Шопінг по-радянськи, або Що купити, коли прилавки порожні

0

Кожна модниця знає, що відшукати омріяну сукенку – справа не з легких. Часом доводиться днями, якщо не тижнями блукати по крамницях у пошуках речі, яка ідеально підійде за всіма критеріями. І це тепер,  у час розмаїття модних бутиків, дизайнерських новинок та Інтернет-шопінгу. А що ж коїлося у радянський період, добре відомий своїм дефіцитом та довжелезними чергами? Рятувалися по-різному: хтось умів шити, у когось були зв’язки, у декого – родичі у містах, де прилавки таки вгиналися від краму, дехто одягався стильно завдяки посилкам з-за кордону. А от торгівля в Івано-Франківську виглядала, м’яко кажучи, сумно. Принаймні у перші 10-15 років після війни.

На допомогу приходить сервіс

Тим не менше, у пресі все описувалося не так вже й погано. Вже на початку 50-х років мешканці міста мали можливість купити потрібну річ, не оббиваючи пороги магазинів. Щось на кшталт покупок в Інтернеті, тільки писати доводилося від руки, а не на клавіатурі. Річ у тому, що існував так званий Союзпосилторг. Замовити товар у будь-яку точку СРСР можна було поштою, попередньо переглянувши каталог у газеті. Щоправда, фотографій не було, тож купувати доводилося «кота в мішку». У переліку пропонованих речей були сорочки, светри, хустки, панчохи і навіть велосипеди, фотоапарати та радіоприймачі. Замовлення виконувалось після оплати поштовим переказом повної вартості товару.

До речі, пересилання речей поштою на той час було справжньою новинкою. У 1954 році для мешканців Станіслава стала доступною послуга відправки дрібних речей «Цінні бандеролі». Надсилати можна було ключі, рукавички, чистий папір, шкільні зошити, окуляри, медикаменти та інше. Головне, щоб вони важили не більше 100 грамів, а коштували – до 100 карбованців. Через короткий проміжок часу мешканцям міста й області стали доступними і важчі посилки – до 20 кілограмів. А ще приблизно у той самий період стало можливим замовлення пасажирських залізничних квитків по телефону з доставкою додому. Замовнику достатньо було лише назвати число, станцію прибуття, прізвище та адресу.

Ближче до кінця 50-х років доставка товарів додому у Станіславі набула дедалі більшого поширення й охопила навіть продуктовий ринок. Зокрема, запровадили нову форму обслуговування населення – довезення покупцям молока додому. Щодня з молочного магазину три рознощики доставляли близько 300 літрів молока, а їх послугами користувалися більше 150 сімей.

Дешево і сердито

У місцевих крамницях можна було побачити вельми цікаві оголошення. Точніше, своєрідну рекламу розміщували на шпальтах газет.  Напевно, це було щось схоже на теперішній «Sale», але звучало як «розпродаж дешевих повноцінних товарів». До прикладу, таке: «З 5 червня в приміщенні магазину по Радянській вулиці №15 провадиться розпродаж дешевих повноцінних товарів. Купуйте дешевий повноцінний товар! Дирекція універмагу». Лаконічніше і не скажеш. І ніяких там -50% чи «друга річ у подарунок». Дешево і сердито, тобто повноцінно.

Щодо одягу, то він у продажі у Станіславі теоретично був. Принаймні його там виготовляли, хоча різноманіття і не вражало. У 1952 році колектив Станіславської швейної фабрики освоїв нові фасони верхнього одягу. Розпочали пошиття двобортних чоловічих костюмів з вовни та нового різновиду жіночого вовняного костюма. На зиму шили жіночі зимові пальта з хутровим коміром, шкільний вовняний костюм та плюшеве пальто для дітей дошкільного і ясельного віку. Та навіть попри такий вузький асортимент товару, покрасуватися у ньому перед дзеркалом могло стати проблемою. Чому? Та тому, що дзеркал у продажі бракувало! Їхнє виробництво налагодили аж у 1955 році. Та й то спочатку робили тільки мебльове і метражне дзеркальне скло, і тільки згодом перейшли на люстерка у рамах.

З наявних товарів у Станіславі можна було придбати трикотажні вироби. Вони продавалися у крамниці на розі вулиць Чапаєва (Січових Стрільців) та Щорса (Дмитра Вітовського). Асортимент складався з вовняних светрів, джемперів, жакетів, сорочок, спідньої білизни, панчіх та шкарпеток.

Хоч багатьох елементів одягу у продажі бракувало, зате в наявності завжди були… рибки. Саме так, зітхнути з полегшенням могли акваріумісти. У 1952 році у Станіславі відкрився спеціальний відділ зоотоварів. На вулиці Енгельса (Левка Бачинського) у будинку №3 капітально відремонтували приміщення, виготовили спеціальне обладнання і привезли з Київського держриброзплідника на продаж першу партію акваріумних рибок. Продавалися також рибки з місцевих водоймищ, а ще – акваріуми, тераріуми та різні зоологічні і біологічні матеріали.

Пасаж і нова ера покупок

Прототип сучасних супермаркетів електроніки з’явився у Станіславі у 1956 році на вулиці Цимбалюка (Леся Курбаса). Там продавались радіоприймачі, гучномовці, дитячі коляски і велосипеди, баяни, гармоніки. Продавця за прилавком не було. Покупець вибирав річ і оплачував її вартість у касі. На кожній була вказана ціна. Наголошувалось, що така форма торгівлі застосована у Станіславі вперше.

Свого часу чекав також пасаж Гартенбергів. Щодо його долі у місті довго розмірковували. Спочатку розглядали його як місце для створення критого продуктового ринку або розташування кількох великих магазинів. Для цього навіть існувало рішення виконкому міськради про передачу пасажу під колгоспний ринок, однак воно не виконувалось. Натомість у приміщенні розташовувались декілька торгових баз. У 1959 році пасаж все ж відкрився в оновленому вигляді. На той час це був найбільший за розмірами і найбагатший за асортиментом магазин у місті. Відкриття і перші хвилини роботи закладу знімались на плівку кореспондентами кінохроніки. Неформально його називали СТУМ – Станіславський універсальний магазин. Покупцям тут пропонували найрізноманітнішу продукцію: посуд, господарські товари, одяг, іграшки тощо. Також були встановлені автомати для газованої води.

Та хоч поступово мережа крамниць розширювалась, залишалися значні прогалини. Скажімо, розкішне весілля з усіма атрибутами у ті часи навряд чи вдалось би організувати. Принаймні тому, що звичних тепер аксесуарів катастрофічно бракувало. До прикладу, у 1963 році на весь ринок квіточки та букетики продавала лише одна жінка. Це при тому, що покупці приїжджали з цілої області. Тож товару на всіх не вистачало. До речі, торгувала продавчиня не зовсім законно. А коли крам закінчувався, давала свою адресу, де можна було докупити необхідні молодятам речі.

Мода в ізоляції

Та попри дефіцит, ідеологію та інші прикрощі, мода у Радянському Союзі таки існувала. Хоча, звісно, не для широкого загалу. Справжні професіонали своєї справи творили речі, гідні паризьких подіумів, і таки демонстрували їх за кордоном. На практиці ж мільйонам людей пропонувалося носити однаковий невиразний одяг, адже будь-які прояви індивідуальності у Союзі не віталися. Та все ж зберігати авторитарну систему в повній ізоляції не вдавалося. І з Заходу, починаючи з 60-х років, таки почали проникати яскраві ідеї, модні віяння та тенденції. Але це вже інший період і трохи інша історія.

 

Ольга РЕГА

За матеріалами газети «Прикарпатська правда»

Share.