Коли дивишся на ці неймовірні керамічні намиста, наче відчуваєш ту давню магію землі, з якої народилась глина. Ніжні й легкі в одну низку, сучасні молодіжні у дві чи направду розкішні у сім — кожне з них по-своєму унікальне, бо зробити схоже один в один навряд чи вийде. А ще вони особливі історією свого створення, мають вагу, характер і частинку душі родини МИЦКАНІВ.
Фактично все в межах однієї сім’ї тримається
Повернувся з фронту, реабілітувався після важкого поранення і взявся до праці — Анатолій Мицкан ветеран і підприємець з відомої родини кераміків. Сімейній справі, яку він перейняв після відходу батька, вже 45 років.
«Це була епоха тотальної бідності, та в принципі й весь «совок» такий був. Але в Карпатах, зокрема на Косівщині, люди не шукали заробітку, будуючи десь будинки чи роблячи євроремонти. Вони намагалися розвивати промисли. Хто дерево, хто кераміку, хто метал, хто ткацтво, хто ліжникарство. А батьки мої, Ольга і Роман Мицкани, ще в кінці 70-х років теж вирішили рухатися в цьому напрямі, — розповідає Анатолій. — Батько ще в армії оформляв величезні скульптурні комплекси у своїй військовій частині. Отак зачепилися, спочатку робили маленькі свищики, а потім пішли й намиста, і велика скульптура. Батько став заслуженим майстром народної творчості, а це своєрідна вершина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він, поки міг працювати, донатив військовим. Казав: «Син воює, а я по віку вже не можу, тому буду боротися так». От і я зараз займаюсь класичним ветеранським промислом — працюю, щоб донатити моїм хлопцям».
Чоловік додає: це історія важкої й тривалої праці, яка фактично тримається в межах однієї сім’ї. Нині у справу, окрім нього, залучені берегині родини — мама, дружина Ольга, сини Святозар і Владислав та донька Меланія. І це один з базових принципів: все — від закваски глини до готового виробу — роблять самі, не користуючись чужим у роботі. Аби отримати ідеальний матеріал для ідеальних намист.
Магія глини
Виготовлення намист — дуже складний технологічно процес. Адже кераміка, з одного боку, вічна, а з другого — дуже крихка. І зробити тонку форму намистини так, аби вона пройшла процес випалення в печі, ой як непросто!
«Хтось може подумати: та що тут складного? Замовив в Інтернеті брусок глини, щось зліпив, запхав у печі, випалив. Але насправді це виглядає по-іншому, — каже керамік. — Глина береться не з Інтернету, готова до ліпки, а спочатку копається, часто вручну, або ж замовляється. Одна з найкращих з усіх можливих глин — із Часового Яру, її в нас уже немає. Друге місце — Слов’янськ, який теж потерпає від ворога. Однак якось треба з цього виходити. Різний матеріал має різні характеристики. І ще такий маленький, ніби секрет, який знають всі кераміки, — щоб глина була міцною, до неї додається емаль».
Все заливається водою, ретельно перемішується в мокрому вигляді, а потім має ще пройти процес закваски. В окремих випадках він триває місяць. І лише після цього можна починати проціджувати матеріал. Те, що водичка, буде потім глиною. Вона висушується, випаровується, доводиться до певної консистенції й лише тоді готова до роботи.
«Але форма це не найскладніше. Найважче — колір. Це, можна сказати, ахіллесова п’ята. Пігменти— нідерландські, бельгійські, французькі — дорогі. Це порошок, який ви на певному етапі додаєте в глину, і він потім дає потрібне забарвлення. Наприклад, жовтий зробити неймовірно складно. Тут є безліч секретів, але з десяти спроб лише одна буде вдала. Гарантій нема жодних, і навіть дві окремі партії умовно синього намиста можуть відрізнятися відтінком. Взагалі кожне наше намисто є лише в одному екземплярі, тому що робиться окремо. Є, звичайно, певні заготовки більших, менших, потім можна гратися з їхніми комбінаціями. Але в будь-якому випадку це завжди елемент творчості, вигадки, яка спирається на якусь спадщину».
У нації має бути своє євшан-зілля
Сьогодні серед сотень намист родини Мицкан кожна може знайти собі щось до смаку: є класичні, на п’ять низок або й на сім, чи молодіжні у три або дві, які можна переплести між собою. Та всі вони, наголошує Анатолій, не просто аксесуари, а обереги:
«Як казав Валерій Залужний, немає в нас жодного покоління, якому би життя не зіпсували кацапи. І весь «прикол» у тому, що як би ми не воювали на фронті, якщо в нас не буде на що опиратися, не буде за що боротися, — жодні наші перемоги не матимуть значення. Ми зараз де-факто боремося за виживання нації. А нація — це не тільки фізично люди. Тому що фізично вони можуть стати і манкуртами, і яничарами й забути, хто вони такі. У нації має бути своє євшан-зілля. Це її культурна складова. Тому насправді для мене велика честь бути дотичним до творення того, що ввійде у спадщину. Це такий один маленький елемент, з якого складається велике намисто, яке одягає українська берегиня у всі часи — в прямому сенсі та в символічному сенсі».
А ще всі ці керамічні витвори зігріті теплом, яке, кажуть щасливі власниці, ніби відчуваєш на дотик. І це теж не просто так.
«Земля — це наша основа. Земля гріє, вона тепла. А загалом уся кераміка — це магія. Бо ви з пригорщі землі, умовно кажучи, робите щось. І щось таке, що переживе, напевне, і саме людство. Тому що кераміка незнищенна, вона в землі не гниє. Як любив жартувати батько, через мільйони років будуть викопувати те, що я робив. Фактично цивілізація людська починається з кераміки: ось горщик, табличка, на якій щось написано, прикраси. Де все це зберігається? В землі тримається! І коли, не дай Бог, щось стається, все, що ми бачимо навколо за 100, 200, 300 тисяч років зникне, а кераміка залишиться. Це щось максимально вічне!».
Розмовляла Наталія Лозовик
