Він переконує: актор завжди повинен бути щирим як на сцені, так і поза нею, незалежно від ролі й обставин. І це мимоволі додає розмові тієї невимушеної легкості, якої останнім часом так бракує. Хоч навіть про мистецтво ми говоримо крізь призму воєнної реальності, бо це те, що, як і театр, нині живе в кожному з нас. Від якої дитячої мрії у нього сьогодні мурахи по шкірі, наскільки відверті образи готовий зіграти та як поміж виставами, зніманнями та викладанням дітям знаходить час побути собою розповідає талановитий актор, заслужений артист України Ігор ЗАХАРЧУК.
Що для тебе означає бути актором сьогодні — в реаліях війни, змін, боротьби?
Я пам’ятаю перший свій вихід на сцену після початку повномасштабного вторгнення, першу виставу в підвалі, коли вранці ми прокинулися й не знали, чи йдемо на репетицію, чи на роботу і чи взагалі комусь це потрібно. Але подзвонив Ростислав Любомирович (Держипільський. — Ред.) і сказав, що попри все ми будемо грати. Це була «Енеїда», і кожна фраза у ній вже асоціювалася з тим, що відбувається зараз. До сліз. Але потім, коли до нас глядачі підходили й дякували за те, що ми продовжуємо жити і випускати мистецтво в люди, прийшло розуміння, що це теж «зброя», яка повинна існувати. Бо ж у мистецтві закладено наш український дух. Те, заради чого борються хлопці й дівчата там на передовій.
У тебе є ролі, які так чи інакше стосуються теми війни. Наскільки змінилося твоє ставлення до сценічних образів військових зважаючи на те, що тепер це все наша реальність?
Дивись, ти мене зараз питаєш, і в мене реально мороз по шкірі. Тому що в дитинстві це була страшна мрія — дуже хотів зіграти героя, солдата, бійця. Як і всім хлопцям, дуже подобалася ця військова тематика. Чомусь уявляв себе у фільмі, навіть не у виставі, в ролі якогось такого «Горобчика», якому в руки дали автомат і він став мужчиною, захисником своєї землі. А тепер, у наших реаліях, в мене інша мрія — щоб наша історія не писала більше таких сценаріїв і не було потреби їх екранізувати. Сьогодні тисячі таких історій, і всі не переграєш…
Наскільки великою є для тебе відповідальність актора, коли йдеться про такі теми і ролі?
Нещодавно у нас відбулася презентація фільму Родіона Волкова, в якому я зіграв військового. І мені дуже тяжко було виходити кожного разу після показу стрічки до людей і говорити щось. Тому, що я не вдягав цю військову форму по-справжньому, не був у тих реаліях, в яких зараз перебувають хлопці, не дотичний дуже близько до цього. Але я живу пліч-о-пліч з ними. І коли мене запитують: «Як ти входив у роль?», відповідаю: «Просто передав те, що я бачу, й те, що відбувається з усіма нами».
Ми говоримо про «Ти все зрозумієш колись»? Про що ця історія для тебе?
Так. Я по-справжньому її зрозумів не тоді, коли перечитав сценарій, а аж тепер, коли передивився все, що ми відзняли. Ця стрічка не так про героїв, які захищають нашу землю, як про жінок, матерів, бабусь і дочок, котрі очікують цих чоловіків. Як не крути, мені здається, що серце вояка міцніше, ніж ніжне серце матері чи дружини, яка в стані очікування і кожного дня не знає, коли вона підіймає трубку, чи він ще є в неї. Тому для мене цей фільм все-таки про рідних наших воїнів.
Яка з ролей стала для тебе переломною або найбільш особливою?
Не знаю, бо кожна роль для мене особлива. Я завжди їх порівнюю з дітьми: от у мене їх багато в студії й кожен — окрема індивідуальність, так само і з ролями — всі для мене цінні. Зараз у нас в театрі знімають популярний ТіkTоk для реклами, оцей тренд, коли питають, наприклад, «Солодка Даруся» чи «Ромео і Джульєтта»? Ну як таке можна робити, це ж неможливо обрати (сміється). А стосовно переломного моменту, то, мабуть, той, коли мені запропонували зіграти в «Венера у хутрі». Це така дуже зухвала вистава, ми ще дуже довго думали, чи це 18+, чи 16+. Можливо, вона стала переломною для мене, тому що там потрібно говорити про щось дуже-дуже інтимне.
У тебе є якісь табу у творчості? Наприклад, сцена з оголенням?
Не мати спільних проєктів з непрофесійними людьми. Якщо я вірю в режисера і бачу, що в нього хороша ідея, — можна все зіграти. Навіть якщо б для певної сцени довелося робити це без одягу (сміється).
На сцені ти більше імпровізатор чи дисциплінований виконавець режисерського задуму?
Імпровізую лише в моментах, коли це невід’ємно потрібно. А так то я все-таки «технар».
А як щодо партнерів по сцені — з ким найкомфортніше працювати?
З партнерами з мого театру, вони реально як сім’я. Я не є конфліктним, і якщо навіть якась виникає суперечка, то зразу стараюсь усе вирішити. Тому що розумію: мені з цією людиною потрібно працювати, разом творити. Чи були непорозуміння і конфлікти? Так, були. Але вони одразу закривалися в той же момент, коли й відкривалися.
Але все одно впливає ж щось на цю магію творення?
Впливає. Навіть наша рутина життя, коли ми десь забігалися і тут ти, наприклад, отримуєш повідомлення: «А чому ти мене не попередив, що ми двоє на одному складі? Що, тебе сьогодні не буде? Що, ти така зірка?». Я кажу: «Так, стоп!». І розкладаємо все на свої місця. І тоді все вдається.
Торік ти отримав звання «Заслужений артист України». Як це визнання вплинуло на тебе особисто і на професійну діяльність?
Коли опублікував допис про це, багато людей щиро дивувалися: «Хіба він до цього часу ще не був заслужений»? (сміється). Тому якось нічого не змінилося, реально. Може, десь там у зарплаті трохи. А взагалі я скромний у цій штуці й для мене воно особливо нічого не грає. Так, публікації робив. Бо якщо в мене піар-менеджера немає, то сам себе «піарю». Але от, напевно, був так себе «напіарив», що всі думали, що я вже давно «заслужений».
У тебе є досвід роботи як на сцені, так і в кіно. Що все-таки ближче?
Ближче театр. Це завжди такий тренажерний зал, який тримає тебе в акторському тонусі, ти завжди тренуєш свою театральну м’язову систему, акторсько-фізичний баланс. Але я б хотів і в кіно ще більше себе пробувати, бо у мене поки що не дуже велика там біографія. Хоча встиг зіграти вже і в серіалах, і в художніх стрічках, і в короткому метрі. Ніколи не пропускаю якісь кастинги чи можливості попрацювати на знімальному майданчику. Але зараз ми розуміємо, в якому часі живемо і таких проєктів не є дуже багато.
Твоя театральна студія «ЖИВБУВПЕС» уже 10 років є важливою частиною культурного життя Франківська. Що надихає працювати з дітьми?
Так, цього року вже десята річниця. І, знаєш, десь доходило до того, що мені казали: «Та просто стань уже збоку і керуй, а студенти нехай займаються!». Але я не можу. На кожне заняття приходжу до них і якось це для мене дуже відповідально. І теж дозволяє себе тримати в тонусі: треба кожен раз щось новеньке черпнути. Це важче, ніж режисеру в театрі працювати. Бо там зараз такий новий стиль: актор завжди в пошуку, він повинен себе реалізовувати і як хореограф, і вокаліст, і режисер. Тобто тобі дали роль і не направляють аж дуже. А дитині треба поставити ручку, ніжку, голос. У мене це виходить, маю з ними контакт. Коли закінчується навчальний рік, батькам кажу: «Якби на мене викричався такий бородатий дядько, я б на другий день не прийшов на заняття». А вони сміються: «Можливо, ви й кричите, діти ваше добро чують і не тікають від вас».
Кажуть, дитячі емоції найбільш правдиві. Ти відчуваєш це, коли вони втілюють їх у постановки?
Часом, коли ти починаєш постановку, дивишся — ну нічого не виходить, але на другий день уже краще, на третій, на четвертий. А коли вже виходить у нас матеріал, вистава з дітьми, то це такий естетичний «кайф»: ти бачиш, що добився від них цієї емоції, достукався до них, вони зрозуміли й зробили це. Це дуже класне відчуття!
В мене логічне питання: коли ти все встигаєш — театр, зйомки у фільмах, студія, ще й з сином треба час провести…
І ще плюс я люблю поспати, а тепер почав і бігати (сміється). Не знаю, насправді. Якщо ти займаєшся тим, що любиш, від чого отримуєш задоволення, то завжди час знайдеться на все.
Від чого ще отримуєш задоволення, якісь хобі?
Я щасливий у тому, що моя робота — це і є моє хобі. Навіть спорт, мабуть, для того, щоб себе тримати в тонусі, а своє тіло — в естетичному вигляді. Тобто моє хобі — це моє життя.
І все ж, як виглядає твій ідеальний день поза роботою?
Це, напевно, момент, коли ти можеш подзвонити друзям — ну ще якщо в друзів виходить — і десь виїхати за місто на природу. Чи в гори до нас поїхати. А ще — той момент, коли ти забіганий, втомлений можеш просто закритися вдома і цілий день проспати, подивитися фільми, просто «виключитися і перезавантажитися».
Що ти найбільше цінуєш в людях?
Я завжди ставлюся до людей так, як би хотів, щоб вони ставилися до мене. Це про справжність — бути таким, як ти є. І щирість. А ще — не забувати про те, що світом все-таки керує добро.
Ти казав, що театр — це більше, ніж сцена, і він живе у кожному з нас. То що все-таки для тебе він? Що відчуваєш кожного разу, коли виходиш до глядача, і чи міг би відмовитися від цього?
Я вже раз відмовлявся. У мене був період, коли зробив на рік перерву і зрозумів, що я без театру не можу. Не шкодую про цей вчинок, і дирекція театру радо прийняла мене назад, бо кожен має право поставити собі таке питання. А перед кожним виходом на сцену — маємо таку традицію, яку започаткував Ростислав Любомирович, — у колі беремося з руки й молимося. І я, коли закінчую молитву, кажу, аби те, що буду творити на сцені, залишилося в серцях наших глядачів!
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК