Для нього письмо завжди крутиться навколо людей. Артур Дронь — поет, письменник, ветеран російсько-української війни. Він пише так, що ці слова резонують і довго тримають. Не про війну — про людей у ній. Про нас. У розмові для Like — про повернення до цивільного життя, про те, чому хочеться стати Тарасом Прохаськом та якою буде наступна книжка.
Як Ви?
Добре. Зараз у роботі, в справах, але це приємні клопоти.
Ви родом з Франківщини, але Львів називаєте своїм «містом життя». З цим у Вас асоціюються ці місця?
Моє рідне село Підмихайлівці в Рогатинському районі в мене асоціюється з дитинством. Школа, перші спроби зрозуміти, чим би я хотів займатися, перше зацікавлення книжками, відчуття, що хочу працювати зі словами, — це було раннім формуванням мене. А Львів з’явився у моєму житті в 16-17 років, коли тебе все цікавить і тобі потрібні тільки можливості. Тих можливостей з’явилось багато і я намагався ними користати. І я так собі вважаю: Львів — це місто життя. Зрештою, я хочу все життя прожити у Львові.
У фейсбуці натрапила на один з Ваших віршів, де є рядок: «Бо життя треба прожити так, щоб на старість стати Тарасом Прохаськом». Чому саме Прохасько для Вас — символ того стану, до якого хочеться прийти?
Це його спокій, мудрість, вдумливість. Слухати Тараса Прохаська — це самозаспокоюватись, набиратися стану спокою й пошуку відповідей. Я вважаю, що він — непоганий приклад того, ким гарно було б колись стати. Очевидно, що не дослівно стати Тарасом Прохаськом. Але він випромінює якості людини мудрої й спокійної. Хотілось би стати колись мудрим і спокійним.
Якщо говорити про відчуття себе, то на скільки років Ви зараз почуваєтеся?
Збився у мене індикатор віку. Ще в 2023 році, пригадую, писав у дописі, що почуваюся на 73. Зараз стільки всього минулось, відбулося, сталося, що в мене абсолютно збилося відчуття віку. За паспортом — наближається 25 років.
Ви повернулися до цивільного життя. Як проходила адаптація? Що дратує, а що приємно вразило?
Дратує байдужість до потреб, які мають військові, незалученість у війну. Дратує неготовність величезної кількості військовозобов’язаних чоловіків виконувати свій обов’язок, налаштованість на те, що якось воно промине, проскочить. Дратує байдужість. А з приємного — те, що є можливість проводити час із сім’єю, з людьми, яких ти любиш, без яких ти довго мусив бути, коли служив. Приємно відчувати, що ти не підпорядкований комусь, а знову керуєш своїм життям, часом.
Часто говорите про віру. Як вдалося її не втратити?
Якось і не йшло до цього. Загалом у духовній сфері, як і в багатьох, після початку повномасштабної війни відбувалось багато неприємних змін, образ, злості, нерозуміння. Багато всього, про що треба було думати й шукати відповіді. Але про втрату віри мені не йшлося зовсім.
Ви писали: «Нас тримали мрії». Які мрії з Вами сьогодні?
У мене є декілька різних мрій. Одна з них — це мрія, щоб дуже багато людей змогли, як я, знову пробувати жити цивільним життям, знову бути вдома, а не в окопах і бліндажах. Мрію про те, аби повернення військового з війни було можливим в більшій кількості випадків, а не тільки у випадку важкого поранення або трагедії з близьким на війні, або пережитого полону. Мрію про те, щоб у нас була можливість заміни військових один на одного, можливості демобілізації хоча б на якийсь період тим людям, які вже довгими роками нас захищають, повернутися до своїх домів, пожити зі своїми сім’ями. Я знаю, як це важко, коли немає такої можливості. А зараз знаю, як це допомагає, коли ти зазнаєш такого досвіду, і дуже боляче думати про те, як багато людей його досі не мають.
В одному з інтерв’ю Ви розказували, що захоплювалися Гемінґвеєм у 17 років. Як його тексти сприймаєте тепер, після власного досвіду?
Сприймаються як літературні твори високої художньої якості, але які нерелевантні нам зараз, неспівмірні нашому досвіду, неактуальні в контексті конкретно нашої війни. Тому не відгукуються нам зараз.
І якщо спробувати коротко передати суть Вашої нової книжки «Гемінґвей нічого не знає», то якою фразою вона звучала б?
Це просто слова. Але слова роблять вільним.
Як рідні побратимів сприйняли цю книжку?
Їхня головна емоція — це вдячність за те, що історії їхніх найближчих зафіксовані й про них можна прочитати. На їхньому прикладі можна дізнатися, в яких умовах живуть і захищають нас наші військові, якою ціною нам дається кожен день. З таких найважливіших речей, які вони говорили мені, ці тексти дають їм можливість заглянути в життя своїх рідних, у той період їхнього життя, коли вони були далеко один від одного, дізнатися більше про побут на війні, про те, як ми жили, з чого ми сміялись, чого ми боялись. І я відчуваю тільки вдячність, що ця книжка і в такий спосіб може працювати.
Ваші книги мають переклади на інші мови. Які відгуки надходять від іноземних читачів і чи має це на них вплив?
Те, що я чую від своїх перекладачів і деяких іноземних читачів, які мені писали, переклади наших книжок мають дійсно великий вплив. У час, коли з новин іноземці можуть дізнаватись статистичні дані згрубша, то в книжках вони дізнаються особисті історії людей, які перебувають у війні. Це дає більше відчуття того, що в нас у цій війні такі ж люди, як і вони, тільки які змушені були якось вчитися виживати й захищати себе.
Чому важливо писати й читати про війну сьогодні, а не десь потім, після?
Важливо писати і сьогодні, і потім, і після. У будь-якому разі писати, читати, фіксувати, осмислювати, переповідати — важливо завжди.
Про що пишеться зараз і чи пишеться?
Немає часу писати щось нове через зайнятість, завантаженість. Але я впевнено йду до того, аби переформатувати свій графік і триб життя й ближче кінця осені — початку зими інтенсивніше працювати над новою книжкою.
Якою бачите свою наступну книжку?
Бачу її або знову книгою віршів, або книгою, де основою стануть вірші, а довкола них будуть також і прозові тексти. Я наразі над цим ще думаю.
Ваші тексти — це свідчення війни, але водночас у них надзвичайно багато любові. Що для Вас любов? У чому вона живе?
Я такої думки, що в нас усе тримається на любові, але такій відповідальній. З любові, наприклад, до своєї сім’ї людина залишає цивільне життя і приєднується до Збройних сил, тому що розуміє: цю сім’ю треба захистити. З любові до своїх захисників та вдячності до них люди працюють і віддають частину своїх зароблених коштів на потреби військових, займаються волонтерством. Навіть наша ненависть до «руських» також випливає з любові, бо ми їх ненавидимо не просто так. Ми їх ненавидимо, бо вони намагаються вбити тих, кого ми любимо. Навіть ця ненависть якимось чином виходить з любові. Любов — це щось таке дуже основне зараз, важливе, на чому ми ґрунтуємось, тримаємось, завдяки чому виживаємо.
І на завершення: що б Ви побажали собі та українцям у новому році?
Побажаю нам якнайбільше мати відчуття відповідальності, відчуття того, що від кожного щось залежить і кожен має якийсь обов’язок. Ми, на жаль, досі в таких обставинах страшних, коли це дуже визначально. Розуміння того, що на кожному місці, в багато різних способів можна докластись до нашої боротьби й можна зробити щось важливе, корисне. Очевидно, найважливіше та найпочесніше — це бути частиною Збройних сил.
