«Сенс» на Хрещатику в Києві – це немов оазис, куди можна сховатися під час дощу, повітряної тривоги чи просто втекти від поганого настрою. Бо коли опиняєшся в оточенні якісних книг і доброї кави, забуваєш про все на світі. Не так давно книгарня мережі з’явилася і в Івано-Франківську, тож місто отримало свою порцію тієї неймовірної атмосфери й затишку. Як вдалося створити простір, у якому навертають людей до читання, коли українська стала мовою щоденного спілкування та що потрібно розуміти, коли говоримо про гідність, — в ексклюзивному інтерв’ю із засновником мережі книгарень «Сенс» Олексієм Ерінчаком.
Франківськ, як на свої розміри, має немало книгарень, і, будьмо відверті, франківці трохи ліниві, коли треба звернути й пройтися трішки вбік від центру. «Промприлад», щоправда, — виняток, там завжди людно, і саме там Ви відкрили «Сенс». Чому обрали наше місто?
Я вже давно є інвестором проєкту «Промприлад» і дуже вірю в його ідею як такого, що допомагає місту розвиватися і перевинаходити себе в сучасності. І так, Ви праві, що у Франківську люди не готові йти далеко від центру, тому «Промприлад» з самого початку і до сьогодні є для мене великим викликом. Але все одно це місце живе, з хорошими людьми всередині, і всі, хто приходить на «Промприлад», відчувають цю енергію. Дуже круто, що «Сенс» тепер — частина цієї екосистеми.
Зараз Ви, як самі кажете, навертаєте людей у читання. Збоку на успіх завжди легко дивитися, бо здається, що все ось так просто вдалося. А як насправді все було із «Сенсом» з самого початку?
Я відкривав перший «Сенс» у грудні 2021 року, до початку повномасштабного вторгнення. Ми принципово не продавали російські книжки, аби подемонструвати ринку, що це можливо. Тоді про читання мало хто говорив, українська книжка була затиснута російською. Я відкривав книгарню з ідеєю, що це буде такий собі хаб для сусідської спільноти. З цього все почалося, а навернення в читання прийшло пізніше. Популяризація читання — це спільне завдання всіх гравців книжкового ринку. Проте тоді більшість із них просто конкурували за читача. Моя задача полягала в тому, щоб показати їм: потенційних читачів набагато більше і треба конкурувати не за наявних, а розширювати ринок — і всім вистачить. А коли почалося повномасштабне вторгнення, книжка стала важливим способом, щоб розібратися в історії та українській ідентичності. І враховуючи те, що театри й кіно не працювали, книжка перетворилася на монополіста як у навчальному плані, так і в розважальному. А далі ми цей тренд підсилювали й підтримували як могли, у всіх соцмережах і доступних майданчиках. Зрештою, прийшли в сьогоднішню точку, коли читання є модним і кожна людина, яка поважає себе, каже, що вона читає. Кожен блогер, політик, зірка хочуть поділитися тим, що вони читають. Це дуже круто і рухає нас до українського суспільства, яке більше читає і мислить.
Якби не «повномасштабка», то такий бурхливий розвиток української культури та, зокрема, інтерес до книги був би можливим?
Це хороше питання, на яке, на жаль, у мене немає відповіді. Могло бути краще, а могло бути й гірше. З ресурсом, бажанням і силами, які були у мене, ми могли б розвивати «Сенс» в Одесі, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні та Маріуполі, в якому до повномасштабного вторгнення не було жодної книгарні. Історія, на жаль, не дає нам шансів повернутися і спробувати пройти щось за іншим сценарієм. Проте з обставинами, які склалися через повномасштабне вторгнення, ми як «Сенс» спробували зробити максимум для українського читача та української книжки. Мій принцип по життю: що б не відбувалося — це і є реальність. У нас є відома фраза «Крилатим ґрунту не треба». От я з нею не погоджуюсь. Ґрунт постійно треба перевіряти, де він, щоб не уявити себе занадто крилатим, проводити такий собі реаліті-чек. Бо можна відірватися дуже далеко, як гелева кулька, яку просто несе кудись.
По Ваших відчуттях, бульбашка людей, які розвивають культуру в Україні, наскільки вона велика? Розширюється? І яку роль, власне, відіграють культурні простори в тому, щоб об’єднувати людей?
Я думаю, що культура стає цікавішою і наповнюється різними людьми в період цієї екзистенційної кризи — війни, що спрямована на винищення нас. До «повномасштабки» я не був активним учасником культурних процесів в Україні, тому не можу сказати, чи було більше, чи менше людей. Багато людей з культури пішли на війну, хтось згинув, і це непоправна втрата. Чи долучаються нові люди? Скоріш за все — так. Ті, хто зараз у команді «Сенсу», раніше працювали у книгарнях та інших сферах і не сприймали себе як частину культурного процесу, а просто продавали, замовляли, стежили, щоб усе стояло рівно на полицях. Зараз, я сподіваюся, більшість команд все-таки бачать себе частиною культурного процесу, а не просто продавцями книжок. Водночас з’явилися нові явища, як-от «Мур». Коли ми популяризуємо авторів «Розстріляного відродження», то це знайде відгук у тих, хто може на основі їхньої творчості створити щось нове у мистецтві. На запитання, що зараз читають, я відповідаю: «Те, що рекламують». Коли ми популяризуємо читання, створюємо для цього простори, то хтось та й додасться до культури. Зараз багато людей з інших сфер хочуть працювати в «Сенсі», бо їм подобається бути частиною цієї історії. Та зважаючи на те, що кількість вакансій у нас не безкінечна, то, можливо, вони знайдуть себе в інших культурних проєктах. Головне, що ми надихнули їх на це.
Як балансуєте між комерційною складовою і культурною місією?
Це найскладніше питання для мене і найважливіше завдання як керівника — знайти баланс між комерцією і культурою, що непросто, бо постійно кудись відтягує. Змінився курс долара, піднялася ціна — починає тягнути в комерцію, щоб вирівняти ситуацію. Тільки з’являється трошки вільного ресурсу — тягне у великі витрати на культурні проєкти. Тому тут найскладніше, насправді, — балансувати. І я не можу вам відповісти на питання «Як …?», бо поки що не вдається.
Ви неодноразово казали, що любов до української Вам прищепила бабуся, вона розповідала про Голодомор. У Франківську ми виростали на історіях про УПА, Січових стрільців, і часто кажуть, що легше розмовляти українською в україномовному середовищі. Як Вам було в Миколаєві?
Я не розмовляв у Миколаєві українською. У мене була перша спроба років у 18, але десь за тиждень здався, бо зустрів неприйняття, нерозуміння і насмішки. Все це не підтримує, очевидно. Єдиний простір, де я говорив українською, — на уроках у юридичному ліцеї, бо це, напевно, один із небагатьох навчальних закладів, який до цього зобов’язував. Потім в університеті я вже вчився російською. У Миколаєві знав, мабуть, одну людину, яка говорила українською завжди. І я хотів бути таким, але у мене нічого не вийшло. Не настільки я був впевненим у своїй мові та готовим у тому віці боротися за це. І, на жаль, не мав нікого поруч, хто б підтримав. Говорити українською почав уже в дорослому віці, коли народився старший син. Всередині нашої родини прийняли рішення розмовляти з ним виключно українською мовою, щоб він виростав україномовним. І звідти почався мій шлях, бо я вже мав з ким говорити українською — зі своїм сином.
Чи толеруєте нині російську на приватному, міжособистісному рівні? Бо у «Сенсі», як ми знаємо, можна все, лише б не російською.
Я особисто не толерую російську ні в якому прояві. Вважаю, що це нав’язана хвороба, якої треба позбутися, бо інакше вона даватиме всі побічні ефекти, як-от потрапляння під вплив російської пропаганди. Але, на жаль, закон України не дозволяє бізнесам обмежувати людей по мові. Тому напис «У нас можна що завгодно, аби не російською» на дверях «Сенсу» носить характер маніфесту, прохання, заклику. Ми не можемо відмовити в обслуговуванні людині, яка говорить російською, бо за це, відповідно до закону України, одразу настає кримінальна відповідальність. Ми максимально заохочуємо й створюємо всі умови. І з часом російськомовні люди або переходять на українську хоча б у «Сенсі», або починають почуватися некомфортно і просто не приходять більше.
В Україні зараз хіба що лінивий не говорить про безбар’єрність, бо це, здавалося б, принаймні в умовах війни мало би бути очевидно. Але роблять насправді одиниці. Ви — у тім числі. Як гадаєте, чому досі так тяжко рухається цей напрям? Доки не торкнулося безпосередньо, людям нема діла?
Навіть без повномасштабного вторгнення треба зрозуміти і прийняти, що є багато людей, які не можуть долати сходи. Проблема України і всіх пострадянських країн у тому, що ми вважаємо, ніби таких людей мало. Та якщо поїхати в будь-яку країну Європи, де давно створені умови для пересування людей на кріслах колісних, то ми побачимо, що їх на вулицях дуже багато. Гірка правда у тому, що в Україні вони просто не можуть вийти з дому. Коли ми говоримо, що пройшли Революцію гідності, боремося за рівні права, то для мене дивно, коли власники бізнесу роблять туалет на другому поверсі, виключаючи зі списку потенційних клієнтів людей, які повністю або тимчасово втратили можливість ходити сходами. І це дуже боляче. Має бути закон, який говорить, що всі мають докладати зусиль, а не одиниці, як ви сказали. А це означає: обов’язковий пандус і вбиральня на першому поверсі. Не повинно бути такого, що охоронці піднімуть людину на другий поверх у разі потреби. Це ж не про гідність. Гідність — це коли кожна людина має безбар’єрний доступ до всього.
Ви часто говорите про команду. Але і у Вас, очевидно, були моменти, коли команда підводила. Як мотивуєте себе рухатися й довіряти знову?
Одна людина, яка б вона не була і які б гарні ідеї, суперсили та навики не мала, без команди не може нічого якісно реалізувати. Людям потрібні люди, бо разом цікавіше, ефективніше й веселіше. І ключова штука в стосунках між людьми — це довіра. Навіть коли стаються помилки, систему характеризує не помилка, а реакція на неї. Бо всі люди помиляються, це нормально. Якби не помилялися, уявляєте, як нецікаво було б дивитися футбол? Там 22 людини на полі, які все життя одну справу роблять, і все одно помиляються. Тому тут важлива не помилка, а те, який урок ми виносимо, щоб вона не повторювалася. Оце про сильні команди. Навіть якщо котрийсь із членів команди не на 100% ідеально вміє виконувати роботу, це не означає, що завтра він не навчиться і не зможе стати кращим гравцем.
Щоб робити бізнес, треба мати до цього певні задатки і характер чи, за бажання, можна навчитися?
За бажання точно можна навчитися. Основне, що відрізняє підприємця від людини, яка ходить на роботу, — це вища схильність до ризику. Якщо людина навчиться в бізнес-школі, як почати свою справу або просто спробує, — це вже означає, що вона має схильність до трошки більшого ризику й відповідальності. Але ж і бізнеси бувають різні: можна бути самозайнятим або ж створити 10, 100, 1000 чи 10 000 робочих місць. Це абсолютно різна відповідальність і тиск. Крім того, мати власний бізнес не означає автоматично заробляти більше чи мати менше стресу. Можна бути підприємцем, але заробляти набагато менше, ніж менеджер в компанії. Менеджер підзвітний керівництву, бізнесмен — сам собі, а також людям, яких він найняв і пообіцяв, що в них буде робота.
Ви доволі швидко й рішуче змінюєте сфери діяльності. Так було завжди, з дитинства?
Ймовірно. Можливо, це постійний пошук того, що надихає. Були періоди, коли в моєму фокусі — виключно заробляння грошей, а зараз — служіння. Хоча я не все змінюю. Надалі працює моя студія розробки мобільних ігор, яка заробляє гроші, щоб моя родина не відчувала наслідків служіння. Я в будь-якому проєкті можу включитися і бути активним. Зараз я тут — у книжках, просторах, у «Сенсі», в читанні. Завтра можу бути в чомусь іншому, але тільки, коли переконаюся, що «Сенс» без мене може продовжувати і бути навіть кращим, ніж зі мною.
Які ще культурні проєкти в планах? Чи поки що про це зарано говорити?
Насправді зарано, бо за останні три роки «Сенс» дуже сильно виріс і моя задача — організувати всі процеси таким чином, щоб забезпечити сталість. Так чи інакше мені цікаві проєкти, пов’язані з розвитком культури. Для мене важливо, щоб українців було якомога більше — не за паспортом, а по духу. Тому буду в цьому напрямі працювати.
В одному з інтерв’ю Ви казали, що колись, зрештою, підете в політику. Досі є такий план?
Так, я вважаю, що будь-який дієвець рано чи пізно має присвятити себе служінню не як активіст чи лідер суспільної думки, а коли несеш відповідальність і маєш вплив на державному рівні. Тому йти в політику — це для мене отримання більшої можливості впливу на якісні зміни.
Насамкінець: розкажіть про Ваші мрії — дрібні й глобальні.
Я, чесно кажучи, забув, коли востаннє мріяв. Але моя глобальна мрія — це сильна, конкурентна Україна, в якій мої діти, можливо, ще будуть воювати, а от їхні — щоб уже не воювали. Щоб через покоління українці могли насолодитися тим, за що ми поклали своє життя, і жили не на надрив, як зараз. А маленькі, дрібні радощі кожного дня — це, звісно, цифри у звітах про кількість мертвої «русні».
Розмовляла Ольга Рега
