Український музикант, автор та виконавець власних пісень, фіналіст шоу «Голос країни» Арсен Мірзоян про творчість, роботу та війну.
‒ Тури містами України, натовпи шанувальників, слава і визнання. З чого ж усе починалося? Коли вперше взяли до рук гітару?
‒ Усе починається з трендів. Починаються якісь рухи ‒ починається все. Я пам’ятаю, як з’явилися перші культуристи на вулицях, перші бодібілдери. Потім у дворах з’явились гітари. І всі почали щось грати. Я взяв до рук гітару і теж почав вчитися.
‒ А Ви з дитинства мріяли стати музикантом?
‒ Ні, у мене такого не було. Я просто грав на гітарі і над цим не замислювався. Пісень я не писав, просто співав те, що й усі навколо, пісні для компаній: перші платівки Олександра Розенбаума, пізніше – репертуар Володимира Семеновича Висоцького, гурту «Воскресение».
Потім з’явився український шоу-бізнес. Коли ми збирали власний гурт, вимогами фестивалів були авторські пісні українською мовою. Тоді почали писати власний матеріал. Раніше це було нормально: подавати заявку на музичний фестиваль, де від тебе вимагали, щоб матеріал був авторський і україномовний. І зараз таке слушне питання: куди все зникло? Тепер ми бачимо, що в шоу-бізнесі ніяких вимог нема. І виховання якось закінчилося на цьому.
‒ Попри те, що музикою займаєтесь багато років, Ви тривалий час працювали інженером. Чи любили свою роботу і чи складно було поєднувати її з творчістю?
‒ Це виробництво. Як музикант свою роботу я люблю, бо мене не лякають труднощі. І навпаки ‒ що б там не з’являлось, а головне, щоб з’являлось. (Сміється). Щоб були фактори, які спонукають рухатись, працювати. Звісно, відчуття потреби і там, і там є. В інженерії воно примусове, бо ти одиниця, від якої залежить робота всього організму. Ти ‒ інженер, керівник. На тобі взагалі дуже багато всього щодня. Але головне – робота. Дійсно, коли ти дуже багато працюєш, усе встигаєш, можеш собою пишатись, і це додає впевненості, сил працювати.
‒ Як Ви встигали?
‒ Та як? Брали і працювали. Що там встигати? (Сміється). У суворі нічні зміни, коли не вирішуються технологічні питання, я писав пісні, сценарії або жарти. Ходив із блокнотом і ручкою по цеху. Усі бачили, що керівництво присутнє. А шум верстатів відволікає, ти нічого не чуєш. І в певному сенсі знаходишся на самоті, щось пишеш. А робітники розуміють, що вони під наглядом. (Сміється).
‒ Мабуть, були перешкоди на творчому шляху? Адже Ви мали проблеми зі слухом, які, на щастя, вдалося вирішити.
‒ Ні, не скажу, що це була перешкода. На момент утрати слуху я взагалі перестав займатися музикою і пішов працювати. А ще у нас була дуже сильна команда КВК. Приблизно два роки ми грали у вищій лізі.
‒ А як усе вирішилось згодом: із творчістю та роботою?
‒ Я вирішив, що настав час, коли на двох стільцях всидіти неможливо. Знайти керівника на мою посаду, може, складно, але можливо. А знайти заміну мені на сцені – то вже я сам маю обирати. Тому що, ну як? (Сміється). Заміни не існує.
‒ Коли це приблизно сталось?
‒ Якраз коли почався «Голос країни». Я й так збирався розпочинати розкрутку. Але ми не знали, що, як, де, коли. На 2011 рік планували стартувати самостійно. І тут з’являється передача «Голос країни». Вона йшла влітку. По-перше, влітку ніхто розкрутку не робить. А тут безкоштовно, ще й на центральному каналі. Я просто вирішив скористатись нагодою. Але, чесно скажу: особливо не вірив, що пройду відбірковий тур. Думав: зараз прийдуть співаки і вокалісти. І вони дійсно поприходили, їх було багато і дуже сильні. Я спочатку не розумів, що я тут роблю. Але якось дивно пройшов. І потихеньку ми почали співпрацювати з продюсерами, тренерами, каналом. І так цей проект додав мені народності.
‒ Тобто це була суто розкрутка чи також і своєрідний етап школи життя?
‒ Суто розкрутка. Я не скажу, що це школа життя. У нас як у рок-музикантів своє ставлення до цього всього. Уже сформоване. Там продюсери ліплять ляльок, роблять картинки і проштовхують свої ідеї. Поп-дивізіон завжди мислив піснями, а рок-музиканти мислять альбомами. Ми випускаємо альбом ‒ вони випускають пісню, і з неї будується весь піар. Продюсери, коли стежать за рейтингами, думають, яка композиція має бути, про що. У рок-музикантів інакше. Я не хочу чути, яка вона має бути і як це має бути. Умови ставлю я.
‒ Не лише митцям, але й більшості людям у житті зустрічаються знакові особистості, котрі допомагають здійснити мрію і тим чи іншим чином підказують шлях реалізації творчого потенціалу. Чи були у Вас такі люди і хто це?
‒ Сашко Положинський – перший, хто майже примусив мене робити українську музику. І він застерігав: «Не лізь у шоу-біз. Маєш вирішити сам, остаточно. Це не так легко, як тобі здається». І Віталій Телезін. Він якось вселив у мене віру: те, що я роблю, має ціну. І дав зрозуміти, що мені не потрібен продюсер. Сказав: «Ти творча одиниця і маєш просто писати як автор. Не треба цих контрактів, обов’язків, це чесна музика і це має бути по-чесному. Знайди собі сам музикантів». Я приїхав у Запоріжжя і взяв своїх запорізьких хлопців, із котрими комфортно і можна порозумітися. Команда є команда, але процес її створення важкий і дуже довгий. Але головне, що все чесно.
‒ Ви не залишаєтесь осторонь подій на Сході. Пісня «Край землі» присвячена війні? Як вона народилася?
‒ Я не присвячував її війні. Мова про різні сторони барикад. У цій історії є все: спекуляція, що є ополченці, «собиратели земель русских», фашисти… І серед цих всіх людей – солдати, звичайні хлопці, у яких є устав, присяга. Вони є як у нас в Україні, так і в Росії. І зараз просто гинуть через якісь там бізнес-плани, створення буферних зон. І все це приправлено спекуляцією на певних ідеях. Я вирішив, що треба з’їздити і подивитись на власні очі. І зробити висновки, щоб чітко розуміти, що правда, а що неправда.
‒ Що Ви побачили?
‒ Є війна. Усе умовно. Умовна вся ця війна. Люди, котрих захищають, незадоволені, не хочуть бачити українську армію. Українська армія їх визволяє, від кого – не ясно теж. Але людей обдурили. Люди вірять в якусь незрозумілу ілюзію. І військові втомлені, не розуміють, чому мають визволяти цих людей і від кого, якщо вони самі не хочуть.
Є такі люди, як ми, артисти. Спочатку я виступав для військових. Це ясно, це підтримка бойового духу. Але ще є концерти, які відбувались там для цивільних. Раніше вони б нас, українських музикантів, не слухали. Пропаганда «русского мира» зробила з ними таку лиху справу, що до цього, коли ми виступали в східних містах, люди завжди питали: «Где песни на русском?» А зараз вони на концертах слухають пісні, танцюють. Вони обмануті й не знають, що далі робити. Бо вони ніби два-три дні тому тримали російський триколор, а сьогодні вже батальйон «Донбас» і Тернопільська бригада зайшли в місто і визволили їх. Ми як політруки. Може, ми і не авторитетні. Та чи є серед нас авторитетний для жителів Донбасу артист, якщо вони україномовних артистів не бачили 10-15 років?
‒ Але ж кажете, що почали слухати?
‒ Їм стало цікаво. (Сміється). Вони почали слухати.
‒ Кажуть, що в Івано-Франківську вдячна публіка. Можете це підтвердити чи спростувати?
‒ Публіка завжди вдячна. Це ж публіка, яка прийшла на твій концерт. Як вона може бути невдячна? Якщо люди приходять і дійсно шанують мою творчість, то вдячний маю бути я. І моє завдання – показати це своїм виступом. Адже заради них живуть мої пісні.
Розмовляла Ольга Рега
