Це, мабуть, одна з моїх найпозитивніших розмов за останній час. Така, знаєте, що залишає післясмак добра і віри у щось краще. І хоч з епатажного та часом зухвалого шоумена з початком великої війни Дмитро КОЛЯДЕНКО трансформувався у більш стриманого чоловіка, залишилося те, чого не забереш — вміння кайфувати від усього, що робиш, і надихати інших. Про кардинальні зміни в житті, де шукає позитивні вібрації та чи розповіли йому карти Таро, коли зустріне нове кохання, читайте в ексклюзивному інтерв’ю журналу «LIKE».
Останній раз Ви приїжджали до Франківська з танцювальною виставою «Шафа», яка досі у всіх на слуху. В чому секрет?
О, я навіть не знаю. Ми вже їздимо з нею до кожного міста по сім-вісім разів і щоразу — аншлаги. Люди приходять на цю виставу з великим задоволенням, кажуть, що у сьомій бачать щось одне, а у восьмій відкривають нове. Це так круто — на півтори години відлучитися від вибухів, депресії й отримати задоволення. Для людей це свято, і ми дуже радіємо, що інтерес не падає, а ми все їздимо, їздимо, кайфуємо, і люди кайфують. Ми щасливі, це правда.
Як зустрів Франківськ?
Я в захваті від вашого міста, людей, театру, на сцені якого ми виступали. Від керівника Ростислава Держипільського, акторів, у вас дуже красива трупа і гарні вистави. Івано-Франківськ рулить!
Для мене Ви завжди були «людина-свято», а нині змінився і епатажний стиль, і на публіці в рази менше з’являєтесь. Що стало причиною цих трансформацій?
Повномасштабна війна. Я за той перший місяць, коли на нас напали ті тварі, посивів увесь від болю в серці. Ніколи б не подумав, що таке може бути у ХХІ столітті. І це дуже вплинуло на мою творчість. Я співаю вже інші пісні, не співаю російською, не одягаю циліндри, блискучі піджаки. Звісно, в мене інші думки, я вже не такий веселий. А чому радіти? Ми будемо веселитися, коли буде перемога, зараз чекаємо її та допомагаємо Збройним силам України.
А загалом як ставитесь до змін в українському шоу-бізнесі в останні роки?
Мені подобається, що з’явилось багато молодих виконавців. До речі, мій син Пилип під впливом війни придумав колаборацію, творчу спілку «Phil it». Він сам пише тексти, музику, аранжування робить, співає. Я був у нього на концертах і в захваті, бо там збираються люди, аншлаги, він так чудово співає, така чарівна музика. І все українською. Я кайфую від того, що молоді виконавці, котрі з’явилися в українському шоу-бізнесі останнім часом, дуже класні. А ті старі, котрі повиїжджали, оце Винник, Потап.., вони не хлопці, а якісь ган***и. Так і напишіть.
Не так давно Ви випустили нову пісню «Відпусти». Про що ця композиція? Наскільки вона перегукується з Вашим внутрішнім станом?
Там є слова «Мене ти відпусти, бо нерви на нулю, розведені мости, тебе я не люблю, мене ти відпусти, душа переболить, бо квіти, що сухі, ніхто не оживить». Але пісня не про Ірину Білик чи Олену Коляденко, як багато хто думає (усміхається), це просто красивий твір, який запав мені в душу. Авторка, композиторка Оксана Вояж, подарувала його мені і я досі щасливий, коли наживо співаю цю пісню у виставі «Flambe», а люди кричать «браво». Це моя душа, моя музика, ось саме така, яку я дуже поважаю. Повільна, коли можна включити і потанцювати, чи поплакати, чи просто повалятись в навушниках, побігати на вулиці, чи послухати в машині, коли ти їдеш.
А як щодо театру. Що дає ця робота Вам?
Насамперед я дуже задоволений, що Олена Коляденко запросила мене у виставу «Шафа». Ми з нею вже об’їздили всю Україну декілька разів і навіть побували за кордоном. Радію, що я на сцені, радію, що це найкращий танцювальний колектив у всьому світі, бо кращих я не бачив. «Freedom Ballet» — це супер. Радію, що зайнятий ще у виставах «Кабаре» і «Flambe». Я на сцені, мене бачать люди, я бачу погляди глядача, чую їх аплодисменти, приймаю квіти і подарунки. А це ж як приємно їздити на гастролі. Тебе везуть, годують, ще й гонорари дають (сміється). Словом, я щасливий.
Чи можна порівняти вистави зі своєрідними психотерапевтичними сеансами через мистецтво?
Скажу вам так: у війну люди пішли до театру. Це ж не тільки у нас аншлаги, це аншлаги в Молодому театрі, театрі Франка, оперному, повні зали у вашому Франківському театрі. Це круто. Людям треба мистецтва, вони черпають його, як свіжий ковток води, повітря, кайфують, забувають про все. І дуже радію, що люди пішли не в кіно, а саме до театру, бо там живе мистецтво. Можна для себе щось почерпнути, подивитись на любов, десь поплакати, десь посміятися. Це емоція і дуже класна вібрація.
Ви працювали у всіх можливих жанрах: і хореограф, і актор, і співак, і ведучий. А в якому відчуваєте себе все-таки найкомфортніше?
Мені подобається все. Танцюй, співай, розмовляй, давай інтерв’ю, будь зіркою, знімайся в кіно, рекламах, веди передачу на телебаченні — це все мистецтво. І у нас така професія, яка відкриває багато шляхів до того, від чого можна отримати творче задоволення. Мені подобається все, що я робив, роблю і буду робити. І в мене немає меж.
У своїх інтервʼю Ви часто згадували важливість підтримки української армії та що в разі отримання повістки готові стати на захист країни. Але чи місце творчим людям в окопах?
Багато друзів, акторів з київських театрів самі пішли в перші дні війни у ТрО, в окопи, прийшли до ТЦК і вирішили захищати Україну. Це герої, бо їх ніхто не змушував, вони могли танцювати, співати, але взяли до рук зброю, і я їх безмежно поважаю. У мене теж все чесно, я на обліку, і якщо прийде повістка, — буду там. Це мій обов’язок. І щиро радію, що неодноразово долучався до різних зборів на підтримку ЗСУ як артист. Це те, що нині має робити кожний з нас.
Як вдається тримати свою «менталку» в умовах постійних обстрілів, напруги і всього, що відбувається довкола?
Мабуть, треба спілкуватись з людьми. Мені подобається, що за цей непростий час у мене з’явились нові друзі, бо частина старих повиїжджали й досі за кордоном. Не хочу з ними спілкуватися. Вони мені шлють квіточки якісь, подивись, як красиво, а я кажу: «Нас бомблять!». Про що з ними говорити? Це зрадники якісь. Я дуже поважаю людей, котрі в Україні, розумію жінок з дітьми, яким довелося виїхати в безпечніші умови, але що там роблять молоді хлопці? Купаються в морі, п’ють коктейлі й пишуть «Боже, як нам шкода Україну, тримайтеся, ми ж з вами!»… Не можу цього читати, просто перегортаю їхні сторінки та думаю: «Не чіпайте мене, будь ласка».
Коли хочеться побути наодинці з собою, то яка Ваша зона комфорту?
Я давно сам живу, тому моя зона комфорту — це мій дім. Тут мене чекає собачка Дені, я готую собі вечерю, тут тихо, горять свічки, ще досі стоїть новорічна ялинка з гірляндами (сміється). Вона штучна і я не збираюся її розбирати, бо все це підіймає мені настрій і я кайфую від того, що в мене ще Новий рік.
У Вас є незвичне захоплення — карти Таро. Чому?
Це моє хобі, яким займаюся вже чотири роки. Кожен день роблю собі розклади: як пройде вистава чи гастролі, що там мене чекає в коханні найближчим часом. У мене навіть клієнти є: син часто звертається, коли в нього якісь проблеми, вчора сусід питав, чи сфотографується з кимось. Я подивився, кажу: «Не переживай, з зіркою сфотографуєшся (сміється). Першу колоду придбав собі ще у ковідні часи і ця справа мене так зацікавила, що тепер у мене їх, мабуть, сотня. Яскраві, чорно-білі, дуже дорогі. Є навіть перша колода, яка з’явилася взагалі у світі, музейна така реліквія, це, звісно, копія, але все ж… Є колода Таро Сальвадора Далі, там 78 його малюнків, і на кожній картці є його автограф. У цьому плані я дуже крутий і найважливіше — мені це подобається.
Не буду питати, чи Ви вірите у власні вищі сили…
Звісно, вірю, і вони мені дали згоду займатися картами Таро. Бо я добрий чарівник, не роблю нічого поганого, а тільки допомагаю людям (усміхається).
Ви питали у карт про те, що Вас чекає в особистому житті, відхилите нам завісу?
Вони сказали: «Чекай, Коляденко Діма, чекай! Все буде в тебе добре, але треба трішки почекати. Ти ж можеш?». Я сказав, що можу, і ось я чекаю нової любові. Не сьогодні і не завтра, але вона буде.
Здається, що Ви завжди на позитиві, але чи так воно?
А як інакше? Мені здається, я така людина: люблю людей, співати, танцювати, це все дає мені натхнення до життя. Бачу людей, які хочуть зі мною сфоткатися, і можу це зробити навіть біля смітника, бо мені все одно на такі деталі — це ж для людей. Мені здається, я навіть одяг купую, щоб людям сподобався, щоб вони раділи, що я красивий (сміється).
Що сьогодні не змогли б пробачити людям?
Я ніколи не пробачу росії. Ніколи не подам руку людям, котрі мовчали там. Ніколи не прощу те, що вони зробили з моєю Україною. Хоча я народився в сєвєроморську мурманської області, моя Батьківщина — це Україна і я дуже її люблю!
А в чому, навпаки, бачите надію?
Я знаю, що ми будемо найкращі, вільні, красиві й щасливі. Перемога за нами! Навіть карти Таро так кажуть (усміхається). А в мене є віра, що скоро все налагодиться, сім’ї, розділені війною, возз’єднаються і будуть разом, я знайду своє кохання, ми вийдемо на майдани, будемо радіти й співати «Маруся раз, два, три, калина, чорнявая дівчина…» і радіти тому, що в Україні настане мир. Я чекаю цього. Ми всі цього чекаємо.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
