Літературні фестивалі, презентації, нові романи і прем’єри вистав за її творами — спостерігаючи у соцмережах за Марією Матіос, дивуєшся шаленому ритмові й надзвичайній продуктивності. Попри щільний графік письменниці нам пощастило поспілкуватися з нею й спитати про театр, книги і те як виробити імунітет до ворожих впливів.
Фото: Богдан Савлюк
- У нашого міста з Вами особливі стосунки, передусім через те, що «Солодка Даруся» у виконанні Франківського драмтеатру вже багато років є топовою виставою в Україні та за кордоном. І не лише вона. Чим для Вас стала співпраця з Ростиславом Держипільським і трупою?
О, коли я приїжджаю до Івано-Франківська, — а я тут буваю частіше, ніж будь-де інде, — і коли на вулиці зі мною вітаються люди і дякують як не за «Солодку Дарусю», «Націю» чи за «Майже ніколи не навпаки», першою є думка про театр Держипільського, бо багато хто асоціює мою творчість саме з вашим театром. Дивіться, паперовій «Солодкій Дарусі» цьогоріч виповнився 21 рік, а в листопаді її театральній постановці буде 17. Нещодавно на сцені Національного театру імені Франка у Києві ваші актори зіграли 344-ту виставу. Такими ж «довгожителями» на сцені є й дві інші постановки: «Нація» має 15 років, «Майже ніколи…» — 13.Я дуже люблю зненацька появитися за лаштунками театру, коли про це не знає навіть Держипільський, і люблю спостерігати за акторами в роботі. Знаєте, вони всі мені майже рідня, як каже Олеся Пасічняк у «Нації», майже домашні, бо їхнє ставлення до мене надзвичайно довірливе, таке щире й тепле… і ми разом багато років зберігаємо якісь свої маленькі — майже сімейні — таємниці, плануємо майбутні роботи, пов’язані не обв’язково з моєю творчістю, підтримуємо одне одного у складні моменти.Коли би я навіть хотіла, то не змогла б сказати, скільки разів передивилася ці вистави, скільки разів була з театром на гастролях від Цуцилова чи Криворівні й аж до Торонто, Мюнхена, Рима і Нью-Йорка. Я несказанно тішуся їхнім зростанням як акторів, шліфуванням їхньої майстерності, захоплююся їхнім непідробним проживанням цих історій на сцені, бо саме оце проживання, а не гра, так багато років творить справжні дива з публікою. І то скрізь! У мене самої подеколи спиняється дихання від гучної німоти Дарусі — Галі Баранкевич чи витонченої шляхетності Доцьки — Наді Левченко, я хапаюся за голову разом з Петрунею — Танею Гірник, страждаю від життєвої безпорадності Михайла — Романа Луцького. А Кейван Олексія Гнатковського у «Майже ніколи…» чи Дмитрик Віктора Абрам’юка? А Цвичок Ігоря Захарчука? Усіх не назву, бо таки треба називати всіх, але, думаю, ніхто з них на мене не образиться. А вісім маленьких Дарусь, більшість з яких знайшли чи шукають свій шлях уже в дорослому житті? Унікальний театр. Унікальний режисер. І навіть коли я іноді даю їм усім «прикурки», то лише з добрих міркувань. Бо їхня унікальність потребує постійного підтвердження у пекельній роботі. І вони вдосконалюються самі й уже вчать молодших акторів. Це таке прекрасне дійство.
2. «Жінці можна довіряти» Ви назвали, можливо, найстрашнішою своєю книжкою. Хто читав — розуміє, чому. Ворог і сьогодні активно вербує українців. Власне, короткі новини про такі факти у Вас є замість епілогу. Яким повинен бути імунітет, щоби ворог буквально не «залазив» під шкіру?
Для непосвячених трохи розшифруємо… Роман «Жінці можна довіряти» — дуже і дуже тригерна тема, бо дотепер вона залишається непроговореною, табуйованою в сучасній українській літературі. Насправді це дуже страшна тема. І не кожен відважується до неї наблизитись. Я відважилася, частково побудувавши її на власній біографії та біографіях людей, які мені довірили свої життєві таємниці й, більше того, дали дозвіл на їх оприлюднення. Тож роман «Жінці можна довіряти» — це моя художня інтерпретація «сексотства» в радянський час, історія вербування органами КГБ простих чи не дуже простих людей до співпраці. А що таке співпраця у той час? Це така підла і тиха «наука» доносити на людей, якими цікавилося КГБ, переважно з ідеологічних мотивів, це філігранне вміння провокувати їх на відвертість і довіру, це технологія робити «колот», як кажуть на Галичині, на рівному місці. Інспіровані доноси, нерідко грубі, брутальні маніпуляції поламали не одне молоде життя на злеті, загубили не одну перспективну кар’єру, а бувало, доводили до самогубства. Знаєте, тригерність цієї теми частково підтверджує і той факт, що за рік, відколи вийшла книжка, не було жодного більш-менш відомого публічного відгуку чи рецензії на неї фахової літературної критики, так ніби там є щось надто непристойне чи про що не говорять уголос у культурному товаристві. А ось читач… читач хапає книжку, жваво обговорює її у соцмережах, надсилає мені листи, на основі яких я могла би написати ще зо два такі романи. Це як чиряк… довго гноївся, а коли вже прорвало… Бо так, за рік вийшло чотири видання роману. Якщо, скажімо, молодша генерація критиків не має цікавості до нашого близького минулого, а йдеться про 70—90-ті роки минулого століття, то поважні доктори й професори від літератури чомусь також води у рот набрали. Але оця нібито встидливість критики, замовчування книжки таки наводять мене на певні думки. До речі, не дуже оптимістичні. Однак це лише мої здогади.Ви питаєте про імунітет від теперішнього ворога? А це вже метастази, що розійшлися по всьому організму суспільства.
Бачите, ми втратили час і можливості, коли на початках відновлення незалежності можна було, хоч і боляче, але чистити ці авгієві конюшні «сексотів», а особливо тих, хто їх плодив зі страшною силою. Бо запізніла люстрація, особливо репресивних органів радянського часу, насправді нічого не дала, більше того — дехто з тих, хто підписував вироки людським долям, здобув подальше визнання уже від Української держави у вигляді звань і нагород, уміло переодягнувшись на ходу у вишиванки, і знову ж продовжив вершити долі, маніпулювати, провокувати.А тепер, вже у час війни, багато з тих, хто лишався на гачку КГБ з радянського часу, продовжили свої чорні справи у співпраці з ФСБ. І не тільки теперішній. Співпраця колишніх високопоставлених агентів КГБ СССР з нинішньою ФСБ росії, як уже відомо навіть з відкритих джерел, ніколи не припинялася і не припиняється. Я тільки не можу пояснити м’якість і лояльність держави до таких осіб. Бо, повірте, не тільки обіцяні гроші чи інші винагороди змушують наших співгромадян «здавати» стратегічні та військові об’єкти, наводити ракети, палити авто чи влаштовувати теракти. За цим усім стоїть випрацювана система. На Франківщині таких фактів було також більш ніж достатньо. А скільки ще залишається невідомими?..
3. Як нам з цим боротися?
Думаю, тут неозоре поле для діяльності національної спецслужби, але тієї професійної й патріотичної частини СБУ, яка справді стоїть на сторожі української державності, це справа контррозвідки, аналітичних і оперативних підрозділів. Тих, хто уміє й знає, як виявляти і по-тихому нейтралізовувати ворожу агентуру, навіть якщо вона глибоко законспірована.І все ж мені здається, що поки в суспільстві не відбудеться хоча би часткового самоочищення, нам важко буде впоратися з викликами, які поглибила війна. Ворог ще з часів НКВД—МГБ має довгий шлейф і досвід обробки громадян, залякувань та провокацій, і тепер коли дуже вміло, а коли брутально користується цими інструментами, маскуючи їх під якісь культурні чи нібито доброчинні речі, громадські організації, активістські рухи. Так, подеколи їх важко розпізнавати, однак у нас також достатньо фахівців, щоб цим «півням» скручувати голови. Ще одна сфера, в якій недопрацьовує держава та її інституції, — це виховання молоді. Патріотичне виховання на прикладах сьогоднішніх днів, на прикладах самопожертви наших захисників і захисниць — це роз’яснювальна і просвітницька робота в закладах освіти. Це цілий комплекс завдань, які не можна відкладати на колись, на потім, на після війни. Бо якщо нехтувати вихованням завтрашнього суспільства, нехтувати формуванням свідомих громадян, сформований світогляд і тверда громадянська позиція яких не дозволить їм піддаватися на провокації, якщо не розвивати уміння молодих людей аналізувати і критично мислити, — ми можемо в майбутньому зіткнутися з іще більшими і складнішими викликами. Такі важливі речі не можна ставити на паузу навіть у воєнний час. А особливо у воєнний час. Мені здається, що це альфа і омега нинішньої держави.
Розмовляла Ольга РЕГА
