Є розмови, які стаються вчасно. І ця — одна з таких. Коли важка зима вже практично позаду і хочеться якоїсь весняної легкості та звичайного людського тепла. Не про гучні прем’єри, а відчуття, присутність, терапію мистецтвом і все те важливе, що тримає сьогодні кожного з нас. Чому творчий шлях важливіший за результат, чи завжди поспішає додому та як завоювати непідробну дитячу любов розповідає актор театру і кіно, режисер і викладач Олексій ЛЕЙБЮК.
Ви багато років у професії. Якщо відкинути красиві формулювання, то що досі у ній тримає?
Любов до мистецтва. Звісно, бувають моменти, коли все перетворюється на рутину, тоді хочеться опустити руки й зайнятися чимось іншим. Особливо зараз, під час війни, щодня запитуєш себе: чи достатньо робиш для нашої перемоги, чи ти на своєму місці? Але насправді від початку повномасштабного вторгнення москалів театр став трендом — повні зали, квитків немає. І це круто. Бо ми ще й збираємо кошти для сил оборони України, після кожної вистави закликаємо донатити.
Чи є роль, на яку сьогодні дивитесь і думаєте, що зараз зіграли б інакше?
Та всі ролі, яким уже по 10 років, тому що я став старший (сміється). Скажу вам більше: кожну виставу граю по-іншому, ніж попередні. Тому що класний театр — це живий театр, який відбувається тут і зараз, сьогодні. І в цьому «кайф», і в цьому терапія. Тому що коли все доходить до автоматизму, ти стаєш ніби роботом. А чудо нашої професії якраз у тому, що — хоп! — щось ввімкнулось і пішло інакше.
А була така, після якої виходили зі сцени вже трохи іншою людиною?
One love — це «На Західному фронті без перемін». Зараз її, на жаль, немає у репертуарі з певних причин, але ця вистава — найулюбленіша на цей момент акторська робота. Коли почалася війна, десь у березні 2022-го, ми зіграли її у бомбосховищі, в підвалі театру, і це вже була кардинально інша вистава, ніж до того. Я досі пам’ятаю цей день. Ще «Енеїда», яку ми в серпні 2022-го грали на Піп-Івані, зазвучала для мене по-іншому, але все-таки «ремарк» в укритті — на першому місці.
Чого Вас загалом навчило акторство?
Чути, бачити і бути в моменті — тут і зараз. Це важливо як на сцені, так і в житті.
Що для Вас найцінніше у творчому процесі: коли глядач бачить результат чи сам шлях?
Я завжди вчу студентів, що це — процес. Результат — він годинний, двогодинний, а коли ти йдеш до нього, досліджуєш щось, приміряєш на себе, шукаєш щось нове — оце класно. Знаєте, чим класна для мене наша професія і чим театр відрізняється, скажімо, від кіно? На сцені ти щоразу можеш під час вистави щось змінити.
Фото: Франківський драмтеатр
Якщо вже про кіно, то фільмографія у Вас менша, ніж театральний досвід…
Так, але на це є певні причини. Перша — може, я «фіговий» актор (сміється). Друга — часто, читаючи сценарій, який мені присилають, відмовляю. Третя — я чомусь впевнений, що моє кіно ще до мене прийде. Звісно, що для цього треба щось робити і я роблю, але часом розумію, що в цьому чи іншому серіалі, на- приклад, не хотів би себе бачити.
«Памфір», де Ви зіграли Акелу, задав високу планку. Чи були справді цікаві кінопропозиції після?
В мене ще були зйомки у повнометражному фільмі, але поки що про це не можна говорити (усміхається). Ще я записував проби для кількох проєктів, в яких мене не затвердили, але, можливо, на щастя. Буває й так, що довго не хочеться писати проби: чи то сценарій не настільки «заходить», щоб одразу запалитися, чи довкола відбувається багато чого. Я дуже тішусь, коли є круті проєкти, які «вистрілюють», чи коли бачу той, на який пробувався сам, але там інший актор — без образ розумію, що він на своєму місці. Як на мене, кіно — це завжди лотерея.
Ви трудоголік?
Дуже. Насправді за це деколи себе сварю і дружину також. Але так, ми сім’я трудоголіків. Я працюю в театрі, а це по кілька десятків вистав на місяць, потім — Дитяча театральна майстерня, якій вже вісім років, у мене є мої студенти в Університеті Короля Данила. А ще в мене є моя сім’я і мій син, і моя собака, і мій кіт, і всі хочуть уваги. Раніше, коли приходив додому, міг собі просто сісти й пограти в футбол на Sony Playstation, а зараз такої можливості часто немає. Але в цей час, час повномасштабного вторгнення, ми повинні працювати на максимум для своєї країни.
Тайм-менеджмент тоді Ваше все?
Так. Але добре, що є мама, яка допомагає з Тадеєм. Зараз Галя настояла на тому, щоб ми спробували його віддати все-таки вже в садок. І я їй за це дякую, бо вона насправді у нас сім’ї така рушійна сила.
То головний режисер у побуті — Галина?
Дивіться, ми працюємо в тандемі. Якщо Галя каже, що нам щось треба, то питаю: «Навіщо?». Вона наводить аргумент, чому нам це треба, і я погоджуюсь (сміється). А якщо серйозно, то у нас немає якогось верховенства права, чи матріархату, або патріархату. Кожна сім’я повинна працювати 50 на 50: дружина принесла цеглинку і я приніс цеглинку, якщо вона не принесла її сьогодні, то я приніс дві.
Не конкуруєте між собою, бо ж обоє в одній професії?
Ні, тому що я чоловік, а вона жінка. Галя навіть допомагає мені записувати проби, і це круто. Єдине, але це по секрету, мені б хотілося її більше вдома. Але, з другого боку, мене теж немає вдома, якась закільцьована штука. Мінус професії.
У чому батьківство стало для Вас найбільшим відкриттям?
О, Тадей мене змінив дуже сильно. Якщо брати якісь практичні штуки, — змушує прокидатися о 8 ранку, він встав і ти мусиш бути з ним. А якщо глобально, — в тебе тепер є людина, за яку ти відповідальний у всьому. Йому зараз два, а я переживаю, яким він буде у 16 років. Згадую себе малим і думаю, як навчити його так, щоб він міг за себе постояти, але і не наражався на небезпеку. І так багато ще, від чого його треба убезпечити, а зараз ще й війна. Але цю любов не описати словами. Коли ти приходиш додому, а він біжить і тебе обіймає або ображається, що тебе довго не було. Це твоя дитина, що ще сказати.
Що робить дім по-справжньому домом?
Це моя сім’я — дружина, син, домашні улюбленці. Відчуття, коли ти спішиш додому, бо бувало й навпаки, коли жив сам. А тепер ти поспішаєш, бо хочеш обійняти дружину, обійняти сина, почухати собаку. Дім — це дім. Хтось може сказати, що це — зона відпочинку, але нічого подібного (сміється).
То вихідний вдома — це суцільний хаос чи десь є той спокій?
До появи Тадея він був (сміється). Просто він настільки шустрий у нас, що ти постійно з ним мусиш бігати, не хоче сидіти на місці. Тому не буду брехати і казати, що це місце відпочинку. Але коли я приходжу додому і Галі з Тадеєм немає, якось порожньо. Здається, є цей момент, коли можеш відпочити, а воно не відпочивається.
Ви виховуєте не лише Тадея, а ще й інших дітей і студентів. Чому вирішили взяти на себе цю відповідальність?
Це велика частина мого життя. Вона почалася, коли я навчався в Києві. Тоді, паралельно працюючи аніматором в одній крутій столичній фірмі, зрозумів, що можу заволодіти увагою дітей. Потім приїхав у Франківськ — Ігор Захарчук запросив мене до себе викладати у «ЖИВБУВПЕС», а далі з Ростиславом Любомировичем (Держипільським. — Ред.) створили Дитячу театральну майстерню. І тоді все пішло — я зрозумів, що це моє насправді. Зараз 18 моїх випускників навчаються у вищих театральних закладах не тільки України, але й Австрії, Словаччини. Це результат. І коли вони дзвонять і дякують за те, що ти в них вклав, що вже знають більше, ніж їхні однокурсники, оце цінно. Або коли дитина просто біжить до тебе і каже: «Я Вас люблю». Хоч вони вважають, що я злий дуже (усміхається).
То Ви злий викладач?
Так, суворий. Галя каже, що я як «гітлер» у цьому плані, у мене все так чітко має бути (сміється). Але не менше вимагаю і від себе. У мене вже є власна система навчання, удосконалена за майже 13 років, і вона працює. Коли тобі з Києва пишуть: «Олексій, дякую за дітей!». Чи я цим пишаюсь? Дуже! Кажу це без зайвої скромності.
Що у студентах Вас найбільше тішить, а що — дратує?
Найбільше захоплює їхня справжність. Колись мій майстер казав, що ти на сцені ніколи не переграєш дитину і тварину, бо вони не грають. А що не люблю в них — це лінь. Страшне. Вони ліниві до усрачки, просто лінтюхи страшенні. Але при цьому вони насправді відкритіші до всього, як антени, все приймають, але у своїй манері. Ці діти без берегів, взагалі. Але ми ставимо їх. Тому що театральне мистецтво — про це. З одного боку, це воля, але і конкретна дисципліна з — другого. Без неї не буде нічого.
Що у житті сьогодні найцінніше?
Мені здається, що в житті кожного українця сьогодні першочерговою має бути наша боротьба. Бо якщо ми забудемо про те, що йде війна, не будемо допомагати, закривати збори, — нас не стане як нації. А ми повинні робити все, щоб її зберегти. Зберегти мову, традиції, культуру. Щоб москалів, не знаю, випалити просто як демогоргонів. Кожен, українець, який вважає себе українцем, — а якщо ти не вважаєш, то почни вважати, — повинен робити все для того, щоб ми були. А буде нація, буде і мій син, і моя дружина, буде моя сім’я, театр, кіно. Оце найважливіше.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
