Легкі, душевні, дотепні, а місцями — з гіркотою, її книжки — про саме життя, яке триває попри війну і втрати. Євгенія Кузнєцова — одна з найпопулярніших українських письменниць. Вона пише так, що здається, ніби саме про тебе. Такі ж живі діалоги, які щодня тривають на сусідній вулиці, такі ж самі радощі й та ж сама тепла і світла ностальгія за чимось своїм, попри те, що у кожного воно різне. Про творчість, місця сили, мрії та плани письменниці — в ексклюзивному інтерв’ю для журналу Like.
Якраз дочитала днями Вашу книжку «Вівці цілі». Вона дарує те саме відчуття, що і «Спитайте Мієчку» та «Драбина» — бажання знайти якнайзручніше місце й забути на деякий час про турботи. Як Вам це вдається? Пишеться так само легко, як «лунає» на папері?
Я пишу швидко і легко. Якщо у мене вже визріла ідея, то сідаю й пишу. Можливо, це і по текстах видно, що я не сильно завантажуюся письмом. Тобто якщо вже пишеться, то легко.
Дім так чи інакше присутній у Ваших книжках як прихисток і те, що дає силу. Для Вас дім — це передусім про місце, людей чи про спогади й емоції?
Мабуть, зараз я маю розкіш — такі власні місця сили, на відміну від багатьох українців, які свій дім втратили. Мені про це часто говорять на презентаціях, зокрема про «Спитайте Мієчку», що це така ностальгія за тим, чого вже немає. У мене наразі є мій дім, у якому я росла, куди мені завжди хочеться приїжджати, що я регулярно і роблю. Для мене він поки що має ось такий фізичний вимір. Хоча, звичайно, не виключаю, що колись це може змінитися.
Ви не раз казали в інтерв’ю, що можете обходитися без активної соціальної взаємодії. А де знаходите ці безцінні типажі для своїх героїв?
Можу обходитись якийсь час. Але, звичайно, навіть коли я в селі, то ж все одно виходжу в люди, слухаю їх, дивлюся, як вони поводяться, що говорять. Це спостереження. Людям, які тільки починають писати, я завжди раджу, щоб вони не слухали музику в громадських місцях, знімали навушники, дивилися навколо і слухали те, що говорять інші. Тобто це не про глибоку соціальну взаємодію, де ти дуже активно залучена. Часом просто займаєш позицію спостерігача і тобі не обов’язково взаємодіяти при цьому.
Без гумору ніяк — він дуже «смачний» у Вас. Це природно виходить чи в окремих ситуаціях таки складно буває посміятися?
Коли мене питають, як так виходить, я зазвичай жартую, що пройшла курси в інстаграмі з гумору. Насправді це просто відображає те, як я щодня живу, як в родині у нас заведено спілкуватися. Тобто гумор — це те, що супроводжує мене все життя. Я не пишу навмисно смішні книжки, мені просто дуже складно уявити будь-яку ситуацію без гумору.
Але традиція тужити досі присутня в українців, взяти лише драматичні картинки ШІ з тисячами поширень. Як гадаєте, чому?
Емоції суму, жалю притаманні абсолютно всім культурам. Наприклад, якщо ми візьмемо любовну лірику, то в усій світовій літературі дуже мало щасливих віршів. Це зазвичай про жаль, сум, тугу — те, що пішло, чого немає, про якісь непройдені дороги. Щодо картинок штучного інтелекту, то мені здається, що в загальної аудиторії це, можливо, такий моральний обов’язок, лайк солідарності. Тому я би не сказала, що українці мають от спеціальне таке постійне бажання тужити. У нас є соціально прийнятна звичка жалітися, тут ми можемо з вами вже роздумувати, чому це так. Але це не тільки в Україні, а й у багатьох слов’янських культурах існує: ми не кажемо, що в нас чудові справи, а завжди маємо на що пожалітися.
Ваші дописи у фейсбуці — це окрема радість. До речі, пригадую, якось Віталій Чепинога писав, буцімто йому казали, що Ви — його донька. По тональності дописів і любові до села можна десь так припустити. Це, звісно, невинний прикол. Але як ставитесь до вигадок і домислів про Ваше життя?
Спокійно. Мене іноді питають: «Чи не страшно Вам показувати ось так, от повністю своє життя, що воно стає відомим для великої кількості читачів?». Я завжди кажу, що це ілюзія, ніби ти показуєш все своє життя навиворіт. Ти показуєш той шматочок, який тобі хочеться. Навіть якщо пишеш про власних дітей, тварин, дім, свої емоції, — ти завжди ділишся шматочком. Тому й до домислів інших шматочків ставлюся спокійно.
Ваша донька Соломія прекрасна. Хотіла спитати: у неї справді щира любов до свиней?
Так-так, дійсно любить свиней. Вона просто ще не зовсім добре говорить, тому в неї це дуже кумедно виходить. Дефініція в неї конкретно — «свині», тобто вона не називає їх по іменах. Мені як людині, яка виросла в селі, це дуже смішно завжди.
Ви живете в Україні та Іспанії. Котрась з країн все ж на першому місці? Без чого простіше обійтися — без моря чи без українського села?
Якби я могла обійтися без українського села, то, ймовірно, не брала б на себе ризик везти дітей надовго в Україну зараз. Але мені дуже складно обійтися без України, тому я часто там.
Ви відновили стару хату під стріхою в селі. Які спогади з нею пов’язані?
Конкретно у цій хаті я не росла. Там жила моя прабабуся, народився мій дідусь. Це дійсно дуже стара хата. Але в мене немає з нею особистих спогадів. До моїх 10 років там жила прабабуся, я пам’ятаю. Вона завжди хотіла там бути, хоча її постійно намагалися забрати в нову хату, але вона відмовлялася. А цей проєкт відновлення у чомусь сентиментальний, але водночас він досить раціональний. Ми дійсно хочемо, щоб нам було в селі більше місця, бо нас там буває багато. Тобто це не музейне відновлення, а для того, аби там жити. Я сподіваюся, що цього літа його закінчимо.
А власне та хата, в якій Ви росли?..
Вона в одному дворі зі старою хатою. З вікна однієї видно другу і навпаки. Я там регулярно буваю, у ній живуть мої бабуся і мама.
Тобто описи у Ваших книжках натхнені саме цими хатами?
Так, безумовно.
У фейсбуці люди в коментарях навіть просилися на ретрит до Вас у село? Готові були б до такого? Чи це свій, недоторканний прихисток?
Все може бути. З одного боку, я важко впускаю людей у приватний простір. З другого — онлайн-спілкування мені подарувало дуже багато знайомих, приятелів, друзів, з якими я спілкуюся і готова свій простір ділити. Тому не виключаю, побачимо, чи нам вдасться завершити реконструкцію. Бо поки що ми відновили тільки стіни, дах і призьбу, а всередині ще всі роботи попереду.
Ваших книжок не буває забагато. Коли потішите читачів новою?
У мене зараз немає ніякої ідеї на наступну художню книжку. Дуже сподіваюся, що не буде приблизно хоча б до осені. Але якщо і відвідає, то я зазвичай довго думаю над книжкою, ношу її якийсь час.
Тепер я працюю над англійською адаптацією моєї найпершої книжки «Готуємо в журбі» — для іноземців про Україну. Дуже хочу її зробити.
І через те, власне, хочете, щоб ідея нової книжки не відволікала?
У тому числі. Ну і загалом, коли ти вже носишся з цією ідеєю, не можу сказати, що це дуже приємно. Бо ти весь час про це думаєш, воно тебе мучить, починаєш сумніватися. З одного боку, як авторка я, звичайно, вдячна, що це проживаю. Я люблю писати, мені дуже подобається, що мої тексти читають. А з другого — іноді хочеться і відпочити від цього.
Ну і насамкінець, окрім нашої спільної на всіх мрії: про що мрієте Ви?
Я мрію про Україну, вільну, з її збереженою державністю. Якщо говорити ще про такі загальні мрії, то хочу, щоб звільнили тих людей, які тепер в окупації. Тільки про це зараз можна мріяти.
Розмовляла Ольга Рега
