Катя Бльостка — блогерка, письменниця, авторка бестселерів «Матера вам не наймичка» і «Так тобі і треба», «матера» чотирьох синів. Її хочеться слухати, читати й цитувати. Вона говорить так, як є — відверто, щиро, по-справжньому. Про несподіваний вихід на музичний Олімп, чому справжність цінніша за ідеальність та як вдається залишатися в українському контексті — в розмові з Like.
Ви казали, що дивувати себе — це прекрасне відчуття. Чим і як вдалося здивувати себе у 2025 році?
Це те, що Катерина таки вилізла на музичний Олімп. Я говорю про нашу з Богданом Андрухом (ANDRUX) пісню «Любов. Борщ. Газони». Це був для мене дуже екстраординарний досвід, оскільки я — людина без жодних об’єктивних музичних талантів, але пісня заспівана, кліп знятий. Я «кайфувала» від кожнісінької хвилини процесу і вкотре зрозуміла: щоб робити щось цікаве, не обов’язково бути екстремально талановитим — треба бути екстремально сміливим. Це не означає, що я піду в сольну кар’єру. Але, повертаючись назад, розумію, що я себе здивувала.
Пам’ятаю Вашу фразу з виступу у Франківську: «Соцмережі — променад, по якому люди вигулюють білі пальта». Що для Вас справжність сьогодні?
Справжність — це свобода, відсутність рамок, шаблонів, стигм у голові. Це сміливість говорити те, що ти думаєш на теми, які тебе зачіпають, які тобі цікаві. Ще досі багато людей женуться за цією ідеальністю, транслюють її на своїх публічних майданчиках забуваючи, що найбільша цінність в сучасному світі, як я вважаю, — це автентичність. Єднати навколо себе людей можна лише навколо справжності, а не ідеальності. Бо ідеальність походить від потреби схвалення, від потреби валідації, яку люди намагаються отримати від чужих. А справжність — про оточення себе своїми людьми. І це — найбільша цінність.
Ви не боїтеся говорити й писати про речі, які інші оминають. Як Вам вдалося сформувати такий імунітет байдужості до того, що люди скажуть? Чи завжди це було легко?
Так, завжди. Мене ніколи не цікавило, що там люди скажуть, чи моя думка їм зручна, чи вони з нею погоджуються. Я по життю зрозуміла, що є ряд тем, на які мені, як людині у цьому світі, дуже важливо публічно звучати. І я це роблю. Страх бути не почутою, незрозумілою, засудженою — мізерний у порівнянні з потребою власне говорити.
В одному з інтерв’ю Ви сказали: «Я не завжди собі подобаюсь, але завжди себе люблю». Що для Вас означає «любити себе»?
Для мене любити себе — це не романтизувати, не толерувати страждання у своєму житті. Іти звідти, де тобі погано. Іти від тих, з ким тобі погано. Гнати зі свого оточення токсичних людей. Виходити з цієї парадигми, що щастя треба заслужить, його треба вистраждать. Мені здається, що ми на цій землі, маємо робити все, аби цим коротким часом, який нам відведений, — насолоджуваться. Я тримаю фокус на цьому.
Коли вичерпується ресурс, де шукаєте натхнення, що допомагає перезавантажитись?
Я відпочиваю без жодного почуття провини. Можу дозволити собі бути абсолютно непродуктивною, нічого не робити. Коли в мене вигорання — я вигораю. Я навчилася з ним не бороться: я його вітаю, приймаю, я з ним у спокої, слухаю себе, лежу, їм, займаюся абсолютно непродуктивною «фігньою». І це реально допомагає мені виходити з таких станів. Я з ними не борюся.
Що для Вас гумор та що формувало Ваше почуття гумору?
Гумор — це мистецтво насправді жити це життя, не сприймаючи нічого абсолютно серйозно, в тому числі й себе. Мій гумор формувала моя прекрасна родина, здебільшого гощанська. Моє оточення, життєві мої пригоди. Я розумію, що без гумору — нікуди. Я дуже люблю людей, які мають почуття гумору, абсолютно нормально толерую дуже темне почуття гумору.
У Вас велика родина. Як вдається не загубитись у щоденному ритмі, побуті й залишатися в живих, здорових стосунках із чоловіком?
Мені це дозволяє розуміння й прийняття того факту, що ми з чоловіком — партнери, ми разом у цій «каші». Ми обираємо одне одного щодня. У нас прекрасні діти. Ми розділяємо обов’язки, говоримо, страхуємо одне одного. Для танго потрібні двоє і ми танцюємо вдвох.
Можливо, є якісь ритуали, традиції?
Є в нас такі маленькі ритуали, традиції, які допомагають тримати зв’язок. Наприклад, він мені вранці приносить каву в ліжко і так починається мій день. Для мене важливо, щоб він так почався, і мій чоловік це розуміє. Коли у нього занепад сил, я несу йому вечерю у ліжко, розуміючи, що йому треба отак вечір провести, щоб я про нього подбала. Бути уважними одне до одного треба — це нас виручає.
Чого навчили Вас діти?
Мої діти навчили мене радіти простим речам, не сприймаючи їх як належне. Вони нагадують мені, що кожен день має своє особливе диво. Навчили відпускати контроль, бажання все контролювати, приймати те, що не все у їхньому житті залежить від мене. Є ті речі, на які я не можу вплинути, я не можу переживати через це чи намагатися втримати всі важелі контролю. Бо тоді я не буду насолоджуватися материнством. Мої діти навчили мене розслаблятися в цьому плані.
У 2014 році Ви переїхали до США. Як Вам вдається залишатись в українському контексті, не втрачати цей зв`язок?
Я не можу його втратити тому, що я назавжди прив’язана до України через мою родину: через сестру, маму, дядьків, двоюрідних сестер, тьотю, племінників, через людей, яких я люблю. Через місця, які там, де я народилася: через бабину хату, стареньку грушу, через землю мого прадіда. Саме через це мені ніколи не буде все одно. Саме тому я в українському контексті.
Часто цитуєте свою бабусю. Є якась така фраза, яка змушує Вас усміхнутись або є орієнтиром?
Бабусю Машу згадую особливо часто, коли побут мене хвилею накриває і здається: Боже, вже сил нема, не справляєшся, ті діти по хаті бігають. Я згадую, як баба нам, внукам, раду давала, а нас було багато. Вона наварить каструлю там чогось, ми носами крутим і вона весь час приказувала: «То гамна наїжтесь!». І я інколи ловлю себе на думці, що, Боже, бабо, я до своїх дітей вже також твоїми словами хочу промовлять, коли вони мене «задовбують». Я вже виходжу в тих ситуаціях з позиції внучки й розумію бабусю як мама, як жінка, як доросла. А ще дуже класна фраза, яку я згадую і люблю, баба любила казать: «Пани мої дрібнесенькі, а воші — як биб». Вона мені пам’ятається завжди.
У книзі «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» Ви писали, що пам’ятаєте, в чому були одягнені у важливі моменти. Як впливає одяг на Ваш стан, настрій?
Радше мій настрій впливає на мій одяг. Думаю, що мій стиль і те, як я виглядаю зовні, — це трансляція того, що відбувається всередині. Здебільшого це щось кольорове, неординарне, цікаве й часто навіть незрозуміле. А інколи бувають дні, коли я напинаю худі й лосіни — щось абсолютно посереднє, комфортне, затишне, яке дозволяє злиться зі стіною, тому що я от себе так почуваю. Я дозволяю собі бути такою також.
Ви вмієте класно стилізувати речі й загалом обираєте цікаві речі. Як формувався Ваш стиль?
Я завжди любила дивні речі. Між конвенційно красивим і дивним я б обрала дивне, завжди до нього тяжіла. Можуть іти мені назустріч десять абсолютно красивих жінок, одягнених стандартно, у контексті сучасних трендів, а око моє зачепиться за якусь бабусічку, яка йде в блакитному плащі, а в руках несе сумочку у формі жаби. Я до неї прикиплю поглядом, буду годину її розглядати. Це мені цікаво. Мій стиль формувався від потреби знаходити щось дивне, неординарне. Я знаходжу ці речі, тулю їх на себе. Немає ніяких законів — я, як той дурний на клуню, на себе все міряю і воно в результаті все «клікає» в одну чудесну картину, яка резонує з моїм внутрішнім станом. І отак от «пошпандьорила» в люди.
Ви казали, що хочете видати збірку своїх віршів. Як справи з цим зараз?
Це не цементні плани. Можливо, колись трапиться, можливо — ні. Зараз я в такому стані, коли нічого поки що не пишеться, немає натхнення — творче провалля. Але, знову ж таки, і в такому стані треба набутися. Пам’ятаю, хтось колись мої вірші критикував і називав їх «кострубатими». Хоча для мене поезія — це дуже така терапевтична штука. Я все, що пишу, пишу насамперед для себе і просто випускаю у світ, публікуючи без жодної претензії на якісь там поетичні лаври. Запам’яталося мені оце слово — «кострубаті вірші». Я ще посміялася й подумала: якщо збірка ця в моєму житті колись таки трапиться, то я її так і назву — «Кострубаті вірші».
Нещодавно Ви приїжджали в Україну з туром. Які зміни побачили в українцях цього разу?
Не можу сказати, що я побачила зміни. Я насправді перебувала у стані захоплення нашими людьми — їхньою силою, витримкою, змогою в такі темні часи не просто шукати світлих людей, а бути світлими людьми. Знаходити радість, усміхатися й водночас «бабашити», боротися, донатити, знаходити можливості бути корисними, допомагати захисникам. Надихаюся і дякую.
І на завершення — Ваші побажання собі та українцям у 2026 році.
Щоб уклякла росія, щоб вона уклякла. Миру, справедливості, здоров’я, благополуччя, нових можливостей і вміння їх вчасно розгледіти. Окремо собі хотілося б побажати натхнення, я дуже хочу знову творити.
Розмовляла Ірина Стефанюк
