Чарівна спокусниця, смілива, чуттєва і відверта… Вона обожнює провокативні ролі, любить сильні емоції, щоразу дивує новими образами в телепроєктах і, здається, у неї немає жодних рамок та страхів. Про те, чим її ще може здивувати український кінематограф, що дарує їй відчуття свободи та як до її роботи ставиться донечка, в ексклюзивному інтерв’ю журналу розповідає відома актриса й телеведуча Даша ТРЕГУБОВА.
Дашо, у Вашому творчому доробку понад пів сотні стрічок, три із яких вийшли лише від початку 2020-го. Як воно — бути однією із найбільш затребуваних українських кіноакторок?
Дуже приємно, дуже відповідально й дуже затратно з огляду на сили, час, енергію. Багато стрічок — це багато роботи. Та я вже звикла. Кілька останніх років дійсно працюю дуже активно, але абсолютно спокійно розумію, що можуть бути різні періоди. Як і у всіх акторів, роботи може бути трохи менше. У такий час займаю себе чимось іншим.
Чи може українське кіно ще чимось Вас здивувати?
Звісно. Воно лише починає всіх потрохи дивувати, оскільки ми за дуже короткий термін пройшли великий шлях і надалі його долаємо. Якщо зазвичай країні потрібні десятиріччя, щоби побудувати власний кінопростір, то нам це довелося робити за роки. Тому я дуже сподіваюся, що скоро з’являться нові українські картини, які будуть дуже достойними. І які вражатимуть не лише мене, а й різноманітні західні фестивалі.
Ваші героїні здебільшого сильні, фатальні, амбітні, владні жінки. Як гадаєте, чому саме такий типаж закріпився за Вами?
Знаєте, насправді, якщо ви подивитесь на всі серіали, навіть пострадянські, то головна героїня — це переважно жертва, яка змушена долати обставини. Досить складно сказати, що жертвою є я. Ні, у мене бувають драматичні ролі, але оскільки зовні я не дуже схожа на людину, яка потрапила в якісь життєві перипетії, то зазвичай мені пропонують бути стервом. Це дуже прикольно, адже такі ролі цікавіше грати. Хоча ще цікавіше — бути різною на екрані: у цьому справжнє задоволення від акторської кар’єри.
Наскільки цей збірний кіношний образ відповідає Даші Трегубовій у реальному житті?
Як вам сказати? Не дуже відповідає. Бо я взагалі не стерво, і про це знають усі продюсери. Звісно, можу обстоювати свою думку, у мене є характер, енергія, але я не є майстром інтриг чи людиною, яка намагається досягти чогось, використовуючи інших.
Під час зйомок Вам доводилося грати не просто спокусниць, але й доволі провокативних жінок. Як ставитеся до таких образів?
Обожнюю провокатив. По-перше, дуже приємно усвідомлювати, що коли постає питання, хто може зіграти таку роль у нашій країні, то одне з перших прізвищ, яке лунає, — моє (сміється). Мені це дуже подобається. Вважаю, для кожної актриси бути сміливою — величезний плюс. Я мільйон разів казала, ще на початку кар’єри, що дуже хотіла б зіграти таку роль, як Шарліз Терон у «Монстрі». Мені здається, це найвища точка акторської майстерності: ти вже не просто красива чи смілива жінка, а та, яка вміє перевтілитися й так круто зіграти, що заслуговує «Оскара».
Колись Ви навіть брали участь у відвертих фотосесіях. Чи легко було зважитися на такий крок?
Наважитися на таке дуже важко. Дійсно. Під час першої відвертої фотосесії мені було складно роздягатися перед камерою, фотографом, чужими людьми, але результат був настільки приголомшливим, настільки гарним, що відтоді я ще більше полюбила себе і своє тіло. Тепер переконана: тут швидше йдеться про сміливість, про якесь нормальне ставлення до себе, це ж не розпусні фотосесії. Це не зовсім провокація, а мистецтво. Я й зараз знімаюся в таких фотосесіях і пишаюся цим. Це красиво, а коли щось робиться заради краси, а не провокації, воно варте набагато більшого.
Чи коментує якось Ваші роботи донечка? Вона суворий критик?
Донечка мене дуже любить. Вона сама вже знімається в кіно. Нещодавно в неї брали перше інтерв’ю і вона одразу сказала: «Я дивилась, як це робить мама, і мені це дуже подобалося. Захопилася й теж вирішила, що хочу спробувати себе в акторській професії». Коли Поля у 3–4 рочки дивилася якийсь серіал, де я граю стерво, дуже дивувалася, бо ж знає, що я не така. Тепер вона вже прекрасно знає основи акторської професії, розуміє, що це і для чого, сама чудово перевтілюється на майданчику. Мене це теж вражає і тішить, дуже нею пишаюся.
Одним із найгучніших проєктів, у яких Ви брали участь, був серіал «Перші ластівки». Чим він був особисто для Вас?
Він дуже крутий! Абсолютно. Кожна актриса хоче грати в тих проєктах, які не схожі на інші. «Перші ластівки» я бачила ще до їх зйомок, коли мене ще навіть не запросили на роль. Мої знайомі телевізійники показали мені сценарій і я була в захваті. Одразу сказала, що цей сценарій — один із найкращих, які я коли-небудь читала. Я була просто щаслива працювати з такою командою професіоналів.
Цей серіал добре «зайшов» глядачам. Як гадаєте, чому? Чи сподівалися на такий успіх?
Це трапилось тому, що люди завжди втомлюються від одноманітних, однотипних речей. А тут їм запропонували нову цукерку. Тим паче в такій важливій соціальній обгортці, яка піднімає ті важливі теми, про які ми взагалі дуже часто не говоримо, які обговорюють хіба що дуже «просунуті» мами й діти, які ходять до психологів… Фактично «Перші ластівки» — це психологічний сеанс для широкого загалу. І коли такі складні теми порушують сильні й хороші актори — це влучає в саме серце. Також була грамотно побудована рекламна кампанія, яка пов’язала це все із «Ла Страда» — організацією, що допомагає людям, які потрапили в якусь біду чи перебувають у складних ситуаціях. Після виходу серіалу кількість звернень до них збільшилася в рази. І чесно кажучи, коли я читала відгуки, що пишуть діти про свої непорозуміння з батьками, як їх ніхто не розуміє, як їм важко, ридала так, що в мене весь одяг був мокрим. Так сильно мені було їх шкода… Водночас я розумію, яке щастя, що це «прорвало», що люди змогли про це говорити, зрозуміли, що вони не одні, що у всіх таке може трапитись. Завжди легше, коли усвідомлюєш, що є ще й інші з такими ж проблемами. Тому я цей серіал обожнюю. І, на щастя, саме зараз ми починаємо знімати другий сезон.
Окрім десятків стрічок, у Вас за плечима й чимало програм та проєктів. Одним з особливих став «Цієї миті рік по тому». Чому?
Це прекрасний, потужний і важкий для всіх учасників проєкт. Фізично й морально. Але водночас він надзвичайно надихає та змушує повірити в можливості свого організму. Повірити у своє майбутнє, у те, що все можна змінити. Дуже люблю, коли проєкт залишає після себе натхнення, відчуття того, що в тебе є сили. У кожного є нагода все змінити на краще, і це абсолютно прекрасно. Хоча дійсно зйомки були складними, під кінець знімального дня я навіть валилася з ніг, мене хитало. Було дуже багато героїв, багато емоцій. Коли ти активно емоціонуєш протягом дня, то наприкінці від тебе залишається лише оболонка. Але це того вартувало.
Ще один особливий проєкт — «Даша читає». Чому взялися за нього?
Він наразі один із моїх улюблених. Така візитівочка. Я насправді люблю дуже різну поезію: і «срібний вік», і Бродського, і Стуса, і Ліну Костенко… Але треба було трохи звузити кількість поетів, твори яких звучать у проєкті, тому читаю виключно сучасні українські вірші. Є буквально два або три інші, але тільки тому, що вони мені дуже, ну дуже сподобались. І щоби ви розуміли, до мене зараз підходять на вулиці незнайомі люди й не кажуть: «Даша, ми вас бачили в Х-факторі» або «Даша, мені подобаються ваші серіали». Усі кажуть: «Ми дивимось «Даша читає» й дякуємо вам за це» або ж «Завдяки цьому проєкту я полюбив поезію». Цю вдячність я сприймаю як заклик рухатися вперед. Ми далі записуємо вірші і відкриваємо нових сучасних українських поетів. Мені це до вподоби й до снаги.
Кожен із цих роликів нагадує одкровення, аж до мурашок. Що переживаєте в ці моменти Ви?
Обираю тільки ті вірші, які мені подобаються, озиваються в мені, тому воно так і спрацьовує. Ніколи не читаю, бо «так треба», для хайпу чи тому, що цей твір подобається всім. Читаю тільки те, що знаходить відгук у мені самій. Якщо знімальна група наприкінці замовкла, ніби тихий янгол пролетів, — вдалося: у всіх трапився мікрокатарсис. Буває, що просто під час вірша через надмір емоцій у мене сльози течуть. Або ж у когось із групи вже очі на мокрому місці… Уже ці моменти творчості безцінні. А коли ще все це Сергій змонтує і воно стає просто неймовірним, я викладаю й чекаю на реакцію публіки, яка зазвичай завжди дуже компліментарна, дуже приємна. Колись ми з донечкою прочитали вірш разом. Тоді він просто всіх емоційно «розірвав». У нас була просто неймовірна кількість коментарів і всі на кшталт: «ми плакали», «я плакала», «у мене сльози»… Я прочитала це Полі, вона на мене подивилася і вже десь після 50, 60 чи 100 таких відгуків сказала: «Боже, мамо, здається, усе місто плакало». А я відповіла: «Поля, не місто, уся Україна ридала». І це неймовірно. Поезія — це прекрасно, вона дає змогу дарувати емоції.
Окрім того, що Ви надзвичайно активна, Ви ще й неабияка екстрималка — підкорили Кіліманджаро, любите дайвінг. Звідки такі захоплення?
Як ви вже зрозуміли, я просто люблю сильні емоції. Мені дуже подобається все, що можна назвати: а) новим, б) викликом. Тобто якийсь челендж, коли ти розумієш, що зараз я це зроблю й буде, про що розповісти, про що згадати, від чого, знову ж таки, відчути безліч емоцій. Я, мабуть, літала на всіх апаратах, які тільки є, і з парашутом стрибала, і їздила на усіляких незвичних штуках — від снігоходів до квадроциклів. Це дає враження, якими потім ділюся з іншими.
Ще одна Ваша любов — мотоцикли…
Із дитинства в мене була мрія стати байкером. Захоплювала мене романтика Америки 50-х. У підлітковому віці любила фільми, у яких гарні хлопці в шкірянках приїздять до дівчат на байках і забирають їх… Потім сама сіла за кермо і зрозуміла, наскільки це круто. Зовсім інші відчуття. Жодна людина, яка водить автомобіль, навіть якщо це кабріолет, не може уявити, наскільки круто їхати трасою на мотоциклі. Звісно, коли ти дівчина й у тебе дуже важкий байк, як був у мене, їздити в умовах міського трафіку — геть не те. Але коли виїжджаєш за місто, долаєш сотні кілометрів за день і насолоджуєшся відчуттям свободи, — ось це воно.
З екрану здається, що у Вас немає ні слабкостей, ні страхів, ні табу… Чи все ж таки є?
Звичайно, є і страхи, і слабкості, і табу. Просто, мабуть, менше ніж у інших. Зі слабкостями я досить впевнено борюся. Зі страхами інколи доводиться працювати, але мені цікаво їх долати. А щодо табу, то всесвітня історія демонструє: найбільші війни, негаразди і проблеми були саме тоді, якщо якусь тему сакралізували. Це стосується й релігії, і тіла, і сексу, і літератури — усього. Це спричиняє величезні проблеми. Тому треба бути простішим, легше сприймати все, що нас оточує, якісь соціальні рамки. З увагою треба ставитися тільки до почуттів близьких тобі людей.
Розмовляла Наталія ЛОЗОВИК
