я люблю бути вдома, в тиші. Відновлююсь зазвичай «зміною в роді діяльності»: можу малювати, вишивати, робити щось руками, аби дати відпочинок голові. Це дуже корисне переключення діяльності: «з голови — до рук». Багато хто, певно, знає цей секрет.
За що тримаєтесь у ці часи?
За віру в майбутнє. Нинішній час треба пережити гідно, мужньо і так, аби було не соромно за те, що чогось не зробив.
Що, на Ваш погляд, буде для України Перемогою у війні?
Встановлення Справедливості. У всіх сенсах. Я думаю, що наша Перемога матиме досить гіркий присмак тієї надто дорогої ціни, яку ми всі платимо за нашу свободу і незалежність.
Справедливість має ширше поняття, у нього входить все — і Перемога, і наш душевний спокій, і гармонія, до якої світу ще так далеко. Але мусимо дійти!
Розмовляла Ольга Рега
