Сповнені спокою, викупані в традиціях і надзвичайно живі — його картини пізнаєш одразу. Не лише за художнім почерком, але й за особливим характером. А ще колекціонує артефакти, трепетно береже історію своєї родини, тісно переплетену з життям міста. І не так давно дебютував як письменник. Про любов, жорстокі випробування і драматичні сторінки минулого, як народжуються зігріті спогадами різдвяні картини та «зорі в калюжах» розповідає відомий франківський художник, фотограф та журналіст Ігор РОП’ЯНИК.
Пане Ігорю, нещодавно вийшов Ваш дебютний роман «Забудь мене. Знайди мене». Якою була ідея цієї історії? З чого почалося бажання розповісти її?
Ще в юнацькі роки я часто чув від батьків розповіді про їхні молоді літа, про те, як людям їхнього покоління доводилося виживати в складні часи окупації. А окупанти, як відомо, ніколи добрими не бували. Спочатку жили при поляках, потім прийшли совіти, далі — німці, і знову повернулися червоні «визволителі». У більш зрілому віці я почав більш детально розпитувати батьків про їхнє життя, занотовував. Матеріалу назбиралося стільки, що не викласти все це на папері я не мав права. «Напишу книгу!» ― постановив я. І написав…
Вас часто називають «хранителем історії» власної родини. Ця книга теж про це, тільки у більшому масштабі? Що було принциповим під час її написання?
Відразу зазначу: ця книга ― не документальний роман, і він не лише про мою родину. Це художній твір із вигаданими персонажами і з придуманими, здебільшого, історіями. А доля моєї родини лиш вплетена у канву загальної оповіді. Сторонній читач спочатку навіть не зрозуміє, що за певними героями криються мої близькі родичі. А ще принциповим для мене було, щоб одним із «героїв» мого роману стало моє місто ― тодішній Станіслав. Отож читач впізнаватиме знайомі локації, вулиці, будівлі, зустрічатиме прізвища реальних мешканців, дізнаватиметься про реальні події, що відбувались у нас.
А найважчим? Писати про біль завжди непросто…
Звісно, треба було самому пережити усе в думках, пропустити через серце, уявити настрій і почуття, скажімо, матері, яка народжує свою дитину в тюремній камері і потім ще рік сидить з нею за ґратами, чи як родину на сам Святвечір заганяють у холодні вагони, щоби доправити в Сибір, чи як в енкаведистських катівнях молодій дівчині ламають пальці, аби вибити зізнання…Це все страшно…
Що для Вас взагалі означає писати: це нова форма самовираження чи, можливо, ще один спосіб «намалювати» життя?
Може, когось здивую, але літературна творчість для мене не нове заняття. Писати я почав давно, ще раніше, ніж узявся за пензель. От тільки видати книгу спромігся лиш тепер. Чи можна порівнювати одне з одним? І в живописі, і в літературі присутні задум, пошук, осмислення, і там, і там бувають муки творчості. А от реалізація задумів, звичайно, різна: у художника ― полотно і фарби, у письменника ― слово.
Свого часу заради мистецтва Ви покинули журналістику. Не шкодуєте про це?
Я би не сказав, що журналістику покинув зовсім. Просто перейшов на «вільні хліби». Віддавшись малюванню, все-одно писав як позаштатний кореспондент, а пізніше, із появою соцмереж, став ― як це тепер називається ― автором цифрового контенту. Часто пишу у фейсбук, мої дописи не раз передруковують ЗМІ…
А як щодо візуального наповнення книги? Доклали руку?
Для художнього оформлення книги повністю поклався на майстерність досвідченого тернопільського ілюстратора Олега Кіналя, і він із завданням впорався якнайкраще. Лиш два рисунки ― на початку розділів ― дав свої.
Нам варто чекати продовження Вашої письменницької творчості?
Все те, що написав раніше, вийму з шухляди, дещо опрацюю, допишу. Планую видати, якщо вдасться, збірку повістей та оповідань.
Вас все-таки більшість знає як неймовірного художника з дуже впізнаваним стилем і характером робіт — вони виглядають майже як фото, але водночас теплі й живі. Як виробили цей почерк?
Все приходило поступово. Я ж малюю вже понад 40 років, тому приглядався до творчості інших, вчився у колег і вчуся дотепер, адже художньої освіти у мене ж немає. І справді, з роками виробив свій почерк, мої роботи впізнавані. Можливо, тому, що колись покинув пензлі й почав створювати картини лиш одним інструментом ― мастихіном.
Ваші різдвяні та великодні серії направду особливі. Як вони народжуються? Що у них головне: традиція, символи чи настрій?
Маєте рацію: ця тематика для мене улюблена, та й поціновувачам моєї творчості вони до вподоби. На відміну від картин іншої тематики, ці даються мені легко, працюю над ними з особливим настроєм. Хочеться передати дух Різдва чи Великодня, зобразити відповідні атрибути й традиції, передати святочний настрій.
Чи є у Вас власні родинні чи дитячі спогади, які стають натхненням для таких серій?
Хоч моє дитинство минало в часи атеїзму й заборон, у родині завжди святкували всі свята за прадавніми звичаями і традиціями. Правда, у місті ці святкування відбувалися не так яскраво, як це проходило в селах. Тому чи не найбільш пам’ятним для мене стали Різдвяні свята, які я спостерігав у Дубівцях, що в Галицькому районі. Якісь зовсім прості люди запросили батьків до себе поколядувати. Це був кінець 60-х років. І ось ми приїжджаємо в село, схоже на те, що у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», нас везуть на санях, запряженими кіньми з дзвіночками. Довкола ― непролазні сніги, дерева білі. Хата під стріхою, підлога в ній вимощена глиною. Всередині тісно, тому прибрану ялинку, що стояла в кутку, час від часу доводилося переставляти з місця на місце. Колядували до ранку. А вранці і я з місцевими дітлахами пішли з вертепом по хатах… Тепер, коли малюю такі різдвяні мотиви, згадую і те далеке Різдво.
Що Вас сьогодні надихає, які теми чи стани хочеться передати пензлем?
Нині маємо такий час, що важко назвати те, що може надихати. Всі живемо надією на скоріше закінчення війни. І теми війни у своїй творчості не торкаюся: важко й так від думок і переживань. Хочеться, навпаки, викладати на полотно позитив, спокій і красу.
Чи є у Вас якась власна традиція перед початком роботи — те, що допомагає «ввійти» у потрібний настрій?
Та ні, для мене це просто робота: вранці встаю, снідаю і йду в майстерню. Ніколи не знаю відразу, що буду малювати. Трохи посиджу, подумаю і кажу собі: «Сьогодні намалюю осінній ліс!». І все. Уявляю дерева на передньому плані, далі ― другий план, спереду ялиночка, можливо, калабанька на стежці… Комбіную на ходу. Так-так, чимало сюжетів малюю просто з уяви.
А моменти, коли за пензля не хочеться братися взагалі? Що робите тоді, як повертаєте музу?
Так, буває і таке, коли запрацюєшся. Інколи просто «не йде» робота: малюєш ― стираєш. Нервуєш, злишся сам на себе. Тоді найкраще перерватися на кілька днів, зайнятися іншою справою, наприклад, писанням. І тоді муза бере батога і кричить: «Вйо! До праці!». Жартую.
Ваші полотна сьогодні у стількох приватних, і не тільки, колекціях, що не питатиму навіть, де саме їх можна побачити. А чи є якісь картини, які Ви все ж залишаєте собі?
За своє життя я створив близько шести тисяч робіт ― і більших, і малих. Де вони всі ― неможливо пам’ятати. Тим більше, що багато з них роз’їхалося по цілому світу. Інколи дуже приємно бачити десь у фейсбуку, коли хтось виставляє фотографію, а позаду на стіні ― моя картина! У мене ж самого картин обмаль. Волію, нехай розходяться поміж люди, ніж мають порошитись у мене на стелажах.
Якщо мистецтво — це спосіб зберегти час, то який момент Ви б найбільше хотіли «зупинити» на своїх полотнах? Про що Ваші картини мали б розповісти людям?
Я не майстер жанрового живопису, а здебільшого пейзажист. Тому «зупиняти» можу лиш конкретний стан природи, відображати повсякденну красу, яка оточує нас. Хочеться, щоб люди помічали поезію у прозаїчному, щоб навчилися бачити в калюжах зорі…
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
