Зимові свята мають свій особливий шарм, настрій і магію. Бо насичені теплим запахом хвої, сповнені сяйвом гірлянд, а на гілках ялинок оживають цілі маленькі світи. Особливо, коли замість традиційних прикрас — гранати, сливки чи навіть горошок. Наче казкові, але водночас такі реалістичні, що хочеться обережно доторкнутись і перевірити, чи раптом не справжні. Свої витвори майстриня з Дніпра Вікторія Жорняк лагідно називає «охоронцями часу». Адже вони, як і традиції, колись передаватимуться з рук у руки до нових поколінь.
Все почалося з… яблучка
Сьогодні творчість вона називає своїм життям, хоч займатися нею майстриня, родом із Харкова, почала далеко не одразу. До того, як поринути у цей магічний світ, багато років була адміністративним працівником.
«У нас дуже творча сім’я, і коли я була ще зовсім мала, — розповідає Вікторія, — батько казав, щоб займалась художньою справою, бо, мовляв, будеш «оце чиркати все життя». А я що? Малювала, як усі діти, але була якось невпевнена у собі. Хотіла чогось спочатку досягнути, а це залишила як хобі. І лише згодом, уже в дорослому віці, таки прийшла до того, чим займаюсь зараз. Довго думала: що ж можна з полімерної глини зробити? А потім згадала дитинство, як у нас на ялинці було два яблучка з вати, розписані фарбами. Давно-давно те було, але якось виринуло в пам’яті, я взяла — і зробила їх».
Ця ідея з незвичними прикрасами у формі справжніх фруктів так припала майстрині до душі, що одразу розмалювала ті яблучка фарбами й узялася творити ще. А далі були і грушки, і горох, і жолуді, і кукурудзка з гранатами.
Творити лише з добрим настроєм
Скільки часу Вікторія витрачає на створення однієї іграшки, й сама достеменно не знає. Каже, починається усе просто: відкриває пачку полімерної глини — і ось тут починається магія, яка затягує в процес аж доти, поки він не закінчиться.
«Не знаю, як пояснити це, просто роблю так, як відчуваю. От взяла той кусок глини й ліплю. І якось так виходить, що кожна прикраса на іншу не схожа, взагалі, немає жодного стандарту, — розповідає майстриня. — Полімерній глині не треба ні печі, нічого, вона сама висихає. І вже після цього берусь до фарбування акрилом і вставляю зернятка. Колись мені дуже подобалися чеські намистинки, а останнім часом і натуральний гранат там можна побачити».
Фантазію для своїх прикрас майстриня черпає звідусіль. Єдине правило, якого дотримується завжди — працювати сідає лише з гарним настроєм. Бо вірить: ту енергію, яку закладе у ці вироби, потім відчуватимуть і їх нові власники.
«Все, що я бачу довкола: будь-який фрукт чи овоч та навіть кукурудза з горошком — все може перетворитись у ці прикраси чи, я б навіть сказала, декор. Їх же не обов’язково вішати на ялинку. Люди прикрашають ними свої домівки, цей «розрізаний» гранат можна й у вазу покласти або десь на тарілку. І ось він уже лежить там на підвіконні чи на столі. Головне, що зроблено ці прикраси своїми руками й з позитивом. Можливо тому, вони й так по-особливому виглядають. У кожної своя енергетика, і людям це передається».
Сімейні історії по всьому світу
Попри те, що за ці роки створила чимало прикрас, вдома у майстрині практично нічого немає. Все по приватних колекціях, і не лише в Україні, але й за кордоном. Багато людей везуть їх туди як сувеніри з рідного дому і замовляють їх здебільшого заздалегідь.
«Є й більш традиційні прикраси, кожен же любить щось своє. Буває, що питають, чи можу переробити, наприклад, якісь старі, які вже не мають тієї привабливості, але люди хочуть їх залишити й зберегти. То я беру їх на реставрацію — фарби вже сучасні, нікуди від цього не дінешся, але продовжують життя цим прикрасам. Або ж є медальйони з різними сюжетами казковими, вони теж оздоблюються полімерною глиною, розфарбовуються, додаються бантики й інший декор. Знаєте, за ці роки постійні клієнти стали вже моїми онлайн-подругами і я чітко знаю, що саме вони бажають. Бо знайома з усією сім’єю, — сміється Вікторія, — знаю дітей і кому потім то все перейде у спадок».
Та зима, жартує майстриня, не вічна, а навесні теж треба щось робити. Тож ці яблучка, груші, перці й горохи, щоправда, уже в меншому розмірі, стають оригінальним доповненням ще й до намист. А ті — вже модним аксесуаром до національних строїв. А ще хоче створити особливу, дерев’яну серію декору:
«Будиночки, це дерев’яні будиночки. Я їх люблю, сама беру дошку, випилюю, потім складаю і склеюю. Ті хатинки, які колись були у моїй колекції, такі величенькі, їх можна було поставити на підвіконня чи попід стінами. А це хочеться зробити невеличкі — такі, щоб теж на ялиночку. Бо дім сьогодні — це дуже символічно для кожного з нас. Наше майбутнє і майбутнє нашої України — те, що багатьох зараз тримає й болить».
Наталія ЛОЗОВИК
